Причетність до злочину: проблеми відмежування від співучасті

Однією з проблем кримінального права, що заслуговує пильної уваги, є причетність до злочину, оскільки в законодавстві, судовій практиці, а також у теорії кримінального права не існує загального, єдиного розуміння цього інституту. Суть питання полягає в тому, що виникають проблеми з чітким визначенням правової природи та ознак цього явища, а також – його співвідношення зі співучастю.

Інститут причетності до злочину виник достатньо давно. Так, як зазначалося вище, ще в Соборному укладенні 1649 р. була передбачена відповідальність за недонесення про державні злочини [328, с. 231]. У “Військових артикулах” виділялися причетні особи: недоносителі і переховувачі [410, с. 286]. У Зводі законів – переховувачі, у тому числі ті, які заздалегідь не обіцяли свою допомогу [424, с. 528]. Усі ці форми діяльності відносилися до співучасті у злочині, і певно, розцінювалися як пособництво.

Пізніше, згідно з нормами Укладення 1845 р. (ст. 16), особами, причетними до злочину, вважалися: потурачі, переховувачі і недоносителі [387]. Усі вони підлягали кримінальній відповідальності, але за менш суворими правилами порівняно з співучасниками злочину [388].

Отже, було зроблено першу спробу відмежувати причетність від співучасті у злочині. При цьому, не підлягали кримінальній відповідальності за неінформування та приховування злочину особи, які перебували зі злочинцем “в шлюбному союзі, близьких зв’язках або його колишні благодійники” (ст. 134) [387].

Укладення 1903 р. конкретизувало, що відповідальність причетних осіб, а саме переховувачів, потурачів і недоносителів, самостійна і незалежна від відповідальності головних винних (тобто виконавців та співучасників), і трохи обмежило відповідальність за окремі випадки причетності [328, с. 528].

Приділяли увагу дослідженню поняття причетності до злочину і радянські науковці. У після революційний час причетні особи, в тій чи іншій мірі, були віднесені кримінальним законом до співучасників у злочині. Усі вони стали вважатися пособниками. З подібним розумінням природи причетності були згодні й науковці (М.І. Ковальов, А.С. Омаров, П.Г. Євдокімов, М. Меркушев, П. Мішунин, В.Г. Смірнов), які вважали, що незалежно від характеру зв’язку діяльності особи зі злочином, її необхідно розглядати як співучасть [328, с. 528].

Згодом Кримінальний кодекс України 1960 р. встановив, що заздалегідь не обіцяне приховування, недонесення і потурання відносяться до причетності і підлягають самостійному кримінально-правовому регулюванню поза межами інституту співучасті. Стаття 186 КК України передбачала покарання за приховування злочинів, а ст. 187 – за недонесення про злочин [165, с. 505–509].

У процесі прийняття нового КК України 2001 р. законодавцем було здійснено декриміналізацію однієї з форм причетності – ліквідовано кримінальну відповідальність за недонесення за злочин, а відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування настає тільки відносно до тяжких та особливо тяжких злочинів [179].

Однак у теорії кримінального права так і не було досягнуто єдності в розумінні сутності й ознак причетності. Існує кілька наукових поглядів, які можна підрозділити на три основні групи.

Відповідно до першої – причетні особи є співучасниками злочину.

Зокрема, згідно з правовою доктриною Великобританії такі особи є співучасниками другого ступеню, тобто після вчинення злочину. Іншими словами, співучасть другого ступеню є приховування або недонесення про злочин [103, с. 19].

У континентальній системі права недонесення називається причетністю до злочину. Подібна навмисна злочинна діяльність, хоч і торкається іншого злочину, але не є співучастю в ньому, оскільки в цьому  випадку не можна говорити про достатність об’єктивного і суб’єктивного зв’язку з ним [103, с. 19].

Співучасть першого ступеня в англо-американській системі права містить у собі підбурювання і пособництво, тобто участь у злочині до його вчинення або в момент його виконання. Подібна участь можлива і після закінчення злочину (мова йде про пособництво), але тільки у випадку, якщо “допомога” у його вчиненні була обіцяна заздалегідь, унаслідок чого виконавець, або інші співучасники злочину могли розраховувати на більш легке здійснення своєї злочинної діяльності [337, с. 89].

Відповідно до другої групи – причетність не відноситься до співучасті, але при цьому є “придатковим” злочином, що нерозривно пов’язаний з головним злочином, тобто носить акцесорний характер [424, с. 527].

Відповідно до третьої (найбільш розповсюдженої) групи – відповідальність причетних осіб є самостійною і незалежною. Так, М. Полєтаєв ще в 1862 р. писав: “Немає ніякої підстави зараховувати причетність до співучасті. Не можна її назвати і непрямою участю, тому що такою можна означити пособництво, а причетність заключає в собі протизаконні дії, що підлягають самостійному судженню, як delicta sui generis” [332, с. 129].

А. Трайнін також зазначав, що причетність охоплює такий зв’язок третіх осіб зі злочинцями, який не досягає інтенсивності співучасті, але все ж не може залишитися за межами кримінального правосуддя. Співучасник завжди є співавтором злочину в якій би ролі не виступав: організатор, підбурювач, виконавець або посібник – своїми діями він завжди заподіює злочинний результат. Навпаки, дії, що примикають до співучасті, ніколи не є причиною злочинного результату. Приховувач і недоноситель можуть надати істотні послуги злочинцеві, але вони не сприяють вчиненню злочину, тобто не є співучасниками [332, с. 130]. Разом із тим, на його думку, якщо приховування або недонесення були заздалегідь обіцяні злочинцю і, таким чином, увійшли до загального плану, який зумовив настання злочинного результату, то такі дії повинні розглядатися як форми співучасті, точніше – пособництво [332, с. 130].

П.І. Гришаєв та Г.А. Крігер зазначали, що поведінка осіб причетних до злочину може бути не пов’язана зі злочинним результатом або з вчиненням злочину. Діяльність зазначених осіб не обов’язково повинна передувати злочину або супроводжувати його. Вона може початися іноді навіть після вчинення злочину, наприклад, при заздалегідь не обіцяному приховуванні. Така діяльність не є в конкретній обстановці цього злочину одним з необхідних умов його вчинення або настання злочинного результату [81, с. 201–202]. Тобто, на їхню думку, заздалегідь не обіцяне приховування потрібно розглядати як причетність до злочину а не як співучасть, оскільки таке приховування, не знаходиться в причинному зв’язку ні з вчиненням виконавцем злочину (що також можна розцінювати як результат діяльності всіх співучасників), ні з злочинним результатом, який настав. Вони, як основний елемент, що відмежовує поняття співучасті від причетності, виділяли причинний зв’язок, за відсутності якого між діями співучасників і злочинним результатом, що настав або фактом вчинення злочину виконавцем, не може бути мови про співучасть.

Такої ж думки, свого часу, дотримувався М.С. Таганцев, який зазначав про відсутність причинного зв’язку між діями причетних осіб та злочинним результатом. Зв’язок діяльності причетних осіб з вчиненням злочину має менш міцний характер, ніж діяльність співучасників, але їх діяльність, при цьому, не можна розглядати ізольовано від вчинення злочину іншими особами, оскільки вона певною мірою пов’язана з його вчиненням [315].

У чинному кримінальному законодавстві не розкривається поняття причетності до злочину. Тому, на нашу думку, визначення причетності доцільно побудувати на основі операції логічного виключення, тобто вказуванні на те, чим не є причетність у порівнянні із родовим поняттям співучасті. І хоча таке визначення не буде повністю коректним з формально-логічної точки зору, воно відображатиме змістовний бік причетності як форми зв’язку між основними злочинними діяннями, які пов’язані із закінченим або незакінченим злочином.

У кримінально-правовій літературі численні спроби сформулювати поняття причетності привели до виділення визначеного ряду її об’єктивних та суб’єктивних ознак.

Більшість авторів уважає, що об’єктом злочинних діянь причетних осіб є інтереси правосуддя в широкому значенні слова [424, с. 530], до яких відносять суспільні відносини, що забезпечують основи громадської безпеки [277, с. 29–30].

Існує також думка, що об’єкт причетності пов’язаний з тим суспільним благом (суспільними відносинами), на яке було спрямоване вчинення основного злочину [297, с. 26–27].

Висуваються теорії і про багатооб’єктність причетності, куди включаються інтереси правосуддя, життя і здоров’я людей, відносини в сфері економіки і громадської безпека [424, с. 531].

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15276.html