Кримінально-правова класифікація та характеристика співучасників злочину

Відповідно до ст. 26 Кримінального кодексу України (КК), співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. А у ст. 27 КК законодавець закріплює чотиричленну класифікацію видів співучасників – виконавець, організатор, підбурювач та пособник [179, с. 15–16].

Підставою для такої класифікації є функціональна роль співучасників, характер виконуваних ними дій, а також ступінь їхньої участі у вчинені злочину.

Мета такого розмежування полягає в тому, щоб дати більш точну юридичну оцінку діям кожного співучасника, визначити обсяг його внеску в досягнення злочинного результату і призначити справедливе покарання, що відповідає характеру і ступеню вчиненого діяння, тобто індивідуалізувати примусовий захід.

Цю класифікацію співучасників було закріплено у кримінальному праві із прийняттям Основ кримінального законодавства Союзу РСР і Союзних Республік 1958 р. [400, с. 275].

В основу розмежування співучасників на види, як вже зазначалося в юридичній літературі, покладено об’єктивні ознаки (тобто ту функціональну роль, яку вони виконують у злочині). За думкою певної частки науковців, в основному об’єктивні ознаки дають можливість визначити характер і ступінь взаємодії співучасників при вчиненні єдиного злочину [62; 146; 157].

Крім того, у науці кримінального права можна, також, зустріти іншу позицію в оцінці дій співучасників – саме за ступенем їхньої участі в злочині. За цим критерієм, усі співучасники поділяються на головних і другорядних; головними вважаються організатори і керівники злочинних акцій; другорядними визнаються всі інші [48, с. 112].

Безперечно, така позиція також заслуговує на увагу.

Цілком очевидно, і це доводить судова практика, що при спільній злочинній діяльності декількох осіб їх внесок у досягнення злочинного результату неоднаковий.

Тому в кримінально-правовому інституті співучасті у злочині прийнято положення, згідно з яким спільна злочинна діяльність декількох осіб не означає, що кожна із цих осіб робить однаковий внесок у досягнення загального злочинного результату [179, с. 15–18]. Реальний внесок того або іншого співучасника залежить від того, яку роль він відіграє у вчиненні злочину. В тому випадку, коли ролі однакові, тобто характер виконуваних дій той самий, то частка внеску в загальний злочин визначається ступенем участі в ньому конкретної особи. Наприклад, якщо дві особи беруть участь у вчиненні злочину як виконавці, але при цьому одна з них якимось чином керує діями іншої, то можна сказати, що роль першої є більш активною та значною, що звісно має буди враховано судом при призначенні покарання, хоча кваліфікація дій обох осіб буде однаковою [19, с. 49].

Роль організатора і керівника завжди враховується судом при призначенні покарання. Однак поведінка співучасників може розрізнятися за ступенем їх участі в злочині, і не завжди ця найбільш активна роль належить організатору. Наприклад, один пособник надав ключ від складу з метою розкрадання, а інший – виготовив саморобний пістолет на випадок виявлення опору з боку охорони складу. Обоє співучасників є пособниками, і їх ролі наче однакові, але вони розрізняються за ступенем їхньої участі в злочині та за активністю поведінки. Роль другого пособника буде більш значною в досягненні злочинного результату, хоча обоє співучасників відігравали другорядну роль (з погляду прихильників вищевказаної позиції).

Із зазначеного випливає, що при одній і тій же функціональній ролі осіб можливий різний ступінь їхньої участі у вчиненні злочину. Отже, тільки в характері дій осіб необхідно шукати розходження між окремими співучасниками, оскільки ступінь участі дає можливість відокремлювати головних учасників злочину від другорядних (суспільна небезпека дій яких менше). При цьому, у цьому  випадку, мова йде не про види співучасників, а про ступінь їхньої участі в злочині і про ступінь їхньої провини [19, с. 48–49].

Вивчені нами кримінальні справи про співучасть дають змогу уявити картину поширеності того або іншого виду співучасника серед співучасників-невиконавців: організатори злочину становлять 9% від кількості всіх співучасників-невиконавців, підбурювачі – 22%, пособники – 69%. Проведений аналіз судової практики, дані інших дослідників дають можливість стверджувати, що пособництво приблизно в три рази поширеніше, ніж підбурювання, і в сім разів частіше зустрічається, ніж організаторство [310].

Дані про засуджених свідчать, що близько половини з них вчиняли злочини без співучасників (52,9%), інші – у співучасті. Виконавцями були 22,9% засуджених, пособниками – 11,8%, організаторами – 11,1%, підбурювачами – 1,3%. Оцінюючи останній показник, потрібно відзначити, що на практиці часто дуже важко розмежувати роль організатора і підбурювача, тим більше, що нерідко організатор є водночас підбурювачем, оскільки він ініціює рішучість інших співучасників вчинити злочин.

Залежно від форми співучасті, найбільшу частку становлять засуджені, які вчинили злочин у групі осіб за попередньою змовою (66,7%). Відбувають покарання за вчинення злочину в групі осіб без попередньої змови 30,3%, у складі організованої групи – 2,6% [1, с. 88].

Отже, при визначенні кримінальної відповідальності окремого співучасника злочину враховуються характер і ступінь (міра) його фактичної участі у вчиненні злочину. Якраз характером участі особи у вчиненні злочину і визначається та функціональна роль, яку співучасник відіграє при вчиненні злочину. Характер участі у вчиненні злочину є об’єктивним показником, і він лежить в основі видового поділу співучасників злочину.

Ступінь участі особи у вчиненні злочину, на відміну від характеру участі – якісної характеристики, є кількісною характеристикою участі у вчиненні злочину.

У більшості випадків ступінь (міра) участі визначається інтенсивністю і наполегливістю, з якими той або інший співучасник виконує свої дії. Ця кількісна характеристика не може змінити якісної оцінки дій співучасника, оскільки, незалежно від інтенсивності дій пособника, без зміни характеру його діяльності йому ніколи не стати, наприклад, організатором. Ця характеристика покликана справляти вплив на міру кримінальної відповідальності співучасника злочину.

У зв’язку з цим слід визнати позитивним той факт, що законодавець враховує ступінь (міру) участі у злочині не лише в загальному правилі призначення покарання, а й в обставинах, що обтяжують покарання, наприклад, особливо активна роль у вчиненні злочину [1, с. 89].

З цього приводу М. Ковальов зазначав, що пособники і підбурювачі виділяються за характером участі у злочині, організатор – за мірою цієї участі. Таким чином, М. Ковальов стверджував, що і міра участі визначає вид співучасника: аналізуючи діяння співучасників-невиконавців (організатора, підбурювача, пособника), учений відзначає, що діяння організатора з об’єктивного боку не виявляється в якійсь особливій поведінці, а є системою дій, кожна з яких сама по собі може бути оцінена як підбурювання (залучення осіб до злочину, розподіл ролей) і пособництво (розробка плану, інша допомога виконавцеві) [146, с. 101].

Нам ця позиція уявляється неправильною, оскільки, по-перше, в основі однієї класифікації завжди повинен лежати єдиний критерій диференціації, оскільки неможливо створити єдину систему видів співучасників злочину, якщо в основі виділення окремих видів лежатимуть різні критерії. Така система не матиме спільного знаменника, а значить, не буде й самої ознаки системності [1, с. 88–89].

Слід вважати правильним таке положення, при якому для всіх видів співучасників злочину розроблено єдиний критерій їх виділення. Таким критерієм може бути, наприклад, характер діяльності тієї або іншої особи для досягнення загального злочинного результату.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15276.html