Підстави кваліфікації дій окремих співучасників злочину

Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у співучасті, і досі є однією з найскладніших проблем у теорії кримінального права.

Сьогодні проблеми інституту співучасті не втрачають своєї актуальності, оскільки правотворчість у кримінальному праві зумовлена суспільними потребами, зокрема в застосуванні такого правового заходу, як установлення кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні посягання [288, с. 13].

Утилітарне значення законодавства про кримінальну відповідальність полягає, головним чином, у тому, що воно має слугувати ефективним інститутом регулювання й охорони суспільних відносин, спрямованих на забезпечення належної реалізації прав і свобод людини, прогресивного розвитку суспільства і держави. Такі його інструментальні властивості залежать не лише від рівня законодавчої техніки, а й, у першу чергу, від правильного встановлення соціальної зумовленості кримінально-правових норм [147, с. 15].

Незважаючи на те, це питання розробляли ще за часів римського права, багато проблем з відповідальності співучасників залишаються спірними, що викликає дискусії та створює певні труднощі при кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, а також для визначення меж кримінальної відповідальності та покарання.

Суттєвий внесок у вирішення проблем кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у співучасті, зробили П. Андрушко, С. Афіногенов, М. Бажанов, Ю. Баулін, В. Борисов, С. Бородин, Ф. Бурчак, В. Биков, Б. Волженкін, Р. Галіакбаров, Л. Гаухман, В. Глушков, В. Голіна, В. Грищук, Ю. Гродецький, О. Гуров, Н. Гуторова, І. Даньшин, Т. Денисова, В. Дрьомін, О. Дудоров, Н. Дурманов, С. Єфремов, Г. Жаровська, А. Жалінський, А. Закалюк, А. Зелинський, Н. Іванов, О. Ковітіді, В. Комісаров, А.П. Козлов, М. Коржанський, Г. Крігер, В. Кудрявцев, Н. Кузнецова, В.В. Лунєєв, П. Матишевський, М. Мельник, П. Михайленко, Н. Мирошніченко, В. Навроцький, Р. Орловський, М. Панов, А. Піонтковський, А. Савченко, М. Хавронюк, П. Тельнов, А. Трайнін, А. Царегородцев, В. Шакун, М. Шаргородський, О. Шостко, Н. Ярмиш, О. Ярмиш, С. Яценко та ін.

У працях названих учених глибоко та всебічно досліджено як загальні проблеми інституту співучасті, так і його окремі питання, такі як: кримінально-правові та кримінологічні проблеми потурання вчиненню злочину, диференціація й індивідуалізація кримінальної відповідальності співучасників, проблеми відповідальності загального та спеціального суб’єкта злочину, питання добровільної відмови при співучасті тощо. Безсумнівно, вони мають не тільки теоретичне, а й практичне значення.

Проте сьогодні комплексно, як самостійний предмет наукового дослідження, питання інституту співучасті на ґрунті чинного Кримінального кодексу України практично не розглядалися. Низка питань відповідальності за такі злочини залишилась до кінця не вирішеною, з інших науковці займають протилежні позиції, а окремі, які мають істотне значення, взагалі не піднімалися.

Не одностайною є і практика застосування положень інституту співучасті, викладених у КК України 2001 р., особливо злочинів, вчинених організованою групою та злочинною організацією.

Як відомо з прикладів судової практики, в ідентичних за суттю ситуаціях суди приймають діаметрально протилежні рішення – від визнання ступеня вини співучасників та призначення навіть умовних термінів покарання до призначення покарання за аналогічні діяння у виді позбавлення волі на достатньо значні строки (вище ніж п’ять років).

Нами досліджено випадки, коли при вчиненні тяжкого злочину (хабарництва) окремим службовим особам, які займали відповідальне становище, за ч. 2 ст. 368 КК України за одержання хабара у великому розмірі за попередньою змовою групою осіб призначалось покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання. Як правило, своє рішення суд умотивовував наявністю декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину (вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, наявність неповнолітніх дітей, хвороба близьких тощо), а також з урахуванням особи винного.

Зрозуміло, що така ситуація неприпустима. Її причинами, на наше переконання, є: а) недостатня чіткість тлумачення законодавчого визначення співучасті; б) окреслена вище відсутність єдності у підходах до вирішення питань кримінальної відповідальності співучасників.

З огляду на зазначене вище, необхідно проаналізувати стан дослідження інституту співучасті у кримінальному праві та вивчити досвід вирішення питань відповідальності за злочини, вчинені у співучасті.

Проблема співучасті частково досліджувалась на різних етапах розвитку суспільства. Нами були проаналізовані історичні пам’ятки минулого (окремі праці Арістотеля, Платона, Плутарха, Конфуція, Фоми Аквінського та ін.), історичні документи (Закони Ману, Закони Великої династії Мін, давньоєгипетське право XVI–X ст. до н. е., проблеми права Давнього Риму та Греції), а також національні пам’ятки, зокрема, Руська Правда, Статути Великого Князівства Литовського, Архів Коша Нової Запорозької Січі, Права, за якими судиться малоросійський народ, тощо.

Однак проблеми кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у співучасті, найбільш детально почали вивчати саме із середини XIX ст., коли за цією проблематикою було видано низку наукових праць О. Жиряєва, Г. Колоколова, М. Сергієвського, В. Спасовича, М. Таганцева, І. Фойницького та ін.

Саме ці праці зумовили виникнення та розвиток інституту співучасті у злочині й сформулювали пропозиції щодо забезпечення диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності співучасників.

Наприклад, М. Таганцев зазначав: “При співучасті як в оркестрі не можна приписати одній особі виконання музичного твору, так і при співучасті неможливо виділити єдиного причинителя загального результату”. Він наполягав на тому, що співучасть – це спільна діяльність, яка підпадає під склад злочину, якщо була присутня вина у вчиненні злочину кожним із співучасників. Однозначно, для співучасті необхідна єдність дії співучасників та солідарна відповідальність усіх за кожного та кожного за всіх [314, с. 741–744].

Г. Колоколов зазначав, що теорія співучасті “є вінцем загального вчення про злочин і справедливо вважається найскладнішим розділом кримінального права” [152, с. 412].

Аналогічної думки дотримувався М. Сергієвський. Також він підкреслював, що для співучасті необхідним є усвідомлення спільності дій учасників, що призведе до відповідності покарання участі кожного з учасників злочинних дій [292, с. 112].

При формуванні кола співучасників О. Жиряєв особливо виділяв роль підбурювача, наполягаючи, що вже саме слово “підбурювач” налаштовує на його прямий намір спонукати іншого співучасника до вчинення умисного злочину і саме в цьому криється зміст його дії [112, с. 86]. До речі, ця позиція незмінна і сьогодні.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15276.html