Порівняльне правознавство та порівняльно-правовий метод дослідження теорії кримінальної відповідальності

Дуже не хотілося би починати зі звичних слів про «ренесанс» компаративізму, про те, що кількість прихильників порівняльного правознавства як науки дедалі зростає. Це очевидні речі. Більш цікавими питаннями видаються: «що може дати використання методу компаративізму для розвитку науки?»; «як справдиться мода на нього в контексті триваючого зближення наукових сфер?»; «чи не призведе це до більшого розшарування права з іншими сферами знань про людину та суспільство?» тощо. Якщо не втриматися й почати з останніх питань, то вказівка А.Х. Саїдова на те, що рух від порівняльно-правового методу до науки призвів до того, що поняття порівняльного правознавства як методу й науки зумовив вживання їх як синонімів, а теорія порівняльно-правового методу стала метатеорією, де порівняльний метод постає як об’єкт вивчення з точки зору його потенційних можливостей, соціальної спрямованості та завдань, співвідношення з іншими спеціально-науковими методами [473, с. 464]. Втім, сама стаття А.Х. Саїдова рясніє думкою про те, що порівняльне правознавство найбільш стосується виходу за вузькі межі якоїсь однієї національної правової системи. У тім як раз і справа, що універсальне поняття науки не може зациклюватися на одній правовій системі, проблеми регулювання суспільних відносин є загальними й у національних правових системах існують типові проблеми та труднощі розуміння, так само як універсальні межі інших наук: фізики, біології, хімії, математики, гірничої справи тощо. Важко уявити собі порівняльну фізику, порівняльну хімію чи біологію, оскільки в них метод порівняння використовується як внутрішньо притаманний. Сумно, але здається, що порівняльне правознавство та юридична глобалістика є результатом відчуження від універсального розуміння науки та наукових проблем, а не навпаки, результатом зближення сфер знань людства про людину та суспільство. В іншому випадку, не робився би акцент на порівняльно-правовому методі, оскільки незважаючи на різні варіанти спроб вирішення соціальних питань через правові засоби в різних країнах, проблеми права однакові: складності визначення чистої ефективності права, можливості кримінального права у впливові на протиправну поведінку та її запобіганні, проблеми визначення та застосування кримінально-правових заходів, звільнення від засудження, покарання та виконання останнього тощо. І все ж, у науці кримінального права існують загальні проблеми. Вони можуть описуватися різними словами або характеризуватися різними доктринами, котрі історично склалися не без того, щоб теорії кримінального права, вироблені в одній країні поширювалися на іншу. Порівняльне ж правознавство тепер більше вивчає саме себе, забувши про класичну істину: наука інтернаціональна, не може бути вітчизняною, а проблеми залишаються, навіть якщо вони називаються іншими термінами. Наука досліджує кількості та якості, виявляючи при цьому закономірності. Л.М. Демидова із цього приводу зазначає, що якість визначається через порівняльний аналіз при зіставленні одного предмета з іншим, а обраний рівень порівняльного аналізу може впливати на визначеність її властивостей [289, с. 220]. Якщо ми обираємо рівень порівняльного аналізу об’єкта, зіставляючи правові системи, то такий рівень повинен давати якісний результат, що характеризує лише відмінності та схожість вирішення відомої проблеми (об’єкта), оскільки якщо вдаватися в оцінки про те, на якому рівні знаходиться розвиток тієї чи іншої важливої для науки проблеми в окремих правових системах, то висновок, фактично, буде полягати в тому, на якому рівні знаходиться проблема в порівнянні з іншими інтерпретаціями, котрі будуть становити емпіричний матеріал. Звідси результат порівняльного правознавства буде становити лише матеріал для подальшого узагальнення єдиної наукової проблеми, а відтак, цей результат буде в дослідницькому розумінні лише проміжною ланкою на шляху до виявлення закономірностей. А наука має виявляти саме закономірності. Порівняльне ж правознавство наразі створює навколо себе ізоляціоністську тенденцію, забезпечуючи той рівень досліджень, у яких намагаються виявляти те, як взаємно притягуються або розходяться, впливають одна на одну правові системи, замість того, щоб використовувати моделі рішень, котрі мають місце в різних правових системах як емпіричне підґрунтя для виявлення загальної закономірності єдиної наукової проблеми, наприклад, теорії кримінальної відповідальності.

Н.М. Оніщенко зауважує, що порівняльне правознавство – це наука, яка займається дослідженням загальних та специфічних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування сучасних правових систем світу на макро та мікрорівнях. Порівняльне правознавство є об’єктивно необхідним процесом пізнання права в загальносвітовому порівняльному аспекті, тобто порівняння між різними правовими системами, їх типами (сім’ями), групами. Його активізації та вдосконаленню сприяють процеси, що відбуваються у світовому співтоваристві, а саме: розробка та формування правових систем молодих держав; поширення та поглиблення зв’язків між державами та групами країн; політична та правова інтеграція [421, с. 19]. Що це дає нам у методологічному сенсі? Очевидно, що означені питання завжди були в контексті теорії держави й права, але не лише, оскільки на становлення, розвиток, розбіжності та схожість впливають й інші сфери, котрі становлять предмет інших наук про людину та суспільство. Якщо уявити, що порівняльне правознавство становить метатеорію правознавства в цілому й галузевих сфер права, зокрема, то без перебільшення можна зазначити, що його мета, теоретичне значення, одночасно, має викликати й захоплення, і збентеження. Із захопленням все зрозуміло, адже метатеорія передбачає такий рівень узагальнення соціальних закономірностей, коли вона може бути ключем до всіх великих замків правознавства. Ми можемо бути захоплені тим, що існує льох знань, у якому завжди можна знайти відповідь на питання, із чого все почалося й чому ми прийшли до таких правових реалій. Це великий за розміром ключ, він не призначений для того, щоб давати відповіді на точкові питання в певній галузі права. Але збентеження викликає те, чому цей великий ключ не може дати нам задовільної відповіді на низку питань, котрі неминуче виникають в праві, і які не можна відкинути? Справді, якщо порівняльне правознавство може дати нам відповіді на деякі питання, котрі стосуються того, як виникнула типова правова система, які закладені в ній пріоритети чи орієнтири, зокрема, домінування статутного чи прецедентного правового впливу на суспільні зв’язки, що дає нам змогу зрозуміти як і чому так функціонує, наприклад, система кримінальної юстиції, то чому ж воно не може пояснити цілковито типові проблеми для права різних правових сімей. Це стосується перш за все теорії кримінальної відповідальності. Правові сім’ї, котрі відрізняються в принципових моментах завжди дають схожість у питаннях. Слід уточнити, що для різних за типом кримінально-правових систем існують цілком типові питання, спільні проблеми, котрі можна розглядати повною мірою в контексті, не боячись того, що ми відходимо від теми. Це проблеми у вченні про злочин, про класифікацію злочинів, криміналізацію та декриміналізацію, про покарання, пеналізацію та депеналізацію, ефективність заходів кримінально-правового впливу, конкретні інститути кримінального права, котрі практично не мають принципової різниці, тощо.

Цінність метатеорій, видається, полягає в тому, що вони мають пояснювати якраз найбільш узагальнені питання на найбільш узагальненому теоретичному рівні. Як вони можуть пояснити типові проблеми кримінального права для всіх правових сімей? Чому порівняльне правознавство не може цього зробити? Можливо тому, що воно народжене не для цього? Втім, існують заперечення. Низка дослідників наполягає на особливо великому значенні порівняльно-правового методу та порівняльного правознавства для кримінально-правових досліджень. Наприклад, А.А. Музика, аналізуючи досягнення «вітчизняної» юридичної науки наводить приклади порівняльних кримінально-правових досліджень українських авторів, зауважуючи при цьому, що вони ґрунтуються на розумінні спільних проблем кримінального права, зокрема, глобальному характері злочинності [401]. На думку О.П. Гороха та А.А. Музики, фахове порівняльно-правове дослідження здатне озброїти юриста ідеями й аргументами, які не можна отримати навіть при дуже доброму знанні лише власного права [279, с. 37]. Хто із цим буде сперечатися? Твердження видається вельми переконливим. Проте за виключенням виключної умови, що лише порівняльно-правові дослідження можуть привести до певних ідей та аргументів, якщо ж, звісно, це не ідеї та аргументи, котрі стосуються самого порівняльного правознавства.

Як можна зрозуміти, у такому контексті порівняльно-правові дослідження є поводирем до емпіричного багатства науки кримінального права. Але чи варто в цьому звинувачувати порівняльне правознавство? Можна привести роботи багатьох теоретиків кримінального права Російської імперії, котрі використовували дані із законодавства, судової практики, а особливо наукових робіт іноземних дослідників. Зокрема, це досить рясно робив М.С. Таганцев у своєму курсі кримінального права [521; 522]. Тут, очевидно, варто було би прийти до висновку, що саме порівняльне правознавство з його метаметодологічним впливом залишається віддаленим від змісту порівняльних кримінально-правових досліджень. Це й не дивно, оскільки автори, як правило, не заглиблюються в питання як виникла та чи інша правова сім’я, і які закономірності вплинули на її систему. Цього питання торкаються найбільш узагальнені роботи з порівняльного правознавства як науки. Дослідники кримінально-правових проблем, навпаки, намагаються максимально конкретизувати їх у контексті своїх досліджень до певних інститутів чи нормативних структур у системах кримінального права. Звичним також є те, що називається інтерпретаційним підходом до розуміння проблеми, коли дослідники намагаються побачити в певних теоріях чи нормах іноземних доробків щось близьке до того розуміння, с котрим вони стикалися раніше у своїй національній кримінально-правовій системі. Такий стан є цілком закономірним, адже він відповідає законам людського мислення.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15275.htm