Кваліфікуючі ознаки складу злочину, передбаченого ст. 345 КК України

Як зазначалося нами вище, ч. 3 ст. 345 КК України закріплює в якості кваліфікуючої ознаки по відношенню до складу злочину, передбаченого ч. 2 цієї статті умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або
його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків. В цілому виокремлення такого роду кваліфікованого складу злочину видається нам цілком обґрунтованим, що зумовлене його підвищеною суспільною небезпечністю. Крім того, поширеність заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під час вчинення злочину, передбаченого ст. 345 КК України є вельми значною. Так, за результатами здійсненого нами вивчення матеріалів кримінальних справ в 18 % випадків застосування насильства щодо працівника правоохоронного органу воно має характер тяжких тілесних ушкоджень. Ще 42 % випадків – середньої тяжкості, а в 40 % – легкі тілесні ушкодження та побої. Таким чином, майже кожен п’ятий злочин, пов’язаний із заподіянням фізичного насильства щодо працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ним своїх службових обов’язків тягне за собою спричинення тяжких тілесних ушкоджень, що й обґрунтовує необхідність існування та застосування саме кримінально-правових засобів протидії вказаним злочинним проявам.

Аналіз складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 345 КК України виявляє ідентичність ознак об’єктивної та суб’єктивної сторони ознакам, які закріплені в ч. 2 ст. 345 КК України та досліджені нами в попередньому підрозділі цієї дисертації. Відмінність же полягає у ступені тяжкості заподіюваних працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам тілесних ушкоджень, що виражається як в об’єктивних характеристиках суспільно небезпечного наслідку, так і у відповідних ознаках інтелектуального та вольового елементів умислу.

З об’єктивної сторони досліджуваний кваліфікований склад злочину, як і основний, характеризується виключно суспільно небезпечною дією, суспільно небезпечним наслідком у виді тяжкого тілесного ушкодження, а також причинним зв’язком. Як можна пересвідчитись, конструкція диспозиції ч. 3 ст. 345 КК України також як і ч. 2 цієї статті є відсильною, що спонукає до використання положень ст. 121 КК України, а також Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених Наказом Міністерства охорони здоров’я України № 6 від 17 січня 1995 року. В цілому ж ознаки об’єктивної сторони цього складу злочину відповідають аналогічним ознакам основного складу, закріпленого в ч. 2 ст. 345 КК України, що знімає потребу у додатковій науковій увазі до них в межах цієї дисертації.

Також варто наголосити на тому, що, як нами зазначалося в попередньому підрозділі цієї роботи, єднальною рисою всіх випадків  застосування фізичного насильства працівникові правоохоронного або його близьким родичам є обстановка вчинення злочину, яка характеризується умовною пасивністю спеціального правового статусу потерпілого щодо винного. Тобто тяжке тілесне ушкодження заподіюється працівникові правоохоронного органу не як опір виконуваним ним службовим обов’язкам, а як засіб схилити потерпілого у майбутньому до певної поведінки чи прийняття певного рішення або ж як помста. При цьому, розрив у часі між виконанням службових обов’язків та тілесними ушкодженнями значення для кваліфікації не має та може бути мінімальним. 

Щодо ознак суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 345 КК України, то вона також як і в основному складі характеризуються виною у формі умислу, а також спеціальною метою – перешкодити виконанню працівником правоохоронного органу службових обов’язків, добитися прийняття незаконного рішення або помсти. При цьому  інтелектуальний елемент умислу характеризується наступними рисами:

1) усвідомлення характеру діяння, що передбачає розуміння (усвідомлення) винним фактичного змісту своїх дій щодо їх спрямованості на порушення тілесної недоторканості потерпілого;

2) усвідомлення особливостей правового чи іншого соціального статусу потерпілого. Зазначена ознака також є ідентичною аналогічній складовій інтелектуального елементу прямого умислу при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 чи 2 ст. 345 КК України;

3) усвідомлення суспільної небезпечності діяння при вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 345 КК України охоплює крім усвідомлення сутності суспільних відносин, які складають основний безпосередній об’єкт посягання (правоохоронні відносини) ще й тієї обставини, що своїми діями винний заподіює істотної шкоди здоров’ю потерпілого, яка виражається саме у тяжких тілесних ушкодженнях. При цьому зовсім не обов’язково, щоб винний був обізнаний в юридично значимих ознаках тілесних ушкодженнях та критеріїв їх розмежування. Головним в цьому аспекті є узагальнене розуміння ним того, що такого роду тілесні ушкодження зазвичай призводять чи можуть призвести до тяжких наслідків для здоров’я потерпілого. 

4) усвідомлення протиправності діяння, як вираз узагальненого розуміння наявності правової заборони на спричинення тяжких тілесних ушкоджень взагалі й працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, зокрема;

5) передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків включає в себе уявлення винного про майбутній результат своїх дій у виді порушення тілесної недоторканості потерпілого, що може виражатися саме в тяжких тілесних ушкодженнях. При цьому знову ж таки зауважимо на передбаченні винним не стільки юридично значимих ознак тяжких тілесних ушкоджень, а скільки імовірності настання фактичних тяжких наслідків для здоров’я потерпілого. Крім того, важливо також, щоб передбаченням суб’єкту злочину охоплювався і причинний зв’язок між суспільно небезпечними діями та наслідками у виді тілесних ушкоджень: винна особа має передбачати, що саме від її дій (в тому числі із врахуванням опосередкованих зв’язків, обумовлених можливим використанням технічних засобів, отруйних речовин уповільненої дії тощо) наступили суспільно небезпечні наслідки, які нею передбачаються. Передбачення причинного зв’язку є невід’ємним елементом відображення психіки в процесі передбачення суспільно небезпечних наслідків. Дії людини як об’єктивно, так і суб’єктивно не можуть бути без наслідковими, що й визначає психічну єдність дій та наслідків через причинний зв’язок.   

В тому випадку, коли до суспільно небезпечної дії винний ставився з умислом, а щодо суспільно небезпечних наслідків у виді тяжких тяжкості тілесних ушкоджень – з необережністю, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 345 (за критерієм фактичного передбачення суспільно небезпечних наслідків у виді легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень) та 128 (необережне тяжке тілесне ушкодження) КК України.

Вольовий елемент у складі умислу, передбаченого ч. 3 ст. 345 КК України може бути як однорідним, так і диференційованим за критерієм бажання винним настання суспільно небезпечних наслідків саме у виді тяжких тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням потерпілим своїх службових обов’язків. Аналізуючи сутність бажання, класик вітчизняної й світової психологічної науки С. Л. Рубінштейн писав: «Бажання – це певне прагнення; воно спрямоване на певний предмет. Тому зародження бажання передбачає завжди й постановку мети. Бажання – це цілеспрямоване прагнення» [194, с. 513]. Отже, ведучи мову про бажання заподіяти тяжке тілесне ушкодження, слід виходити з того, чи є вони метою (основною чи проміжною) суспільно небезпечних дій винного. Якщо він бажає заподіяти такі ушкодження, тобто визначив їх за тактичну мету (на шляху досягнення іншої – помсти чи втручання в діяльність працівника правоохоронного органу), то матиме місце прямий умисел. Якщо ж не бажає, але цілком допускає можливість їх настання, тобто ставиться до них байдуже і не розглядає предметно-відособлено в процесі цілепокладання, тоді доцільно вести мову про наявність непрямого умислу щодо наслідків. 

В цьому випадку, як слушно зазначав І. Г. Філановський, суспільно небезпечний наслідок не випливає з мотивів злочинної поведінки, не визначається цими мотивами, не «утамовує» їх та не «відкриває шлях» для їх задоволення [263, с. 47]. Більше того – зауважує П. С. Дагель – він може бути на найчастіше є контр мотивом, який, однак, не досягає такої сили, щоб суб’єкт відмовився від суспільно небезпечного діяння…Злочинний наслідок при непрямому умислі – це ціна, яку винний готовий заплатити за досягнення бажаної мети [52, с. 102–103]. У зв’язку з цим, вважаємо за доцільне погодитись з Б. С. Утєвським, що немає підстав вважати непрямий умисел менш небезпечною формою вини, аніж прямий [259, с. 175]. Дійсно, немає принципової різниці між тим, чи входять тяжкі тілесні ушкодження до переліку автономно визначених цілей злочинної поведінки винного, чи він нехтує імовірністю їх спричинення заради досягнення іншої віддаленої мети, пов’язаної з виконанням працівником правоохоронного органу службових обов’язків. Відтак, характеристика вольового моменту умислу, як форми вини при вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 345 КК України, передбачає можливість існування як прямого, так і непрямого умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень. 

Наступною кваліфікуючою ознакою досліджуваних складів злочинів, передбачених ч.ч. 1, 2, 3 ст. 345 КК України, є вчинення їх організованою групою (ч. 4 ст. 345 КК України). Таким чином, законодавець вводить до розряду юридично важливих обставин погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу, яка суттєво підвищує рівень суспільної небезпечності аналізованого злочину, групову кримінальну поведінку, діяльність суб’єктів з реалізації якої відповідає окремій формі співучасті – організованій групі. Визначення останньої знайшло своє відображення у ч. 3 ст. 28 КК України: «Злочин визнається вчиненим організованою групою,  якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше),  які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та  іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій  учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи» [92]. Наведені в законі риси організованої групи викристалізувалися в процесі тривалої еволюції кримінально-правової думки та в цілому відповідають сучасним уявленням про таку форму співучасті. 

Перш за все, організована група відповідає низці родових ознак, властивих й для інших форм співучасті, провідними з яких є об’єктивна та суб’єктивна спільність злочинної групової діяльності. При цьому під групою в соціально-психологічній літературі прийнято розуміти реально існуюче утворення, в якому люди зібрані разом, об’єднані якимось спільною ознакою, різновидом спільної діяльності або ж поміщені в певні ідентичні умови обставини, певним чином усвідомлюють свою приналежність до цих обставин [5, с. 176]. Стосовно організованої групи осіб в контексті вчинення нею погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу, то власне групова характеристика єдиного утворення осіб, ґрунтується на їх об’єднанні навколо єдиної для всіх злочинної діяльності[1], як, перш за все, об’єктивного єднального параметру – об’єктивного прояву ознаку спільності співучасті. Дії суб’єктів такої групи є узгодженими на основі єдиного плану, відомого всім учасникам. При цьому мотиви такої діяльності можуть бути різними.