Поняття та ознаки співучасті в теорії сучасного кримінального права

Полеміка з приводу загальної характеристики поняття співучасті, використання цього поняття на різних рівнях, визначення його основних та додаткових ознак ведеться фактично з моменту виділення спільної злочинної діяльності в самостійний інститут кримінального права, що цілком зрозуміло через складність, заплутаність та багатогранність цього явища.

Багато представників науки кримінального права намагалися вирішити принципові питання співучасті, роблячи, таким чином, свій внесок в тлумачення сутності цього інституту.

Істотний внесок у вирішення проблем співучасті зробили свого часу Ф.Г. Бурчак, В.М. Биков, Р.Р. Галіакбаров, П.І. Грішаєв, Л.Д. Гаухман, О.С. Жиряев, Г.А. Крігер, М.І. Ковальов, А.С. Міхлін, А.В. Наумов, А.А. Піонтковський, А.О. Пінаєв, М.Д. Сергиевский, А.Н. Трайнін, П.Ф. Тельнов, І.Я. Фойницкий, Т.В. Церетели, М.Д. Шаргородский та ін. [59; 60; 61; 62; 63; 64; 65; 73; 74; 81; 112; 113; 145; 146; 147; 244; 261; 294; 322; 323; 324; 325; 330; 331; 397; 419].

Як вже зазначалося вище, інститут співучасті у злочині розглядає випадки вчинення злочинів шляхом об’єднання зусиль декількох осіб. Його основне призначення полягає у встановленні правил кваліфікації діянь співучасників та вироблення чітких критеріїв призначення законного і справедливого покарання особам, які брали участь у вчиненні злочину. Однак питання про поняття співучасті у злочині є одним з найбільш складних і суперечливих у кримінальному праві.

Стаття 26 чинного Кримінального кодексу України встановлює, що співучастю визнається умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину [179, с. 15].

Але науковий аналіз поняття співучасті у злочині вимагає окремого розгляду його об’єктивних і суб’єктивних ознак, тому що будь-яка діяльність людини, у тому числі і злочинна – це поєднання об’єктивного і суб’єктивного, навколишнього та внутрішнього. Об’єктивне і суб’єктивне співіснують у діалектичній єдності, і є нерозривними. Неможливо відокремити поводження людини, здійснюване свідомо, і її психічне відношення до нього. Жодна ознака, узята окремо, не дасть повного уявлення про все ціле явище, а тільки сукупність усіх його ознак. Для більш глибокого пізнання сутності якого-небудь явища доцільно вивчити ознаки окремо.

Співучасть, як і будь-яка кримінально-правова категорія та одна з форм вчинення злочинів, наділена низкою ознак: об’єктивних і суб’єктивних. Виявити ці ознаки можна спираючи на законодавче визначення поняття співучасті. І тут убачається певний взаємозв’язок. Якщо врахувати те, що визначення будь-якого поняття містить у собі основні й найбільш істотні ознаки явища, що характеризується, то можна стверджувати, що розуміння природи і сутності співучасті можливе тільки на основі виділення і аналізу його ознак. Однак, за рахунок того, що в цьому  випадку, відбувається об’єднання зусиль двох або більше осіб з метою спільного вчинення злочину (злочинів), то це обумовлює визначену специфіку його об’єктивних і суб’єктивних ознак [29, с. 114].

Аналізуючи законодавче визначення співучасті, можна зауважити, що це є, по-перше, участь у певній спільній діяльності кількох осіб (суб’єктів злочину).

Отже, зовнішнім проявом співучасті є визначена кримінальним законом вимога вчинення злочину двома і більше особами спільно [179, с. 15]. При цьому кожен зі співучасників має відповідати вимогам закону, що висуваються до суб’єктів злочину, тобто бути осудним і досягти віку притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 18, 19, 22 КК України) [179, с. 12–14].

Іншими словами, суспільно небезпечне діяння, вчинене у результаті зусиль декількох осіб, тільки тоді буде вважатися співучастю, коли його учасники будуть визнані суб’єктами злочину, здатними відповідати за законом за його вчинення. Вчинення злочину разом з особами, які не можуть бути суб’єктами кримінальної відповідальності в силу віку чи неосудності, не утворює ознак співучасті.

Однак, бувають випадки, коли правопорушник використовує для досягнення злочинного результату малолітніх чи неосудних осіб, тобто має місце так зване “посереднє виконавство” або ж “посередня винність”. На практиці, зазвичай, це питання розв’язується через притягнення до кримінальної відповідальності такого правопорушника, як виконавця злочину без ознак співучасті, незалежно від його фактичної ролі в підготовці і вчиненні злочину [271, с. 314–315; 179, с. 27–28]. Однак остаточного і чіткого законодавчого розв’язання дана проблема не одержала. Деякі норми лише посередньо торкаються цієї проблеми. У теорії кримінального права також не існує єдиної думки стосовно цього питання.

Про посередню винність, ще у 1929 р. писав професор А.А. Піонтковський: “Немає співучасті в тих випадках, коли виконавцем є душевнохворий і неповнолітній, котрий у силу свого віку не може бути суб’єктом злочину. Підбурювач або пособник душевнохворого або дитини у вчиненні крадіжки відповідає не за підбурювання або пособництво у крадіжці, а за саму крадіжку, унаслідок того, що несамовитий виконавець є лише знаряддям у вчиненні злочину. При підбурюванні або пособництві вчиненню злочину неповнолітнім або несамовитим потрібно говорити не про співучасть, а про вчинення злочину за допомогою некараних дій інших осіб (посередня винність)” [424, с. 27].

Інститут посереднього виконання одержав досить широке визнання. Такої точки зору дотримують багато дослідників. Деякі з них пропонують розглядати використання фізичних осіб, а саме тих, що не можуть бути суб’єктами злочину, як засоби або знаряддя вчинення злочину шляхом законодавчого врегулювання цього питання, а саме – за рахунок розширення визначення поняття “виконавець” [232, с. 44]. При цьому інші автори вважають, що існування у законі інституту “посереднього виконання” невиправдано, тому що він не має соціального змісту [79, с. 18]. Треті вказують на можливість виведення посереднього виконання злочину за рамки інституту співучасті, що передбачає навмисну спільну участь двох або більш суб’єктів злочину [232, с. 45]. При цьому, посереднім виконанням злочину повинне визнаватися вчинення злочину особою, що навмисно використовувала інших осіб, не суб’єктів кримінальної відповідальності в силу віку, неосудності або інших обставин, а також виконавцем злочину, який не розумів спільності діяльності з іншими співучасниками, або взагалі не усвідомлював факту участі у вчиненні злочину.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15276.html