Становлення вчення про співучасть: історико-правове дослідження

Кожне кримінально-правове поняття є відображенням існуючих соціальних реалій, тому вивчення його сутності, форм і різновидів доцільно починати з моменту виникнення цих явищ, враховуючи всі особливості конкретних злочинних діянь і загальні закономірності, що діють у конкретній історичній фазі розвитку суспільства.

На нашу думку, дослідження питань співучасті слід починати з соціологічного та кримінологічного аналізу цього феномену, тому що  статус правової норми будь-яке соціальне явище може здобути лише після його кримінологічної оцінки, з’ясування детермінант виникнення та умов розвитку.

Отже, розглядаючи інститут співучасті крізь призму кримінологічних знань, доцільно приділити увагу дослідженню історичного аспекту його розвитку, особливо враховуючи користь історичного досвіду, що містить велику кількість концептуальних ідей, які використовують науковці в галузі кримінального права для подальшого вдосконалення чинного законодавства. Адже тільки шляхом осмислення накопиченого матеріалу можна забезпечити подальший плідний розвиток цієї галузі права [111, c. 71].

Тож сучасний стан співучасті, як і всі теоретичні та практичні досягнення в галузі права, цілком і прямо залежать від історичних передумов. Так, із цього приводу писав відомий російський правознавець М.С. Таганцев: “Відомо те важливе значення, яке має історичне тлумачення у сфері чинного законодавства. Якщо ми, наприклад, бажаємо вивчити який-небудь юридичний інститут, що існує тепер, то для правильного його з’ясування собі ми повинні простежити історичну долю його, тобто ті приводи, унаслідок яких з’явилася ця установа, і ті видозміни, яких вона зазнала  у своєму історичному розвитку” [316, с. 21].

Тож без вивчення історичних передумов розвитку й досвіду попередників розглядати цю проблему неефективно.

Інститут співучасті в злочині є одним з найдавніших інститутів кримінального права.

Проблему співучасті частково досліджували на різних етапах розвитку суспільства. Якщо звертатися до витоків виникнення інституту співучасті, то слід відзначити його давню передісторію, яка черпає свої коріння ще з періоду рабовласницького ладу. При цьому законодавство тієї епохи відрізнялося примітивізмом, а питання групової злочинності порушували лише стосовно окремих злочинів.

Співучасть як самостійний інститут кримінального права зародився ще в Римській імперії. У той час цей інститут не набув широко застосування й під співучастю розуміли скоєння вчинку, що вчинений більше ніж однією особою. Це положення закріплювали: кодекси Григоріана, Гермогеніана і Феодосія, а пізніше – Звід законів Юстиніана [126].

Окремі новели щодо інституту співучасті можна знайти і в історичних пам’ятках минулого: окремих працях Аристотеля, Платона, Плутарха, Конфуція, Фоми Аквінського та ін. У різноманітних правових джерелах: Законах Ману, Законах Великої династії Мін, давньоєгипетському праві XVI–X ст. до н. е., правових документах давнього Риму та Греції, а також національних правових пам’ятках: Руській правді, Статутах Великого Князівства Литовського, Архівах Коша Нової Запорозької Січі, Праві, за яким судиться малоросійський народ, тощо.

Так, у ст. 31 “Руської правди”, одному з перших вітчизняних нормативних актів, що згадував про співучасть, була передбачена санкція в разі вчинення злочину декількома особами. А норми ст. 40 передбачали відповідальність за крадіжку, вчинену в співучасті, до того ж кожен зі злочинців ніс рівну відповідальність [407]. При цьому відбувалося й виділення виконавця з-поміж співучасників при визначенні їхньої відповідальності, що надалі було використано в усіх без винятку історичних моделях співучасті, включаючи чинну. Хоча, якщо детальніше вивчити текст ст. 31, 40 та 42 цієї правової пам’ятки, то можна дійти висновку, що вона передбачає в загальних рисах зачатки співвиконавства.

У багатьох історичних правових документах (Руська правда, Псковська судна грамота 1397 р.) не тільки згадувалося про спільне вчинення злочину, а й відстоювався принцип солідарної відповідальності співучасників. Цей принцип також є сприйнятим та використовується сучасним кримінальним правом.

Прийняття першого Судебника 1497 р., а потім Судебника 1550 р. не внесло нічого нового у вчення про співучасть. В умовах, коли підставою для притягання особи до відповідальності було визнання нею провини і (або) народний поголос, інститут співучасті просто не міг бути затребуваним. Інститут співучасті як такий ще не виділяється, однак згадується про співучасників злочину, для яких встановлюється однакова відповідальність. Причому під суб’єктом злочину мали на увазі будь-яку людину, здатну нести відповідальність. Крім того, у Судебнику 1550 р. вперше йдеться про одну з форм співучасті, а саме змову [410, с. 12–13].

Велике значення для розвитку положень про співучасть мало Соборне Укладення 1649 р., у якому були спеціальні постанови про співучасть [410, с. 9]. У них було виділено види співучасників, наведено поділ їх на головні й другорядні, а самої співучасті – на фізичну, у вигляді практичної допомоги (організатор, пособник) або здійснення тих самих дій, що й головний винний (співвиконавець), і інтелектуальну, у вигляді підбурювання до злочину. Пособництво злочинові Укладення визнавало тільки фізичне, тоді як сучасне вчення про співучасть використовує поняття фізичного та інтелектуального пособництва.

Соборне Укладення 1649 р. містило найбільш повне на той час законодавче закріплення співучасті. Насамперед воно передбачало рівну відповідальність усіх співучасників злочину. Цього принципу законодавець дотримується й досі. В Укладенні згадується про навмисний характер діяння співучасників, а також виділяються види співучасті (скоп і змова) і форми причетності до злочину – недонесення як більш небезпечний її різновид і переховування – менш небезпечний.

Найбільший інтерес, з огляду на сучасність, становить ст. 198 цього документа, у якій зазначено: “А будет кто приедет к кому нибудь на двор насильством, скопом и заговором, умысля воровски, и учинит над тем, к кому приехал или над людьми смертное убойство,... того... самого казнити смертью, а товарищей его всех бити кнутом” [328, с. 117]. Якщо проаналізувати текст цієї статті, можна помітити, що в ній уже певним чином виділено деякі об’єктивні й суб’єктивні ознаки співучасті, що використовуються й у сучасній науці кримінального права, а саме кількісний (декілька осіб), а також умисел (“умысля воровски”), тобто навмисна участь у злочині як виконавця, так і співучасників. Крім того, фактичний організатор злочину визнавався його виконавцем, а співвиконавці мали скоріше ознаку пособників злочинові, унаслідок чого піддавалися менш суворому покаранню за вчинене.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15276.html