---

Права та обов’язки засуджених до покарання у виді обмеження волі

Вивчаючи засуджених до покарання у виді обмеження волі неможливо оминути їх правовий статус як важливий елемент в системі кримінально-виконавчих відносин. Такі відносини встановлюються і регулюються відповідними нормативно-правовими актами та реалізуються на практиці персоналом органів і установ виконання покарань. Для них пріоритетом завжди є дотримання та повага до прав і свобод людини, що служить ствердженням верховенства права та визнанням їх найвищої цінності для держави.

У цій системі правовідносин, які виникають під час виконання і відбування кримінальних покарань, важливою є роль карального впливу, який носить системний характер і являє собою всю сукупність правообмежень, встановлених режимом відбування конкретного виду кримінальних покарань, слушно зазначає О.Г. Колб [145, с. 13]. У цьому контексті інші дослідники справедливо зазначають, що правовий статус засудженого є досить складним соціально-правовим явищем і виступає як сукупність передбачених різними галузями законодавства України прав і обов’язків засудженого під час виконання і відбування кримінального покарання [210, с. 2]. Важливість визначення змісту правового статусу засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі, пояснюється певною «своєрідністю» цих установ, адже вони виконують новий для вітчизняного кримінального права вид покарання. Саме тому визначення змісту правового статусу засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі, потребує глибинного та системного підходу.

Виходячи з положень ст. 7 КВК України, правовий статус громадянина є основою правового статусу осіб, які відбувають кримінальні покарання. Це положення є принциповим не лише в силу теоретичних положень і норм кримінально-виконавчого права. Відповідно до ч. 3 ст. 63 Конституції України, засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду [95].

У правовій доктрині виділяється декілька видів правового статусу: 1) загальний або конституційний; 2) спеціальний (родовий); 3) індивідуальний статус громадянина; 4) статус іноземців; 5) галузеві правові статуси особи [105, с. 20]. Іншої точки зору дотримуються окремі науковці, виділяючи три види правового статусу: 1) правовий статус громадянина; 2) спеціальний правовий статус будь-якої категорії громадян; 3) індивідуальний правовий статус громадянина, зазначаючи при цьому, що правовий статус засудженого являє собою різновид спеціального статусу [113, с. 45].

Власне бачення структурних елементів правового статусу пропонує Ю. А. Чеботарьова, у відповідності до якого вона визначає такі його складові: 1) правові норми, що встановлюють даний правовий статус; 2) правові принципи, властиві даному інституту; 3) правосуб’єктність; 4) основні права, свободи і обов’язки окремої особи; 5) гарантії прав, свобод і обов’язків; 6) громадянство; 7) юридична відповідальність [210, с. 9].

Аналізуючи окреслені в доктрині кримінально-виконавчого права підходи до розуміння цього правового інституту, можливо виділити спільні риси, які їм притаманні. Усі вони визначають, що правовий статус засудженого є невід’ємною складовою його правового статусу громадянина та спеціальним різновидом, що пов’язується із застосуванням кари. Водночас різноманіття суспільного життя обумовлює різне правове становище окремих груп громадян, у зв’язку з чим спеціальний статус закріплює їх права та обов’язки за певною ознакою (соціальною, демографічною тощо). Правовий статус громадянина може визначатися належністю його до тієї чи іншої соціальної групи з урахуванням різновидів тимчасового становища [146, с. 94]. Він закріплює правове становище громадян, які відіграють як позитивну, так і негативну роль у системі суспільних відносин. Прикладом останніх є особи, які відбувають кримінальні покарання. У найзагальнішому вигляді їх правовий статус можна сформулювати як засноване на загальному статусі громадян України і визначене за допомогою правових норм становище засуджених під час відбування кримінального покарання [109, с. 198].

Індивідуальний правовий статус громадянина складають права і обов’язки конкретної особи, які відповідають певним умовам, обставинам, у яких громадянин опиняється, по суті на практиці реалізується принцип індивідуальності, який характеризує особистісний, специфічний характер тих прав, обов’язків, які притаманні засудженому. Не всі особи в своєму житті реалізують або використовують надані їм права і свободи. Одні використовують їх у повному об’ємі, а інші − залежно від власних потреб та інтересів. Слушною у цьому сенсі видається нам думка В. І. Селіверстова про те, що виконання засудженими покладених на них обов’язків і реалізація належних їм прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який складає основу для досягнення поставленої перед покаранням мети, у першу чергу – виправлення засуджених [193, с. 88].

Пропонуємо розглянути окремі підходи щодо змісту правового статусу засудженого, які допоможуть охарактеризувати його зміст. Перший визначає, що до його змісту входять права, обов’язки та законні інтереси засуджених [50, с. 23; 105, с. 23]. Другий визначає, що змістом правового статусу є правосуб’єктність як певне коло основних прав, які визначають правове становище особи у суспільстві [3, с. 635], або юридично закріплене становище людини у суспільстві, усе те, що так чи інакше юридично визначає, характеризує, затверджує реальне становище людини у суспільстві [123, с. 48; 213, с. 94].

Враховуючи усі перераховані підходи до визначення правового статусу даної категорії осіб, ми зазначимо, що особливістю саме правового статусу засуджених до покарання у виді обмеження волі є те, що його зміст є дещо звуженим у порівнянні із загальноприйнятим. Це викликано насамперед тим, що законодавець у ч. 1 ст. 56 КВК України передбачив для цієї категорії засуджених відбування покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одинці відповідно до їх місця проживання до засудження.

Для правового статусу цієї категорії засуджених типовою рисою є те, що він регламентується більш детально підзаконним нормативно-правовим актом – ПВР УВП. Зокрема, засуджені до обмеження волі мають право: носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень; відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі – до трьох діб один раз на місяць тощо [156].

Також на засуджених покладені відповідні обов’язки: виконувати законні вимоги адміністрації виправного центру, які стосуються порядку відбування призначеного покарання; сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру; постійно знаходитися в межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорта; проживати, як правило, у спеціально призначених гуртожитках. Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру, яка з цього питання виносить вмотивовану постанову.

Водночас особливістю їх правового статусу є такий складовий елемент як заборони, а саме: доставляти і зберігати на території, де вони проживають, предмети, вироби і речовини, перелік яких визначений нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань. У разі виявлення таких предметів, виробів і речовин у засудженого вони підлягають вилученню і зберіганню, речі, вилучені з обігу, знищуються. Про вилучення предметів, виробів і речовин посадовою особою виправного центру складається протокол; вживати спиртні напої і пиво, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби.

Особи, які відбувають покарання у виді обмеження волі, як громадяни України володіють правами і свободами, які, згідно зі ст. 3 Конституції України, визнаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог як до обмежень прав і свобод засуджених до обмеження волі, так і до нормативних актів, що закріплюють їх. Слід підтримати думку Н. О. Приходько та Ю. В. Репіна, що права, законні інтереси і обов’язки засуджених являють собою самостійні елементи змісту правового статусу, завдяки якому можна встановити їх соціальне призначення [157, с. 130].

Наукова розробка цих проблем може розглядатися як обов’язкова передумова реалізації принципу законності при виконанні кримінальних покарань. Закріплення правового статусу засуджених до обмеження волі визначає межі і форми діяльності адміністрації виправних центрів, іншими словами – гарантію забезпечення законності у її діяльності. Найсуворіше ж дотримання законності усіма державними органами і посадовими особами, подальше посилення гарантій прав громадян і охорони їх законних інтересів – необхідні умови нормального існування громадянського суспільства і функціонування політичної системи правової держави – України [165, с. 14].

Актуальність цього питання полягає також у відсутності теоретичних розробок правового статусу засуджених до обмеження волі. На сьогодні відсутня чітко розроблена система, яка б визначала правовий статус цих осіб, а також системне визначення самого поняття правового статусу. Важливість і своєчасність даного питання визначається також потребою розробки механізму реалізації правового статусу засуджених до обмеження волі. Адже сама розробка визначення, систематизація прав, законних інтересів та обов’язків цієї категорії засуджених без належної реалізації їх на практиці не мають ніякого значення.

Водночас зазначимо, що існуючий сьогодні інститут відкритих установ, який виконує покарання у виді обмеження волі, характеризується низкою недоліків у нормативному забезпеченні порядку і умов відбування покарання. Так, наприклад, до серйозних недоліків нормативного забезпечення функціонування інституту відкритих установ належать: невідповідність головного принципу правового регулювання, на основі якого формулюється правовий статус засуджених, соціально-правовому призначенню цього виду установ і правовій природі покарання, що виконується у них; недостатнє нормативне регулювання порядку і умов відбування покарання, виникнення у зв’язку з цим прогалин у законодавстві. Це негативно позначається на реалізації прав і законних інтересів засуджених до обмеження волі та виконанні ними обов’язків, суттєво знижує ефективність процесу виправлення і ресоціалізації, веде до порушень законності.

Правовий статус засуджених до обмеження волі являє собою різновид спеціального правового статусу, який визначається як закріплене нормами різних галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов’язків положення засуджених під час відбування кримінального покарання у виді обмеження волі. Такий висновок дозволяє досліджувати правовий статус засуджених до обмеження волі, визначити як загальні, так і специфічні риси, в силу яких їх правовий статус посідає особливе місце в системі спеціальних статусів.

Для того, щоб виявити специфічні риси спеціального правового статусу засуджених до обмеження волі, потрібно спочатку розглянути його загальні риси, які, в принципі, характерні для будь-якого кримінального покарання. Тут, у першу чергу, варто сказати про загальну для правового статусу засуджених динамічність, на яку впливають конкретні історичні умови розвитку суспільства; економічна база суспільства і рівень матеріальної забезпеченості громадян; суспільна свідомість і погляди окремих громадян на покарання; мета і зміст покарання; ефективність застосування обмежень (у тому числі їх суб’єктивне сприйняття засудженими); міжнародні-правові документи, присвячені правам і свободам людини.

Розглянемо змістовні характеристики правового статусу осіб, засуджених до обмеження волі. Правовий статус цієї категорії засуджених можна аналізувати за двома традиційними для даної проблематики схемами – відповідно до основних засобів виправного впливу і за галузевим принципом. Нами був обраний комбінований підхід, який припускає розгляд конституційних, загальногромадянських і спеціальних прав, обов’язків і законних інтересів засуджених до обмеження волі у розрізі застосування до них основних засобів виправлення і ресоціалізації.

Це матиме принципово важливе значення для удосконалення практики застосування основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених до обмеження волі в умовах установ відкритого типу. Загальновідомо, що режим відбування покарання, суспільно корисна праця, соціально-виховна робота і навчання як основні засоби виправного впливу, маючи єдине призначення, водночас неоднакові за своєю природою, нерівнозначні за роллю і обсягом при виконанні покарання [137, с. 26-29].

Ця обставина обумовлює і визначає особливості процесу виправного впливу, що здійснюється у виправних центрах. Тому паралельно з конкретними правами і обов’язками засуджених до обмеження волі будуть розглянуті й окремі аспекти застосування основних засобів виправлення і ресоціалізації в умовах обмеження волі, їх вплив на правовий статус засуджених, а також сформульовано відповідні рекомендації з їх удосконалення.

Отже, правовий статус засуджених до обмеження волі з метою його аналізу можна класифікувати за сферою дії засобів виправного впливу: права і обов’язки засуджених при реалізації режиму відбування покарання; права і обов’язки засуджених при залученні їх до праці; права і обов’язки засуджених у сфері соціально-виховної роботи і навчання; права і обов’язки засуджених у галузі матеріально-побутового і медико-санітарного забезпечення [214, с. 41].

Розподіл прав і обов’язків засуджених на вказані групи з метою дослідження носить умовний характер. Умовність полягає в тому, що часом одне і те ж правило, один і той же обов’язок можуть відноситися як до однієї, так і до іншої групи. Наприклад, обов’язок працювати за вказівкою адміністрації виправного центру належить як до трудових обов’язків, так і до обов’язків у сфері режиму, тощо [139, с. 103].

Кримінально-виконавчим законодавством закріплення прав, законних інтересів і обов’язків засуджених здійснюється в основному шляхом формулювання норм, які регулюють режим відбування покарання [15, с. 72]. Тому при всій очевидній значимості у виправних центрах суспільно корисної праці і соціально-виховної роботи ми почнемо розгляд конкретних прав і обов’язків засуджених до обмеження волі саме з режиму відбування покарання.

Законодавець, визначаючи особливості правового статусу засуджених до обмеження волі, насамперед регламентує їх права. Засуджені до обмеження волі відповідно до ч. 1 ст. 59 КВК України мають право: носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень; відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення – до трьох діб один раз на місяць.

Особи, засуджені до обмеження волі, зобов’язані: виконувати законні вимоги адміністрації виправного центру, які стосуються порядку відбування призначеного покарання; сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру; постійно знаходитися в межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорта; проживати, як правило, у спеціально призначених гуртожитках [156, с. 72].

Виконання засудженими до обмеження волі законних вимог адміністрації виправного центру, які стосуються порядку відбування призначеного покарання, є основним обов’язком. Разом із тим, очевидно, що головний обов’язок засуджених до обмеження волі має бути орієнтований передусім на виконання вимог, які відображають порядок реалізації нагляду за засудженими та їх обов’язкове залучення до праці. Власне, обов’язки у засуджених до обмеження волі виникають ще до того, як вони прибувають у виправний центр. Ст. 57 КВК України регламентує, що особи, засуджені до обмеження волі, прямують за рахунок держави до місця відбування покарання самостійно. Ч. 1 ст. 57 КВК України прямо вказує, що засуджений до обмеження волі зобов’язаний виїхати до місця відбування покарання не пізніше трьох діб з дня одержання припису і прибути туди відповідно до вказаного в приписі строку.

На нашу думку, ця норма має бути доповнена положенням, що засуджений до обмеження волі повинен попереджатися про правові наслідки несвоєчасного виїзду без поважних причин і несвоєчасного прибуття у виправний центр. З урахуванням особи та інших обставин справи суд може направити засудженого до обмеження волі до місця відбування покарання у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. У цьому випадку засуджений звільняється з-під варти при прибутті до місця відбування покарання.

 

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/9601.html