Діалектика в теорії кримінальної відповідальності

Зазвичай, дослідники, указуючи на використання діалектичного методу пізнання, використовують, насправді, техніку логічного аргументу. Трапляються й відверті вказівки на використання цієї техніки, наприклад, В.Б. Кеннеді зазначає про цей метод як базовий для його дослідження [136, p. 21], однак, один і той же логічний аргумент у двох протилежних теоріях, у двох протилежних баченнях, залишається гармонійним у межах однієї теорії й суперечливим у межах іншої. Звідси використання лише логіки не дасть бажаного результату – об’єктивної істини. І.С. Тімуш зазначає із цього приводу, що посилання на «логічну обґрунтованість» позицій, що виходять із полярних вихідних засновків, не будуть переконливими, тому вона пропонує відійти від моно методологічного підходу на користь синтезу протилежностей [531, с. 55]. Це схоже на ідеї діалектики, проте, такий підхід не зводить діалектику до логіки й навпаки. Т.Є. Комарова звертає увагу на закономірність, що основана на недопустимості використання логічного методу тлумачення норм, котрі уповноважують та зобов’язуючих норм із точки зору правової заборони, оскільки це, як вона твердить, розмиває межі між нормами, що уповноважують, зобов’язуючими нормами та нормами-заборонами, тобто специфіка правового регулювання зумовлює відносно окремий зміст усіх цих типів норм, а логічний спосіб тлумачення може знехтувати цю специфіку. Вона слушно стверджує, що навіть кількісна перевага норм-заборон не змінює природу цивільного права з приватноправової на публічно-правову [340, с. 15]. Тому важливо зауважити, що використання логічного методу мало би привернути до думки, що в разі того, коли в галузі домінують норми-заборони – це її має перетворити на галузь іншої природи, проте, соціальна роль цивільного права, як регулятивної галузі, не має змінюватися, бо якщо в законі домінували би норми-заборони, то реальне регулювання цивільно-правових відносин виконували б інші джерела цивільного права. Цю закономірність не обманути, бо вона залежить від зовнішніх закономірностей, не нормативних, закономірностей функціонування суспільних відносин. Вона повною мірою стосується кримінального права.

В основі діалектики лежить думка про постійну змінність, розвиток об’єкта дослідження, що конкретно проявляється в зміні суспільних відносин і постійному відставанні від них формального права. У такому разі, єдине, що дає діалектика для правових досліджень – це усвідомлення закономірності про те, що все змінюється. Втім, одним із критичних недоліків діалектичних досліджень правових феноменів є те, що дослідники виходять із належного, а не сущого, тобто, указуючи на необхідність урахування закономірності розвитку, вони не звертають уваги на те, що право може як відставати від суспільних відносин, так і забезпечувати певну їхню стабільність, хоча би номінально, через волю творця формально виражених норм, що можуть очевидно суперечити реальним суспільним відносинам, у яких від цих норм вже всі або більшість відійшли. Звідси нормативні приписи й теорії найчастіше існують у консервативному стані. Це їхня константа, і їх можна оцінювати лише з точки зору відповідності «зовнішнім» стосовно цих норм закономірностей, урахування яких цілком залежить від законодавця, якщо вести мову про кримінальний закон, а відтак, відставання є сущим, що реально впливає на суспільні відносини, котрі рвуться вперед. Можна сказати, що якраз про це й мовить діалектика. Так, вона враховує це, але що це дає дослідникові? Лише усвідомлення того, що все постійно змінюється й завтра його теорія – це не лише минуле, але й суще, що не приносить користі, бо воно мертве? Якщо наука повинна приносити користь, то ця користь має проявлятися у виявленні тих закономірностей, котрі й сьогодні, і завтра будуть однаковими, щоб прокинувшись завтра можливо було би застосувати вчорашні знання, не хвилюючись про те, що вони вже застарілі й нікчемні принаймні, хоча би певна частина. Наприклад, існує практично нікчемна ймовірність того, що закон еволюції, як закономірність, колись застаріє й знікчемніє. Але діалектика озброїла нас знанням того, що все постійно змінюється й це маємо враховувати, тому стабільним науково належним знанням є лише знання цієї закономірності. Видається, що для того, щоб право могло бути наукою в її евристичному потенціалі цього замало*. Діалектика має використовуватися не лише в тому контексті, що все змінюється, а тому наукові закономірності викривлені. Важливо помічати те, що система закономірностей ґрунтується на відносності системи, котра вивчається. Замкнутість системи, хоча би на ½, створює складнощі для природної співрозмірності, оскільки право замкнене більше, ніж на 50%. І.А. Петін вважає, що протягом, щонайменше, двох останніх століть існують тривалі світоглядна й теоретична кризи у сфері соціальних наук, суть яких проявляється в складності переходу від логічного (класичного раціоналістичного) до діалектичного мислення. Саме такий вектор вирішення кризи природничих наук був запропонований А. Ейнштейном. Ілюструючи тотожність методологічних проблем у соціальних і природничих науках, І.А. Петін стверджує, що в певному сенсі діалектичний метод виступає розвитком догматичного методу. З урахуванням того, що математика та логіка у своїх основах представляють єдине ціле не тільки за формою, а й по суті, підстав для протиставлення цих двох методів, на думку І.А. Петіна, не більше, ніж при порівнянні елементарної та вищої математики [432, c. 189]. Практично, діалектичне мислення в праві буде існувати лише в межах відносності, котрі створюються людьми. Втім, така відносність задасть рамки евристичності (від грецьк. − ευρίσκω (heuristiko) − відкриваю) лише в межах нормативних систем. Якщо їх будувати співрозмірно до об’єктивних закономірностей соціуму, то слід розсувати межі.

Об’єктивна та суб’єктивна діалектики ґрунтуються не лише на ідеї розвитку явища, але й на основі їх відносності, що робить діалектику близькою до релятивізму (відносності), котрий (-а), як вважається, є крайнім проявом діалектики, однак, усі пошуки, що стосуються проблематики, з якої виходить кримінально-правове дослідження, були номінально зазначені попередниками як такі, що ґрунтуються на діалектичному методі пізнання, навіть ті, що були написані вже після «деідеологізації» методології науки кримінального права. А.В. Наумов зазначає, що якого-небудь суттєвого впливу на розвиток радянської кримінально-правової науки діалектичний метод не справив, але це не має прийматися на рахунок самої діалектики, котра розумілася та застосовувалася невірно, підкреслює вчений. Згадуючи про категорії та принципи діалектики А.В. Наумов вказував на те, що вони чекають свого застосування в кримінальному праві не в схибленому виді [404, с. 28-29]. С.В. Хилюк через значний проміжок часу після зауваження, зробленого А.В. Наумовим, зазначила, що в дослідженнях Особливої частини кримінального права декларативно й без належної аргументації абсолютизується роль діалектичного методу, можливість інших філософських підходів до розуміння та пізнання кримінального права практично не обговорюється [560, с. 6]. Все-таки обговорюється, але звичка бачити рівень розвитку лише в «думці більшості», очевидно, зумовила таке твердження авторки. Вона стверджує, що конкретно науковий рівень методології науки кримінального права України зводиться до використання догматичного методу, а часто в підходах дослідників йому надається значення самодостатнього [560, с. 6]. Ю.В. Голік та С.О. Єлісеєв також зазначають, що нині не можна вже задовольнятися догматичними відповідями на питання, що становить сутність кримінально-правової матерії [272, c. 14]. Проте справедливі ремствування дослідників мають базуватися на тому, що кримінальне право якраз і ґрунтується на застосуванні логіки та догм, бо справжнє застосування діалектики призвело би до корінної зміни парадигми кримінального права, про необхідність якої твердить С.В Хилюк, не обов’язково в тому руслі, про яке вона зазначає. Як уявляється, не важко погодитися із С.В. Хилюк у тому, що дослідники послуговуються постулатами метафізики [560, с. 8], тобто виходять із того, що об’єкти дослідження розглядаються як незмінні й незалежні один від одного, заперечують внутрішні суперечності. Однак цього вимагає status quo кримінального права. Воно розглядається як замкнута система, що ґрунтується на ціннісному підході, тобто дослідник свідомо чи підсвідомо має наслідувати цю нормативно-ціннісну систему й рахуватися з існуючим нормативним оточенням, зокрема, з домінуючими в «думці більшості» теоріями, а також з імперативними нормами законодавства й судової практики. Ці та інші фактори зумовлюють те, що система кримінального права повинна гармонізуватися з огляду на існуючи норми, причому не лише в самому кримінальному праві, але й в правовій системі в цілому. Це, звісно, зумовлює застосування догматики та метафізики, бо дослідники намагаються отримати певний результат, який вони вже бачать, ще до дослідження емпірики. Виходить, що кримінальне право розвивається як відносно замкнена система, але має ґрунтуватися на нормах правової системи в цілому. Можливо, це означає, що воно не замкнена система, оскільки виходить до інших галузей та складових правової системи? Якщо це й так, то все одно це мало, що дає, бо «зовнішня» нормативна система побудована на тих же нормативних закономірностях, що й система кримінального права, тобто без виходу на емпірику та діалектику. Це дає змогу, застосовуючи абстрагування, розглядати кримінальне право все-таки як замкнену систему. Тут, очевидно, слушним було би звернути увагу на існування політичних тенденцій, що впроваджуються в міжнародних актах, котрі покладають зобов’язання на держави, які приєдналися до відповідних міжнародних угод. Існує загальна тенденція, що постулюється в таких актах, з курсом на гуманізацію законодавства, подальшу демократизацію, урахування моральнісного релятивізму, уніфікації законодавства країн, що об’єдналися в політичні союзи тощо [78, p. 387-396]. Релятивність кримінального законодавства та парадигми кримінального права від загальнополітичної, а відтак, загально-правової парадигми – це показник, який, як убачається, не слід розцінювати в якості основи для висновку, що кримінальне право враховує «зовнішні» політико-правові закономірності*, а тому це не замкнена система. Однак знову можна підкреслити думку, що оскільки такі «зовнішні» політико-правові закономірності є породженням ціннісно-нормативних бачень частини людства, що здатна впливати на міжнародну політику й так звані «загальнолюдські цінності», вони не є тими закономірностями, що мають стабільну, обґрунтовану основу, котра не залежить від думки провідних діячів політики й права. Звідси їхня релятивність завжди буде конфліктувати з виявленими та невиявленими в дослідженнях соціальними закономірностями, що не підвладні жодній політико-правовій кон’юнктурі. Наприклад, узяти хоча би ту закономірність, що сучасна держава мусить йти на поворозці в суспільної думки й платить плату жорстким настроями суспільства. Цей феномен називається «синдромом Понтія Пілата» на честь історичної постаті, від якої натовп вимагав страти невинуватої людини. Хоча й нині політики збирають врожаї голосів електорату за рахунок, як зазначає Д. Х’юсак, політизації питань кримінальної юстиції [130, p. 262], а вона якраз експлуатує розуміння, носіями якого є виборці, бо для того, щоб проголосувати, вони повинні зрозуміти за що вони голосують. Виявлена закономірність, що дала би можливість відповісти на запитання, чому існує така жорсткість, зумовила би більше користі, ніж усі твердження про необхідність гуманізації, оскільки відповіла би на запитання, чому вона протистоїть такій гуманізації, і чому вона сильніша, ніж остання. Саме тому уніфікація в кримінальному праві мислиться дослідниками як процес, котрий забезпечує однакове правове регулювання, що здійснюється законодавцем через створення або вдосконалення кримінально-правових норм та їх об’єднань [354, с. 18; 512, с. 7]. Таке розуміння характерне декількома цілком звичними умовами, по-перше, уніфікація мислиться як гармонізація між нормами, а не із зовнішніми закономірностями, єдина прив’язка здійснюється до суспільних відносин, та от біда, природа останніх ще не знайшла несуперечливого розуміння; по-друге, цей процес здійснюється одним офіційним суб’єктом – законодавцем, тобто від його волі залежить чи включати щось у закон навіть, якщо це науково обґрунтовано, чи не включати; по-третє, справа обмежується лише офіційними нормами. Звідси кримінально-правові дослідження відносні до інших теорій зі значною силою нормативного спротиву. Відтак, ті закономірності, що характерні для інших, «зовнішніх» систем знань не будуть працювати в замкненій кримінально-правовій системі [497, с. 446-451].

Візьмемо застосування діалектичних закономірностей у прикладному річищі в кримінально-правовій теорії. Якщо теорія має пояснювати, а метод – регулювати шлях пошуку істини [345, с. 312], то маємо таку картину. У філософії прийнято виділяти логічну діалектику розвитку понять, що проявляється в інтенсивному і екстенсивному розвитку «закон зворотного співвідношення обсягу й змісту поняття». Інтенсивний розвиток співпадає з поглибленням змісту поняття, а екстенсивний – зі збільшенням його обсягу, тобто інтенсивний розвиток поняття – це збільшення інформації, що поміщена в ньому, а екстенсивний – розширення обсягу поняття через включення в нього нових предметів. Однак прихильники застосування такого підходу до конкуренції кримінально-правових норм не звернули увагу на, як уявляється, важливе твердження одного з дослідників проблеми розвитку понять М.І. Блецкана, про те, що зміст поняття слід розкривати в контексті, оскільки поняття входить у склад певної системи знань, а тому розрізняють логічний і фактичний зміст поняття [247, с. 22]. Таким чином, конкретні кримінально-правові норми, як поняття, ми маємо розглядати в їхньому контексті й відповідно до системи знань, у які вони входять. Якщо, наприклад, узяти ст. 115 КК України «Умисне вбивство», то яким чином має змінюватись обсяг поняття умисного вбивства? Скажімо, якщо поглянути за закономірністю зворотного співвідношення обсягу й змісту поняття на ч. 1 і ч. 2 ст. 115 КК України, то ч. 2 цієї статті передбачає кваліфікований склад відносно простого (ч. 1 ст. 115 КК України) на підставі додаткових ознак умисного вбивства, наприклад, вбивство заручника або жінки, яка завідомо для винуватого перебувала в стані вагітності (пп. 2, 3 ч. 2 ст. 115 КК України). Отже, у контексті цієї норми виходить, що пп. 2, 3 ч. 2 ст. 115 КК України можуть бути представлені як спеціальна норма відносно ч. 1 цієї статті, оскільки до поняття «людина» в цій нормі включаються додаткові ознаки – заручник, вагітна жінка, тобто може здатися, що ця норма особливим чином охороняє життя не будь-якої людини, а лише людей, які є носіями зазначених ознак. Виходить, що обсяг поняття умисного вбивства таким чином зменшився. Однак чи змінюється обсяг кримінально-правового захисту в результаті такої спеціалізації? Очевидно, що ні, оскільки ч. 2 ст. 115 КК України, виходячи з її цільового тлумачення, не змінює обсягу кримінально-правового захисту й не спеціалізується, а здійснює диференціацію покарання, залежно від типового ступеня суспільної небезпеки діяння й винуватого, не завдаючи жодного змінного впливу на основний безпосередній об’єкт діяння, передбаченого ст. 115 КК України, оскільки в нашому суспільстві життя людини не зменшує й не збільшує своєї цінності, залежно від його носія, принаймні це так згідно з декларативним уявленням про це. О.М. Плешаков та Г.С. Шкабін зауважують, що з юридичних і загально соціальних позицій одне життя повинне бути рівним іншому, а порушення цього принципу здатне підірвати будь-яку правову систему, що призведе до того, що кожний застосовник права завжди та повсюди буде визначати цінність життя лише за власним розсудом, чого не можна допустити [442, с. 110]. Отже, обсяг кримінально-правового захисту життя особи в цьому контексті не може зменшуватись чи збільшуватись стосовно певних осіб. Змінюється лише уявлення про типовий ступінь суспільної небезпеки особи та її діяння, так само як вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини є привілейованим складом злочину не тому, що життя новонародженого є менш цінним порівняно з більш дорослою людиною. Це, очевидно, свідчить про те, що в межах одного безпосереднього об’єкту суспільна шкода конкретного діяння може оцінюватися по-різному, залишаючись у рамках однакового кримінально-правового захисту [487, с. 116-117]. Звідси зазначений закон діалектичної логіки не спрацьовує на рівні норм, утверджених людиною, тобто збільшення інформації – змісту не вплинуло на зміну соціального обсягу, а лише вплинуло на рівні метаморфоз текстуального змісту та обсягу. Те ж саме стосується й інших діалектичних співвідношень щодо решти видів конкуренції кримінально-правових норм [488, с.110-114; 489, с. 109-112; 490, с. 68-72]. Що є неправильним: цей діалектичний принцип, чи сама ця соціальна реалія, що ґрунтується на внутрішніх закономірностях означеної системи знань? Справді, якщо вести мову про іншу систему знань, то там цей принцип міг би спрацювати, але внутрішні закономірності кримінального права, котрі проявляються в тому, що цілком не діалектичне правило єдності цінності людського життя, незалежно від того, хто є його носієм, долає вказане правило, бо людина встановила такий нормативний імператив, хоча об’єктивно він не має існувати, бо сильніший, розумніший, а найголовніше, більш пристосований до середовища – перемагає, адже має переваги. Отже, аксіологічне правило створює свою внутрішню закономірність, так само як вчення про об’єкт кримінально-правової охорони впливає на розуміння загального та спеціального, цілого та частини зовсім по-іншому, ніж очікується від застосування останніх правил до об’єкту. Здавалося б, правила діалектики мають регулювати шлях до висновку й визначати його таким чином, але те, що встановила людина може знехтувати ці правила принагідно до певної відносно відокремленої сфери або системи знань, як правило, нормативної. Звідси беззастережне застосування законів діалектики може виявитися хибним. О.І. Демидов стверджує, що, як і раніше, багато для дослідження правових явищ може дати метод діалектики, котрий відкриває можливість відображення змін, врахування взаємозв’язків у правовому середовищі, виявлення його цілісності й форм взаємодії із зовнішнім середовищем. Проте вчений зазначає, що право регулює відносини між людьми, якими рухають не лише об’єктивні інтереси й умови, але й суб’єктивні вподобання – цінності, уявлення про бажаність чи небажаність тих або інших подій та явищ [288, с. 179]. Відтак, ці зв’язки можуть бути генеровані уявленнями, що важко піддаються зовнішньому перенесенню для дослідника правових явищ. До того ж вони, зв’язки, можуть суперечити закономірностям зв’язків у зовнішніх системах, котрі не можна буде використати для перевірки зв’язків внутрішньої системи, якщо не пожертвувати останніми. Е.Т. Фетеріс використала прагма-діалектичний метод задля об’єднання двох різних підходів, що використовуються суддями при застосуванні права – об’єктивний і суб’єктивний варіанти цільової аргументації, проте, це не дало їй змогу відповісти на питання: чому судді обирають той чи інший варіанти аргументації [109, p. 496-499, 505]? Отже, тут діалектика не принесла авторці користі.