---

Спеціально-кримінологічні засоби попередження злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо дітей

Спеціально-кримінологічне попередження здійснюється конкретними державними органами, для яких боротьба із злочинністю та захист прав громадян є професійним обов’язком [19, с. 50].

Залежно від ієрархії причин та умов злочинів та правопорушень, у структурі спеціально-кримінологічного попередження доцільно виокремити первинне (загальне), вторинне (спеціальне) та третинне (індивідуальне) попередження [19, с. 50]. Специфіка цього дослідження, обумовлена типом досліджених фактів, дозволяє обмежитися проблемами первинного та вторинного попередження насильства щодо дітей.

Первинне (загальне) попередження містить комплекс заходів, що спрямовані на утримання громадян від вчинення насильства в сім'ї, та передбачає вплив на конкретні криміногенні феномени, що безпосередньо пов’язані із вчиненням насильства. Вторинне (спеціальне) передбачає роботу з конкретними сім'ями, які потрапили в складні життєві обставини, що можуть призвести до вчинення насильства в сім'ї. Воно передбачає цілеспрямовану роботу з окремими групами дорослих і дітей з метою зміни силової форми поводження, формування відповідального батьківства та роз’яснення сутності й відповідальності за насильство в сім'ї [19, с. 51].

Спеціально-кримінологічному попередженню, як діяльності, що здійснюється державними органами, притаманна імперативність, тобто вплив, який мають чинити відповідальні особи, не передбачає погодження із суб’єктами, відносно яких цей вплив здійснюється. Щодо цього вважаємо за доцільне висловити деякі особисті міркування, засновані на інтерпретації отриманих в процесі проведення дослідження результатах.

Перш за все, треба зазначити, що ефективність заходів спеціального кримінологічного попередження безпосередньо залежить не тільки від адекватності пояснювальної моделі того або іншого кримінального явища, існування якого ініціює проблему його попередження, але також від міри адаптованості розроблених заходів до умов того середовища, що містить криміногенні фактори, та вплив на яке передбачається. У цьому плані попередження вчинення злочинів у сфері сім’ї також вимагає врахування її специфіки.

Найважливішою характеристикою стосунків батьків та дітей, що має бути врахована при розробці заходів спеціального попередження, вважаємо її відносну ізоляцію, ієрархічність та етичний характер.

Багато хто з дослідників вважає, що закритість, ізольованість сім’ї та відповідний соціальний стереотип невтручання у справи сім’ї є фактором насильства. Щодо цього необхідно навести дані проведених автором досліджень та його міркування з цього питання.

Визначення наявного рівня конфліктності стосунків батьків та дітей свідчать, що лише у 39% опитаних дітей ніколи не виникало проблем із батьками. Тобто, у 61% вони були. При цьому у разі наявності конфліктів із батьками готові звернутися до сторонніх осіб лише 24% підлітків. Наведені дані можливо пояснити схильністю осіб до приватності у сімейних відносинах, тобто усвідомленням протиріччя між їх приватною сутністю та публічним втручанням. Стереотип замовчування сімейних проблем обумовлений потенціалом конфліктності етичних норм з нормами права, та, навіть, вірогідно, превалюванням їх над нормами права.

Зміст масової свідомості щодо реагування міліції на сімейні конфлікти також можливо розглядати як індикатор можливості (потенційної ефективності) втручання у сімейну сферу публічних суб’єктів, а також в якості індикатора значущості правового компоненту в сімейних стосунках.

Дослідницьке питання, яке було поставлене в зв’язку із проблемою оцінки населенням можливості (доречності) втручання у сімейні конфлікти, фактично має наступний зміст: чи допустимо, на думку населення, застосування до стосунків, які мають усі ознаки сімейних, застосування методів впливу силового характеру?

Гіпотезу було сформульовано наступним чином: «У суспільній свідомості переважає установка відмови від залучення органів внутрішніх справ у вирішення конфліктних життєвих ситуацій, які мають місце у сімейній сфері». Також було піддано верифікації гіпотезу щодо мотивів такої відмови: «У суспільній свідомості переважає установка неприпустимості втручання міліції у сімейні конфлікти з причини визнання принципової неможливості вирішити сімейні конфлікти за допомогою стороннього втручання».

Опитування дорослого населення м. Луганська продемонструвало домінуючу тенденцію категоричної відмови від залучення будь-яких сторонніх осіб до вирішення сімейних конфліктів (62% респондентів). В якості мотиву відмови домінує принципова неприйнятність залучення сторонніх осіб, та відповідно прагнення залучення виключно внутрішніх (аутентичних) ресурсів. Загальна кількість респондентів, які оцінюють можливість втручання міліції до сімейних конфліктів позитивно, дорівнює 33%.

Аналіз отриманих даних вимагає врахування якості рефлексії у суспільній думці специфіки сфери, до якої було звернуто її увагу. Об’єктивні характеристики сімейної сфери при цьому не мають значення, адже найважливішим є те яким чином її бачать.

В суспільній свідомості сім’я споконвічно визнається приватною сферою, зовнішнє втручання до якої є неприпустимим, малоефективним або навіть небезпечним. Однак при цьому визнається необхідність та соціальна практика залучення права (шляхом встановлення норм) та його застосування у разі їх порушення. Таким чином, ми приходимо до констатації проблеми необхідності правового контролю сімейних відносин з одного боку та негативного ставлення до будь-якого зовнішнього контролю сімейних відносин з іншого.

При цьому необхідно врахувати, що конфлікти у цій сфері виникають саме на ґрунті сімейних відносин. Сімейні конфлікти викликані до життя протиріччями, що є наслідком сімейного життя, та мають специфічні мотиви. Відповідно, якщо конфлікти викликані характером сімейних відносин, мета їх вирішення вимагає усунення протиріч власне сімейного характеру. В зв’язку із цим позитивне вирішення сімейних конфліктів (що дозволяє зберегти сім’ю та покращити якість стосунків на відміну від чисто зовнішньої відсутності конфлікту) є можливим шляхом залучення сімейних механізмів. Кримінологи у такому разі говорять про антикриміногенні ресурси сфери сім’ї.

Відповідно, закономірним є визнати, що застосуванням чужорідних сімейному життю та репресивних за сутністю засобів неможливо забезпечити регулювання сімейних конфліктів шляхом усунення їхніх причин. Принцип правового впливу передбачає примус, силовий вплив та втручання у суверенну сферу сім'ї. Згідно думки І.О. Ільїна право та правопорядок є необхідними як свого роду «намордник» для злої та своєкорисливої волі [88, с. 183][1], але у разі наявності сімейного неблагополуччя некримінального характеру передчасно говорити про наявність «злої волі».

Г.Ф. Шершеневич відзначав нездатність права регулювати сімейні відносини: фізичний та моральний склад сім’ї створюється поза правом. Введення юридичного елементу до приватних відносин убачається невдалим та неефективним. В.В. Зеньковський також свого часу зазначав, що коли сімейні відносин підтримуються правом, вже неможливо говорити про сім’ю — її дійсне поняття зникає [197, с. 51].

Якщо ж мова йде про відносини вільних суб’єктів, та до того ж стосунків ієрархічного характеру, тут будь-який зовнішній вплив вступає в конфлікт з принципом (сутністю) відносин батьків та дітей.

Особливість цієї сфери витікає як з мотивів створення сім’ї (прагнення приватності, інтимності, автономності, самовизначення і т. ін.), так і з принципових сутнісних характеристик цієї сфери. Таким чином, будь-яке зовнішнє втручання викликає цілком закономірну реакцію спротиву та обумовлює неефективність засобів.

Розробка та застосування ефективних заходів попередження злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо дітей, на ґрунті сімейних відносин, має бути спрямована на попередження формування криміногенного типу нормативної сфери свідомості осіб щодо сім'ї, батьківства та батьківського виховання. Ця діяльність передбачає, перш за все, виявлення наявності відхилень у нормативній сфері свідомості осіб та/або умов, що сприяють виникненню відхилень.

Закономірним є висновок: з двох можливих стратегій попереджувального впливу – пригнічення криміногенних елементів нормативної сфери свідомості батьків шляхом втручання у сімейні стосунки, та стимулювання її антикриміногенних ресурсів непрямим шляхом – необхідно віддавати перевагу останній.

Максимальну потенцію ефективності мають засоби опосередкованого впливу на нормативну сферу свідомості батьків (членів сім’ї). Саме цей тип впливу є адекватним сутності сім’ї. Комплексність попереджувального впливу вимагає одночасного спрямування зусиль на стимулювання антикриміногенних ресурсів сімейної сфери, із урахуванням її ціннісної природи.

Засоби попередження нетяжкого злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин, мають базуватися на принципах: переваги непрямого впливу неімперативного характеру, збереження сімейних відносин, стимулювання антикриміногенних ресурсів сімейної сфери, приватності, збереження батьківського авторитету.

З огляду на сказане вище, перспективним є розглядати дитину в якості суб’єкта попередження насильства в сім'ї. Системність сімейних стосунків полягає у взаємозв’язку компонентів системи — суб’єктів взаємодії та відносно стабільних умов їх існування. Відповідно, зміна якогось з  компонентів або його стану, викликає зміну усієї системи. Тому актуальним є вплив на дитину як на найбільш гнучкий елемент цієї системи. Хоча цього часу превалює ставлення до дитини як до суб’єкту, який вимагає лише задоволення потреб та всебічної опіки, сучасні ювенальні тенденції мають на меті змінити ставлення до неї, акцентуючи увагу на здатності дитини до свідомої діяльності. Основна сутність сімейного неблагополуччя, що може викликати вчинення батьками фізичного насильства щодо дітей на ґрунті виховання, полягає у стійкій конфліктності. Основним її змістом є відсутність не тільки стійкого вольового та адекватного ставлення батьків до дитини та її виховання, але також невідповідність належному ставлення дитини до батьків. Конфлікт батьків та дітей є однією з глобальних проблем сучасності. Як зазначав свого часу С.С. Авєрінцев, конфлікт «батьків» та «дітей» сьогодні ускладнений особливим історичним контекстом. Хоча ця проблема не є новітньою, цього часу спостерігається активна зацікавленість у тому, щоб як можна більше наблизити генераційне роз’єднання до теоретичної та фактичної абсолютизації [216, с. 74].

Перспективи спеціально-кримінологічного попередження знаходяться в площині попередження сімейних конфліктів, їх вирішення та зниження рівня сімейної конфліктності шляхом залучення осіб, які володіють відповідними навичками.

Цього часу в Україні активно розвивається ідея використання медіації при вирішенні конфліктів. Остання передбачає ініційовану сторонами конфлікту та відповідним чином організовану процедуру. До її проведення передбачається залучати фахівців різних галузей. Міжнародна практика медіації містить приклади залучення до проведення медіаційної процедури громадськості.

Б.М.  Головкін визначає в якості сутності сімейно-побутового конфлікту  гостре зіткнення між членами сім’ї й сімейно-побутового оточення, що виникає на основі протиборства їх протилежних поглядів, інтересів, позицій, потреб [45, с. 97—98].

Хоча стосунки батьків та дітей мають ієрархічну природу, наявна цього часу лібералізація сімейних відносин та суспільних відносин, в принципі, може передбачати застосування процедури медіації як взаємодії рівних суб’єктів. Завдання медіації може полягати у створенні умов самостійного пошуку учасниками відносин шляхів порозуміння, засновуючи їх на специфічним, притаманних тому або іншому сімейному союзу, стосунках. Цей шлях цілком відповідає стратегії стимулювання антикриміногенних ресурсів сфери сім'ї та стосунків батьків та дітей зокрема.

Але ця стратегія передбачає зміну політики соціального супроводження сім'ї та розробку системи суб’єктів медіації. При цьому, сімейна медіація, як така, що має свою специфіку, також вимагає підготовки фахівців.

Досить оригінальною, але такою, що може бути розглянута, є перспектива залучення Православної церкви до попередження сімейних конфліктів та протидії сімейному насильству. Хоча церква й не може бути визнана в якості суб’єкту спеціально-кримінологічного попередження, взаємодія держави та церкви у питаннях вирішення проблем сім'ї не може бути визнана за неможливу. Церква, як авторитетний соціальний інститут та як інститут із значним виховним потенціалом, є значимою для віруючих, а соціальне служіння визнається одним з її завдань [178]. Залучення Церкви не перебуває у конфлікті із положеннями світської держави та декларативно секулярним суспільством.