Правова природа співучасті

Проблема співучасті в злочині в різні часи розвитку науки кримінального права завжди була однією з найважливіших і неодноразово привертала до себе увагу науковців, які досліджували поняття та ознаки співучасті, види співучасників, проблему розмежування їхніх функцій, відповідальності за вчинений злочин тощо.

Ось і наразі, під час проведення реформування всієї вітчизняної правової системи, проблеми визначення правової природи співучасті і юридичних підстав кримінальної відповідальності співучасників є актуальними й своєчасними.

За усталеною думкою науковців, співучасть у злочині є комплексним інститутом Загальної й Особливої частин кримінального права (закону). Він охоплює всі правові норми, що стосуються навмисної спільної злочинної діяльності.

Значення інституту співучасті полягає в додатковій охороні суспільних відносин і їхніх учасників від злочинних зазіхань, а службова роль – у залученні до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину, але котрі не є його безпосередніми виконавцями. При цьому інститут співучасті не встановлює додаткової підстави кримінальної відповідальності, тобто вона не є самостійним складом злочину [32, с. 4].

Причетність співучасників до вчиненого іншою особою злочину обґрунтовується наявністю зв’язку між ними та вчиненим злочинним діянням, що укладається визначенням впливу співучасника на виконавця злочину або на обставини його здійснення. Так, наприклад, підбурювач своїми діями може породити у виконавці бажання вчинити злочин або переконати в необхідності його здійснення. Отже, причинно-наслідковий зв’язок між учиненим підбурювачем і злочинним результатом простежується в тому, що саме він утягує іншу особу в здійснення злочину. Пособник обіцянкою своєї допомоги може вселити особі впевненість у більш легкому вчиненні злочину або прихованні його слідів.

Проте підставою кримінальної відповідальності, відповідно до кримінального законодавства, є тільки передбачений Особливою частиною КК України склад злочину, вчинений у співучасті. Разом із цим усі ознаки складу злочину містить тільки діяння його виконавця, у діяннях же співучасників (організатора, підбурювача і пособника) вони відсутні. Незважаючи на це, інститут співучасті дозволяє їх також притягти до кримінальної відповідальності.

Особливість співучасті полягає в тому, що в результаті спільних дій декількох осіб, пов’язаних і часто заздалегідь погоджених між собою, вчинюється єдиний, загальний для всіх співучасників злочин та досягається загальний злочинний результат, що ускладнює кваліфікацію діяння кожного окремого співучасника [34, с. 143].

У багатьох випадках особа, якби вона діяла без допомоги інших співучасників, була б узагалі не в змозі вчинити злочин, наприклад, через відсутність знарядь і засобів злочину, зброї, слабкість фізичних сил, нерішучість тощо. Іншій особі без попередньої діяльності підбурювача взагалі не спало би на думку вчинити протиправне діяння. Але, об’єднавшись з іншими особами, вона може взяти участь у спільному злочині шляхом надання порад, зброї, транспортних засобів або ж у будь-який інший спосіб [34, с. 144].

Прагнення до об’єднання зусиль під час вчинення злочинів особливо помітно виявляється в неповнолітніх злочинців. Досить часто в основі мотивів вчинення злочинів неповнолітніми лежить не індивідуальна потреба чи бажання вчинити злочин, а саме думка групи або дорослого підбурювача. Неповнолітні часто об’єднуються для спільного вчинення крадіжок, грабежів, розбоїв, нерідко під керівництвом дорослих злочинців. Деякі зі злочинів, вчинених групою неповнолітніх, узагалі є “спонтанними”, вчиненими тільки тому, що інші учасники групи є психологічно залежними від її лідера, і вчинюють злочин, лише повторюючи його дії. Крім того, є злочини, що можуть бути вчинені тільки шляхом об’єднання декількох осіб: бандитизм, створення злочинної організації, створення терористичної групи чи терористичної організації тощо [34, с. 144].

Саме тому вважається, що вчинення злочину в співучасті підвищує його суспільну небезпеку. Однак це питання є досить дискусійним, і однозначного вирішення в науковій літературі не отримало до сьогодні, хоча від його вирішення залежить напрям судової практики, оскільки визнання співучасті обставиною, що підвищує суспільну небезпеку злочинного діяння, тягне і більш сувору відповідальність співучасників. Якщо ж визнати спільну злочинну діяльність обставиною, що не підвищує суспільну небезпеку, то було б недоцільно враховувати цю обставину при призначенні міри покарання.

Тому зупинимося більш докладно на сучасних уявленнях щодо суспільної небезпеки злочину.

Суспільна небезпека – це найважливіша ознака будь-якого злочину, що характеризує всю його сутність. На думку одних авторів, вона полягає в заподіянні або створенні погрози заподіяння збитку охоронюваним кримінальним законом інтересам [205, с. 28; 101, с. 65]. Інші – до критеріїв, що характеризують суспільну небезпеку, зараховують: 1) реальну шкоду, що заподіюється тим або іншим явищем; 2) погрозу заподіяння шкоди; 3) реальні можливості суспільства в боротьбі зі шкідливим явищем і запобіганні настанню шкоди [103, с. 14].

Щодо суспільної небезпеки діяння, вчиненого в співучасті, на сьогодні в теорії кримінального права існує три основні точки зору. Перша – полягає в запереченні співучасті як обставини, що завжди підвищує суспільну небезпеку діяння. Її прихильники (М.Д. Шаргородский і В.У. Гузун) вважають, що співучасть не завжди є обставиною, що підвищує суспільну небезпеку злочину, а посилення кримінальної відповідальності є завданням інституту співучасті, аргументуючи своєї позиції відсутністю спеціальної вказівки в кримінальному законодавстві на ту обставину, що співучасть підвищує суспільну небезпеку вчиненого [86, с. 4; 416].

Представники протилежної точки зору вважають співучасть обставиною, що підвищує суспільну небезпеку злочину. Так, П.І. Грішаєв і Г.А. Кригер свого часу стверджували, що “співучасть розглядається радянським кримінальним правом як особлива форма вчинення злочину, що характеризується більш високим ступенем суспільної небезпеки” [81, с. 3].

Цю думку підтримують й інші науковці, вважаючи, що суспільна небезпека сумісного діяння підвищується і може розглядатися як обставина, що обтяжує покарання, для всіх злочинів, учинених у співучасті за попередньою змовою осіб, особливо коли в процесі змови складається організована група [150, с. 28].

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15276.html