Теорія обов’язку

Поширеною теорією кримінальної відповідальності є «теорія обов’язку». Вона, як відомо, полягає в розумінні кримінальної відповідальності як обов’язку особи, яка вчинила злочин, зазнати позбавлення особистого й майнового характеру. Її основи були закладені ще в загальній теорії права. Вплив цієї теорії відчувається й понині на галузеві сфери права. Оскільки теорія кримінальної відповідальності прийшла на зміну майже цілковитому пануванню теорії покарання, треба бачити загальні корені. А вони проявляються ще з початку розуміння правового спілкування в суспільстві, його основ. Прихильники договірної та сателітних теорій держави й права вбачають в обов’язку (борзі) зазнати покарання відповідну умову функціонування справедливих відносин між співгромадянами [112, p. 222; 166, p. 7]. У певних країнах світу, зокрема, у Колумбії таке розуміння кримінальної відповідальності закріплюється на рівні рішень Конституційного Суду [108, p. 2].

Сам термін «відповідь» з’явився ще в давніх нормативних пам’ятках права, але носив процесуальну природу. Я.О. Мотовіловкер, виділяючи кримінальну відповідальність у процесуальному сенсі стверджував, що вирішення питання про кримінальну відповідальність у матеріальному сенсі неможливе без надання особі можливості заперечити проти висунутого обвинувачення, відповісти на нього, звідси, зазначав учений, і значення терміну «відповідальність» у сенсі відповіді на висунуте обвинувачення [399, с. 83]. Народившись у процесуальному лоні, відповідальність не мислилася як обов’язок відповідати, а як право відреагувати на обвинувачення. Б.В. Волженкін, виходячи з розуміння відповідальності як обов’язку відповідати за свої дії, вчинки, визначав кримінальну відповідальність як передбачений законом обов’язок винуватої особи відповідати в кримінальному порядку, у випадку вчинення нею злочину, підкоритися тій мірі примусу, яку держава має право застосувати за подібний злочин [262, с. 96].

Я.М. Брайнін визначав кримінальну відповідальність як оснований на нормах кримінального права обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати дію кримінального закону при наявності в діянні винуватого, передбаченого законом складу злочину [252, с. 9]. Втім, зважаючи на те, що Я.М. Брайнін розумів обов’язок нести кримінальну відповідальність як складову змісту кримінально-правових відносин [252, с. 7], його теорія обов’язку нагадує іншу – теорію кримінальної відповідальності як кримінально-правової відносини, хоча, якщо бути точним, то обов’язок понести кримінальну відповідальність, яку вчений розумів як обов’язок зазнати дії кримінального закону є лише частиною змісту кримінально-правових відносин, тобто кримінальна відповідальність вужча за змістом, ніж кримінально-правові відносини. Приблизно через рік після опублікування Я.М. Брайніним своєї монографії, присвяченій кримінальній відповідальності та її підставі, погляд автора на кримінальну відповідальність як обов’язок особи зазнати дію кримінального закону критикувався на сторінках поважного періодичного видання. Зокрема, зазначалося, що некоректно ототожнювати обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати дії кримінального закону з кримінальною відповідальністю, адже цей обов’язок не рівнозначний самій відповідальності, до того ж відмічалося, що не можна виключати зі змісту кримінальної відповідальності дорікання особі, яка вчинила злочин, висловлене від імені суспільства й держави. Акцент робився на кримінальній відповідальності як наслідку злочину, як реакції на злочин з боку держави та суспільства [253, с. 160].

Позиція П.В. Коробова, який дотримується «теорії обов’язку» більш конкретніша, оскільки він указує на конкретні прояви обов’язку. У його розумінні кримінальна відповідальність – це обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати засудження, покарання й судимості [341, с. 148]. Зазначений погляд, як і всі різновиди «теорії обов’язку», виносять сам обов’язок за межі засудження, покарання й судимості, тобто кримінальна відповідальність мислиться як сфера належного юридичного, радше, ніж як сфера сущого, наявного юридичного. Наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності має мислитися, по суті, як звільнення від обов’язку зазнати осуд, покарання, судимості. Самі ж ці процеси вже не мають цікавити прихильника цієї теорії, адже єдиним елементом відповідальності мислиться не оцінка, не осуд винного, а його обов’язок цей осуд зазнати, причому означений обов’язок реалізується ним не самостійно, а цілком залежить від діяльності юрисдикційних органів. Виходить, що звільнення особи від покарання чи дострокове зняття судимості мають мислитися також як звільнення від кримінальної відповідальності? Неможливо, адже особа вже зазнала осуду, офіційної стигматизації. Проте погляд на кримінальну відповідальність як обов’язок зазнати не лише осуду, а й покарання та судимості змушує його прихильників, якщо вони бажають зберегти послідовність, сказати, що звільнення від обов’язку зазнати покарання й судимості є частиною кримінальної відповідальності, отож, звільнення від покарання та зняття судимості є також і звільненням від кримінальної відповідальності. Одразу кидається у вічі кострубатість зазначеного підходу, адже він виходить з абсурду, що проявляється в констатації: звільнення від частини має означати звільнення й від цілого, оскільки в системі, якою намагаються представити кримінальну відповідальність, частина вже не має самостійного значення; у системному вигляді вона залежить від решти елементів і впливає на цю решту. У цьому проявляється суперечливість означеної теорії, до того ж, слід підкреслити, що вона існує не в чистому вигляді, а ґрунтується ще й на теорії «кримінальна відповідальність – ціле, покарання – частина» з варіаціями, які додають сюди ще й судимість. Указаний підхід також виявляє суперечливість термінологічного звороту – «форми реалізації кримінальної відповідальності».

Досить незвичним для нашої наукової думки є тлумачення кримінальної відповідальності, яке пропонував Х. Харт. Він брав за основу англійське слово «answer», але кримінальна відповідальність за його розумінням – це не відповідь на питання, а процес відповіді чи заперечення звинувачень, які визначають здатність особи зазнати покарання або осуд, або інші обмеження. Автор передбачав прямий зв’язок між розумінням процесу відповіді в цьому сенсі та відповідальності-здатності в сенсі того, що особа, яка припустилася злого вчинку й не зарадила йому, зазнає покарання або засудження за те, що вона вчинила, а також, що особа, яка зазнає покарання або засудження, повинна була зарадити шкідливому вчинку та його наслідкам [123, p. 265]. Примітним є те, що вчений не включав у зміст покарання засудження, оскільки між «punishment» і «blame» він ставив союз «or» – «або» [123, p. 265].

О.В. Тюшнякова використовує дещо інший підхід у порівнянні із «чистими» прихильниками «теорії обов’язку». Вона визначає кримінальну відповідальність як комплексний феномен, що включає заходи примусового впливу, через які проявляються засудження, дорікання злочину та особи, яка його вчинила, і обов’язок особи зазнати ці заходи примусового впливу, у яких дається негативна оцінка вчиненого [541, с. 7]. Причому О.В. Тюшнякова підкреслює, що так вона розуміє саме ретроспективну кримінальну відповідальність, оскільки дотримується поділу її на позитивну й ретроспективну. Примітним є те, що засудження, дорікання, авторка представляє не в безпосередньому вираженні, а через заходи примусового впливу. У той же час з очевидністю можна помітити, що вчена вважає засудження та дорікання також означеними заходами, але чомусь вони одночасно існують як похідні. У позиції О.В. Тюшнякової проявляється прагнення визначити кримінальну відповідальність і як обов’язок зазнати заходів примусового впливу, і саме зазнавання таких заходів, що усуває суперечливість погляду на кримінальну відповідальність лише як обов’язок «зазнати». Проте в цьому підході, як у будь-якій еклектиці, прихована суперечність на рівні сутності, бо якщо відповідальність проявляється й у обов’язку, причому, як зрозуміло, може проявлятися вичерпно, а не просто як елемент цілого, то як має впливати на статус винного обов’язок зазнати й саме зазнавання? У принципі нічого не змінюється як на стадії латентної відповідальності (обов’язку), так і на стадії реального зазнавання засудження, бо відповідальність у цій позиції існує з моменту виникнення обов’язку зазнати примусові заходи впливу. Поєднання належного та сущого в єдиному явищі, навіть із позиції традиційної логіки є вразливим методом характеристики цілого явища. Наприклад, так само як ототожнювати моральний обов’язок бути чемним із самою чемністю на практиці, але в дійсності цей обов’язок може бути й не реалізованим. Очевидно, розуміючи цю слабину А.В. Помогалов стверджує, що сутністю реалізації ретроспективної відповідальності є обов’язок особи зазнати позбавлень особистого, майнового й немайнового характеру. Решта ж проявів: засудження, реальне зазнавання обмежень є, на думку А.В. Помогалова, факультативними елементами відповідальності, але обов’язок виникає невідворотно [445, с. 18-19]. Таким чином, учений, намагаючись вирішити розбіжність між належним і сущим приходить до розуміння державно-примусової відповідальності як фікції, яка існує лише в обов’язку, а сам примус є факультативним. Відтак, саму кримінальну відповідальність через призму цього розуміння неможливо сприймати як правовий наслідок злочину.

В.С. Єгоров визначає кримінальну відповідальність як обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати міри негативного впливу, які передбачені законом. Таке поняття він вважає вдалим, оскільки воно виходить із розуміння кримінальної відповідальності як окремого прояву юридичної відповідальності, а остання, на думку В.С. Єгорова, є обов’язком винуватої особи зазнати негативний вплив у відповідь на порушення нормативних приписів [303, с. 16]. Подібне розуміння підмінює категорією юридичної (кримінальної) відповідальності інше кримінально-правове явище, яким є кримінально-правова відносина, при тому, що сам В.С. Єгоров вважає їхнє ототожнення хибним. Якщо би суть кримінальної відповідальності полягала в обов’язку особи, яка вчинила злочин, зазнати міри негативного впливу, то тоді довелося би карати особу не лише за те, що вона вчинила злочинне діяння, а й за те, що вона ухилялася від свого обов’язку зазнати відповідних мір із дня, коли вона вчинила злочин і переховувалася від правосуддя. Цей підхід, як убачається, є таким, що суперечить навіть самій природі кримінального права як охоронної, публічної галузі права, що охороняє суспільні відносини, застосовуючи при цьому примусові правові засоби, частина з яких у вигляді кримінально-правових наслідків суспільно небезпечного діяння, реалізується через застосування права, яке, як відомо, здійснюється поза волінням винної особи. Відтак, на сам факт застосування примусу не впливає те, що особа бажає чи не бажає виконувати свій обов’язок зазнати цих мір. Оскільки це так, то розуміння кримінальної відповідальності як обов’язку юридично нікчемне. В.С. Єгоров, вважаючи, що кримінальна відповідальність має наставати з моменту вчинення злочину, стверджує, що обов’язок зазнати міри негативного впливу виникає в особи саме в цей момент, а початком застосування цих мір вважає момент висунення особі обвинувачення у вчиненні злочину [303, с. 18]. Оскільки зазначений обов’язок настає з моменту вчинення злочину, то маємо вважати, що особа ухиляється від виконання свого обов’язку аж до висунення їй офіційного обвинувачення? Які ж правові наслідки мають наставати за таке ухилення від обов’язку, який, до речі, сама особа не в змозі виконати?

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15275.htm