Досвід зарубіжних країн з питань кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо працівника правоохоронного органу

Правова система України на сучасному етапі її розвитку характеризується самодостатністю з одного боку та певним впливом на неї юридичних зрізків низки зарубіжних держав – з іншого. Як слушно зауважує М. І. Хавронюк, у кримінальному законодавстві України, як і в кримінальному законодавстві будь-якої держави, змішані елементи національно-самобутнього з елементами запозиченого чужого. Це законодавство завжди розвивалось під певним впливом кримінального законодавства інших держав, а також під впливом міжнародного права, який з часом ставав усе більш потужним [266, с. 13]. Таким чином, вважаємо за доцільне підтримати думку В. О. Навроцького, який зазначає, що вивчення зарубіжних надбань завжди було, є та буде важливим джерелом досвіду, як позитивного так і негативного для вдосконалення вітчизняного законодавства [131, с. 5]. В цьому контексті слід також додати, що зразки зарубіжного законодавства про кримінальну відповідальність є суттєвим порівняльно-правовим фактором криміналізації суспільно небезпечних діянь у вітчизняному правовому просторі. Разом з тим, дослідження досвід зарубіжних країн з питань кримінальної відповідальності взагалі та за погрозу або насильство щодо працівника правоохоронного органу, зокрема, має здійснюватись системно. Відтак, вважаємо за доцільне акцентувати увагу на аналізі законодавства іноземних країн за трьома напрямками (блоками): 1) країн пострадянського простору, що зумовлено спільною політико-правовою історією; 2) країн континентальної (романо-германської) правової сім’ї, що, враховуючи євроінтеграційний вектор розвитку України, пояснюється необхідністю вивчення можливості імплементації зарубіжних правових зразків з метою подальшої імовірної уніфікації законодавств та входження нашої держави до правового простору європейського співтовариства; 3) країн англосаксонської правової сім’ї – для виконання вимог комплексності дослідження та з’ясування можливості запозичення альтернативних зразків правового урегулювання кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо працівників правоохоронних органів.

Отже, ведучи мову про першу групу країн, ґрунтуючись на законодавстві яких буде здійснений нами відповідний обсяг порівняльно-правового дослідження, доцільно, на нашу думку, акцентувати увагу на положеннях КК Російської Федерації (далі – РФ), Республіки Білорусь та Грузії. Вибір саме цих країн з числа колишніх республік СРСР обумовлюється, по-перше, входженням їх всіх до Співдружності Незалежних Держав, а, по-друге, – певними відмінностями у їх політичному та правовому розвитку на сучасному етапі, що забезпечить більшу повноту та різносторонність інформації, яка має дослідницький інтерес.

Аналіз положень КК РФ засвідчує, що в аспекті досліджуваного складу злочину він увібрав в себе традиційні положення законодавства радянського зразка, що виражається у збереженні видової приналежності суспільних відносин, які поставлені під кримінально-правову охорону, до порядку управління. Саме в у Розділі Х «Злочини проти державної влади» Главі 32  «Злочини проти порядку управління» КК РФ – міститься ст. 318 – «Застосування насильства щодо представника влади». Як можна бачити, зазначена стаття формує уніфіковану правову модель складів злочинів за насильство над представниками влади, поняття яких охоплює також і правоохоронні органи. Так, відповідно до Примітки до ст. 318 КК РФ представником влади визнається посадова особа правоохоронного чи контролюючого органу, а також інша посадова особа, наділена в установленому законом порядку розпорядчими повноваженнями щодо осіб, які не перебувають у службовій залежності від неї [249]. Крім того, потерпілим від даного злочину можуть бути близькі вказаних осіб. Правоохоронні органи –  органи внутрішніх справ, прокуратури, федеральної служби безпеки, прикордонної служби РФ, служби зовнішньої розвідки РФ, митні органи [240, с. 636].

Таким чином, з одного боку ст. 318 КК РФ відрізняється від ст. 345 КК України уніфікованістю формулювання особи потерпілого, а з іншого – більш вузьким (порівняно з вітчизняним законодавством) тлумаченням категорії «правоохоронні органи». Хоча зазначена звуженість компенсується використанням в законі категорії контролюючі органи, що дозволяє охопити весь масив органів, які виконують правоохоронні функції не лише де-юре, а й де-факто.

Щодо об’єктивної сторони аналізованого злочину згідно ст. 318 КК РФ, то вона суттєво відрізняється від ст. 345 КК України. Так, ч. 1 ст. 318 КК РФ передбачає кримінальну відповідальність за застосування насильства, що не є небезпечним для життя або здоров’я, або ж погрозу застосування насильства щодо представника влади або його близьких у зв’язку з виконанням ним своїх посадових обов’язків [249]. Під насильством, що не небезпечним для життя або здоров’я у російському законодавстві слід розуміти побої або здійснення інших насильницьких дій, пов’язаних із спричиненням потерпілому фізичного болю або обмеженням його волі [240, с. 636]. Об’єктивна сторона ч. 2 ст. 318 КК РФ передбачає застосування до означених осіб небезпечного для життя і здоров’я потерпілих насильство, під яким у російській кримінально-правовій доктрині та законодавстві розуміється таке насильство, яке спричинило тяжку або середньої тяжкості шкоду здоров’ю потерпілого, а також спричинення легкої шкоди здоров’ю, що викликала короткочасний розлад здоров’я або незначну стійку втрату загальної працездатності [240, с. 636-637], що в цілому відповідає відповідним критеріям небезпечного для життя і здоров’я насильства за вітчизняним законодавством у більш звичних термінах щодо тяжких, середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а також легких тілесних ушкоджень, які потягнули за собою короткостроковий розлад здоров’я або незначну втрату працездатності. Однак, на відміну від ст. 318 КК РФ в ст. 345 КК України зазначені склади злочинів в залежності від тяжкості тілесних ушкоджень в більшій мірі диференційовані (за трьома частинами), що забезпечує, на нашу думку, значно ширші можливості індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання. Крім того, в якості субкваліфікуючої ознаки в ч. 4 ст. 345 КК України виокремлюється вчинення передбачених у попередніх частинах зазначеної статті дій організованою групою. Ця обставина вигідно відрізняє ст. 345 КК України від ст. 318 КК РФ, так як, по-перше, забезпечує кримінально-правову охорону працівників правоохоронних органів від більш суспільно небезпечних посягань, по-друге, створюється додатковий правовий механізм протидії організованій злочинності, по-третє, формує більш розширені критерії індивідуалізації кримінальної відповідальності та покращання та, врешті-решт, справедливості останнього.

Окрім того, варто також звернути увагу й на відсутність в ст. 318 КК РФ та й у всьому КК РФ кримінально-правової норми про захист від злочинних посягань власності працівників правоохоронних органів. Остання ж охороняється на загальних підставах Розділом VIII – «Злочини у сфері економіки» – Главою 21 – «Злочини проти власності». В цьому проявляється ще одна вигідна відмінність КК України, ч. 1 ст. 345 якого охоплює в якості злочинних діянь – погрозу знищенням майна працівника правоохоронного органу або його близького родича у зв’язку з його службовою діяльністю.

Натомість дещо ширшою видається кримінально-правова охорона за КК РФ в аспекті визнання злочинними дій щодо погрози або насильства яке застосовується до осіб, які є близькими для працівників правоохоронних органів, а не лише щодо близьких родичів, як це передбачено у ст. 345 КК України. Вважаємо, внесення змін до КК України щодо визнання потерпілими близьких працівникові правоохоронних органів осіб, а не родичів значно універсалізуватиме досліджуваний склад злочину, обґрунтовано розширить коло осіб, які підлягатимуть кримінально-правовому захисту (наприклад, друзів, віддалених родичів (за лінією дружини (чоловіка)), інших близьких осіб), створить додаткові гарантії захисту суспільних відносин, що формуються, реалізуються з приводу підтримання, зміцнення авторитету правоохоронних органів (більш детально ця думка буде обґрунтована в наступному розділі цієї роботи).

Щодо закріплення суб’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 318 КК РФ, то вони є майже ідентичними відповідним ознакам, закріпленим у ст. 345 КК України, а саме: окрім вини, вираженої у формі умислу, обов’язковою ознакою визнається мотив (в певних випадках – мета), який пов’язується з виконанням працівником правоохоронного органу службових обов’язків. Однак, на відміну від КК України, де зазначений мотив чи відповідна йому мета не може тлумачитись, як бажання схилити працівника правоохоронного органу до прийняття неправомірного рішення, вчинення інших дій з використанням службового становища, КК РФ це допускає. Вказана відмінність пояснюється існуванням в КК України спеціального складу злочину, передбаченого ст. 343 – «Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, працівника державної виконавчої служби», аналога якому в КК РФ немає.  На нашу думку, наявність спеціального складу злочину в описаній ситуації, на зразок КК України, сприяє кращому нормативному відображенню сутності злочинних дій відповідної категорії, характеру їх суспільної небезпечності, диференціації відповідальності.

 Схожу російському законодавству правову регламентацію кримінально-правовий захист працівників правоохоронних органів від погроз або насильства знайшов у КК Республіки Білорусь. В останньому, як і в КК РФ, відповідні склади злочинів зафіксовано у Розділі ХІІІ «Злочини проти держави і порядку здійснення влади і управління» Главі 33 «Злочини проти порядку управління» КК Республіки Білорусь, що також свідчить про якісно іншу оцінку (на відміну від законодавця України) суспільних відносин, які страждають від суспільно небезпечних посягань відповідного ґатунку: не абстрактний авторитет (якого, між іншим, може і не існувати взагалі), а порядок управління конкретного органу державної влади, який виконує правоохоронні функції за певним напрямком (про особливості об’єкту злочину, передбаченого ст. 345 КК України більше детально – у розділі 2 цієї дисертації). Відмінність між КК Республіки Білорусь з одного боку та КК РФ і КК України – з іншого полягає також ще в одній з конститутивних ознак досліджуваного складу злочину – статусу потерпілого. Так,  ст. 364 КК  Республіки Білорусь – «Насильство або погроза застосування насильства щодо працівника органів внутрішніх справ» – передбачає кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо працівника органів внутрішніх справ чи його близьких з мето перешкодити його законній діяльності або примусити змінити характер цієї діяльності або з помсти за  службову діяльність [246]. Разом з тим, ст. 366 КК Білорусі передбачає відповідальність за аналогічні дії, а також за погрозу знищенням чи пошкодженням майна але щодо посадової особи, яка виконує службові обов’язки, або ж іншої особи, яка виконує обов’язок з охорони громадського порядку або припиненню правопорушень [246].

Таким чином, можна пересвідчитись, що, на відміну від уніфікованої норми КК РФ про кримінально-правовий захист «представників влади», КК Республіки Білорусь виділяє спеціальний склад злочину на підставі приналежності потерпілого до працівника органів внутрішніх справ, що може свідчити про особливі вимоги до забезпечення правових гарантій саме цій категорії службовців у зв’язку зі специфікою виконуваних функцій. Разом з тим, при очевидній меті посилити кримінально-правовий захист згаданих працівників, фактично не захищеною (у сенсі спеціальної кримінально-правової норми) залишається їх власність, адже диспозиція ст. 364 КК Республіки Білорусь не визнає злочинними дії щодо погрози знищення або пошкодження майна працівників органів внутрішніх справ. Але, слід звернути увагу, що ця прогалина в певній мірі компенсується у диспозиції ч. 1 ст. 366 КК Республіки Білорусь, однак щодо невизначеного кола «посадових осіб, які виконують службові обов’язки», до переліку яких входять і працівники органів внутрішніх справ, однак при цьому, кримінальна-правова охорона не враховує специфіку саме правоохоронної діяльності: об’єкт кримінально-правового захисту не звужується до правоохоронних відносин, а залишається розширеним охоплює суспільні відносини у сфері діяльності всіх службових осіб. Відтак, білоруський законодавець виявив певну непослідовність у формуванні правової моделі кримінально-правового захисту саме працівників органів внутрішніх справ.

Також як і в ст. 318 КК РФ у ст.ст. 364, 366 КК Республіки Білорусь особливості суб’єктивної сторони відповідних складів злочинів передбачають обов’язковими ознаками мотив та/або мету, які охоплюють не лише помсту, а й вплив на службову діяльність потерпілого, схилення його до прийняття неправомірного рішення, перешкодити виконанню професійних обов’язків. Як зазначалося нами вище, така конструкція не відповідає положенням ст. 345 КК України, у якій сформульовані склади злочинів не охоплюють мотиви та/або мети втручання у службову діяльність працівників правоохоронних органів, вплив на нього з метою схилити до прийняття відповідного рішення. В цьому аспекті вважаємо за доцільне погодитись із М. М. Сеньком, В. П. Беленюком в тому, що існування в диспозиції ст. 364 КК Республіки Білорусь прямої вказівки на мету є недоречним, оскільки зазначений елемент суб’єктивної сторони складу злочину в даному відношенні являє категорію порівняно широку. Наприклад, злочин може бути вчинено виключно з хуліганських мотивів – лише у зв’язку з приналежністю потерпілого до конкретного правоохоронного органу [208, с. 152].

Певне зауваження викликає також і відсутність в КК Республіки Білорусь диференціації кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо працівників правоохоронних органів за критерієм тяжкості насильства: білоруський законодавець у вказаному сенсі не придає значення характеру, ступеню тяжкості насильства, що, на нашу думку не відповідає вимогам усестороннього захисту означених працівників, а також справедливості кримінальної відповідальності та покарання.

Натомість позитивним моментом КК Республіки Білорусь, як в КК РФ, на нашу думку, слід визнати наявність в переліку потерпілих так званих «близьких осіб», а не лише близьких родичів для працівника правоохоронного органу, на кшталт конструкції складу злочину, що міститься у ст. 345 КК України.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16792.html