Загальний стан наукових досліджень проблем теорії кримінальної відповідальності

Перше, на що слід звернути увагу в цій проблемі, це уточнення меж питання. Справа в тому, що з усіх публікацій, де ставлять питання про кримінальну відповідальність, а це сотні тисяч публікацій у світі, де використовують термінологічний зворот «кримінальна відповідальність» на відповідних мовах та у відмінках, лише 18% розглядають проблему щодо сутності, змісту, форми (форм) кримінальної відповідальності. Решта ж публікацій використовують цей термін для того, щоб указати на сферу відносин, тобто правовідносин. Дійсно, термін «кримінальна відповідальність» від найдавніших робіт, котрі були в нашому розпорядженні, а це друга половина 1800-х рр., до наших днів, використовується як покажчик або замінник кримінально-правових відносин. У цьому контексті кримінальна відповідальність вказувала й на природу відносин, що виникають, і на можливість інкримінування діяння особі, тобто наявність у неї відповідних здатностей, котрі ми ще можемо знати як критерії осудності, і як правовий наслідок злочинного діяння тощо.

Ураховуючи це, ми пропонуємо аналіз загального стану розробки проблеми теорії кримінальної відповідальності за, як видається, зручною класифікацією, котра включає хронологічну та соціально-політичну складові. При цьому ми не претендуємо на те, що ця класифікація має носити якийсь обов’язковий характер, або що не можна було використати іншу систему класифікації, котра би краще підкреслювала специфіку проблеми. Зважаючи на те, що наше дослідження здійснене з акцентом на порівняльно-правову складову питання, тобто врахування теорій та доктрин, котрі мають місце в інших правових системах, стан розробки необхідно враховувати в широких межах проблеми. Але слід зробити декілька попередніх зауважень. Перш за все, це стосується питання підстави чи підстав кримінальної відповідальності. Видається, що нам не слід означене питання враховувати, оскільки, по суті, у контексті зазначеного питання розглядалися умови осудності, вчення про склад злочину, вину тощо. З огляду на те, що необхідно обмежитись питанням природи кримінальної відповідальності та її місця в системі кримінально-правових відносин, проблему підстави кримінальної відповідальності ми не розглядаємо в межах проблематики, а дослідження, котрі стосувалися її, не включаємо до стану розробки. Хоча в частині цих робіт висловлювалися думки з приводу того, що являє собою кримінальна відповідальність, однак, здійснювалося це побіжно, і часто в традиційному ключі, тобто вона розумілася як певний набір умов, котрі стосувалися не стільки природи та теорії кримінальної відповідальності, скільки того, що вона виступає категорією, що дублює кримінально-правові відносини й виконує інтеграційну функцію. Але не всі дослідження, що включали питання про підставу кримінальної відповідальності, можна віднести до тих, що обмежувалися лише цією проблемою.

Першу групу досліджень становлять праці теоретиків другої половини
1800-х рр. – першої половини 1900-х рр. Другу групу становлять дослідження з 1950-х рр. до початку 1990-х рр. Треба попередньо відзначити, що цей період у радянській школі кримінального права відзначається бумом публікацій на цю тему, хоча це й можна пов’язувати з прийняттям Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р., коли термінологічний зворот «кримінальна відповідальність» уживався поряд із терміном покарання і, фактично, зміст цих правових явищ почав розводитися, хоча би в тому, що визначались окремі підстави звільнення від кримінальної відповідальності й покарання (ст. 43 Основ), покарання часто розумілося як синонім кримінальної відповідальності й навпаки. В.О. Меркулова зазначає, що основною причиною ототожнення кримінальної відповідальності й покарання було те, що кримінальна відповідальність до 1958 р., як правило, реалізовувалась у покаранні [389]. Третю групу – з 1990-х рр. по теперішній час, становлять дослідження, у яких частіше робилися спроби розведення кримінальної відповідальності та покарання, хоча слід пам’ятати, що й у попередньому періоді були поодинокі спроби. У зарубіжних дослідженнях цей останній період проявляється в збільшенні публікацій на тему теорії кримінальної відповідальності. Період із 1950 по 1990-ті рр. за часткою публікацій на цю тему становив усього 21% від періоду з 1990 по 2012 рр. Певна річ, що не кількість публікацій характеризує науковий потенціал проблеми та стан її розробки. Проте й такий аналіз також передбачає характеристику такого стану.

Не можна сказати, що для першої групи досліджень характерна більша умоглядність, ніж для подальших досліджень. Треба підкреслити, що за більше, ніж століття в цьому питанні на рівні доктринальних робіт мало що змінилося, окрім розуміння інституційного відділення кримінальної відповідальності як засудження та покарання як самостійного правового явища. Але в західних країнах у цьому питанні було небагато зрушень, за виключенням вироблення декількох теорій кримінальної відповідальності, але значно пізніше, а саме в останньому періоді. У 1880 р. Е. Кларк приділяв увагу проблемі кримінальної відповідальності в контексті настроїв свідомості людини, а фактично розглядав її як здатність особи вчинити злочин із точки зору вини особи [87, p. 109]. Він вважав, що найважливішими елементами «criminal liability» є дві групи складових – злочинні наслідки людської поведінки та ментальні стани чи можливості злочинця: воління, усвідомлення наслідків своєї поведінки та усвідомлення того, що ця поведінка є неправильною [87, p. 71]. Причина такого підходу, очевидно, була зумовлена нерозвинутою загальною теорією кримінальної відповідальності в англо-американській правовій системі. І це залишається актуальним і по це день. У 1898 р. Г. Моудслей також удавався до розгляду кримінальної відповідальності як загальної категорії, що була пов’язана перш за все з психічним станом особи та можливістю інкримінувати їй певну поведінку [156, p. 26, 36-37]. Кримінальна відповідальність, як можливість, не виходила за межі розуміння осудності. Прив’язка кримінальної відповідальності до злочинного діяння, а не до якогось іншого, наприклад, належного діяння, давня традиція англо-американської кримінально-правової думки. Ч.А. Мерсіей у 1905 р. убачав, що відповідальність – це не стан особи, яка зазнала болю, а це вимога інших, щоб їй було цього болю завдано [158, p. 16-17, 152], тобто розглядає її не лише як правовий наслідок злочину, а ще й як засіб соціально-психологічного впливу на членів соціуму. Треба підкреслити, що таке розуміння, особливо в сучасній західній літературі, зустріти стає дедалі важче, оскільки помітне очевидне спрощення кримінальної відповідальності до правового наслідку. При цьому нові теорії кримінальної відповідальності, радше, пояснюють насамперед підставу для застосування кримінально-правової репресії, ніж сам зміст, форму та в кінцевому рахунку сутність кримінальної відповідальності.

Слід підкреслити, що до кінця 1950-х рр. означений підхід, тобто зведення кримінальної відповідальності до засад інкримінування, на кшталт обґрунтування покарання та вини, залишився. Тут необхідно навести дослідження Б.С. Маньковського, котрий досліджуючи питання відповідальності в кримінальному праві пов’язував кримінальну відповідальність із виною щільніше, ніж зв’язок між умовою й наслідком.

Увесь період від кінця 1950-х до початку 1990-х рр. у контексті радянської школи кримінального права проблемі кримінальної відповідальності почали віддавати належну увагу. Це були, зокрема, роботи Л.В. Багрія-Шахматова, Я.М. Брайніна, С.М. Братуся, А.А. Піонтковського, М.П. Карпушина, В.І. Курляндського, Н.С. Лейкіної, О.Я. Мотовіловкера, В.С. Прохорова, О.І. Санталова, К.Ф. Тихонова, О.П. Чугаєва, М.Д. Шаргородського. За цей період була розроблена загальна теорія кримінальної відповідальності, котра тепер домінує в більшості країн колишнього СРСР, та навіть у деяких країнах, котрі раніше належали до країн соціалістичного табору. Ця загальна теорія залишається визнаною й в Україні. Головною рисою цієї теорії є широке розуміння меж кримінальної відповідальності. Вона практично ототожнювала кримінальну відповідальність і кримінально-правові відносини. Наприклад, С.М. Братусь, прагнучи запропонувати універсальне визначення відповідальності, виокремлював особливості кримінальної відповідальності й зазначав, що обов’язок, який існує в контексті кримінальної відповідальності, треба мислити як обов’язок понести покарання, що виникає з моменту вчинення злочину [254, с. 99, 112]. Не дивлячись на те, що сам учений стверджував про обов’язок зазнати покарання, він критикував М.Д. Шаргородського в тім, що той указував у контексті кримінальної відповідальності на обов’язок людини зазнати державний чи громадський примус за вчинення ним злочину [571, с. 46]. Зазначаючи, що таке визначення не витримує випробування на те, щоби бути загальним визначенням, яке підкреслює природу відповідальності для всіх галузей права, сам С.М. Братусь, можливо, не усвідомлюючи того, лив воду на млин цієї теорії. У більш ширшому контексті він бачив обов’язок у кримінальній відповідальності в тому, що особа зазнає певних позбавлень, зменшення прав і благ. Стверджуючи, що диспозиція як обов’язок зазнати певні позбавлення злита із санкцією кримінально-правової норми [254, с. 99-100], автор зводив нанівець свою критику теорії юридичної відповідальності як «обов’язку», котра витримується й залишається слушною в обґрунтуванні вченого лише щодо критики розуміння обов’язку в контексті відповідальності в системі регулятивних галузей права. С.М. Братусь указував, що ознаками, які притаманні всім видам юридичної відповідальності є державна примусовість, котра застосовується до особи за наявності її вини та засудження, але його розуміння примусового виконання обов’язку в кримінальній відповідальності є, по суті, обов’язком зазнати покарання та інших позбавлень й обмежень, а це класична «теорія обов’язку». За ці погляди його критикував О.Я. Мотовіловкер, зазначаючи, що можливість примусу в цій ситуації виходить із делікту, а не виконання звичайного обов’язку [398, с. 42]. Таким чином, розуміння кримінальної відповідальності, котре, по суті, ототожнювало її з кримінально-правовими відносинами, при тому що останні були самостійною теоретичною конструкцією, створювало значну суперечність між теоріями. До того ж, можна зазначити, що теорія кримінальної відповідальності виконувала таким чином, невластиву їй роль, котра була й залишається притаманною для сучасного кримінального права більшості країн. Але для цих країн суперечність не така відчутна, адже в них, як правило, слабко або зовсім не розвинена теорія кримінально-правових відносин. Відтак, на теорію кримінальної відповідальності покладають відповідні функції, адже кримінально-правова система та доктрина не можуть існувати, якщо відповідні їх складові не будуть заміщені. На цьому фоні був би доречним концепт форм реалізації кримінальної відповідальності, котрий виник ще в пору радянської кримінально-правової доктрини. Відповідно до цього концепту кримінальна відповідальність була відповідним нагромаджувачем кримінально-правових наслідків злочину, фактично, виконуючи роль, на яку претендували кримінально-правові відносини. І без того сильна схильність ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, підсилювалася ще й концептом форм реалізації кримінальної відповідальності. У цей період обґрунтовуються й затверджуються теорії «обов’язку», «пенальна», «реалізації санкції», «кримінальна відповідальність − ціле, покарання − частина кримінальної відповідальності», та різновиди еклектичних теорій. Зокрема, Л.В. Багрій-Шахматов розгорнув своє бачення кримінальної відповідальності в контексті її комплексної природи. За допомогою класифікаційних критеріїв він представив кримінальну відповідальність за характером, сутністю, змістом, формою та метою. За змістом і характером її якості співпадали, вони проявлялися в обов’язках – категорії, притаманній правовідносинам. Сутність же кримінальної відповідальності вбачалася ним у тому, що вона є комплексом правових відносин [238, с. 17-18, 23, 27], котрий включав практично всі кримінально-правові наслідки злочину.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15275.html