Підстави кваліфікації дій окремих учасників злочинних груп

Питання кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин у співучасті, заслуговують на особливу увагу.

Законодавець окремо виділяє кримінальну відповідальність співучасників (ст. 29 КК України) й організаторів та учасників організованої групи чи злочинної організації (ст. 30 КК України) [179, с. 17].

Незважаючи на детальне висвітлення питань щодо видів та кримінальної відповідальності співучасників у Загальній частині КК України, законодавець, враховуючи підвищену суспільну небезпеку, окремо передбачив у Особливій частині КК України низку злочинів, що вчинюються у співучасті.

Зокрема, у розділі IX “Злочини проти громадської безпеки” ст. 255 КК України передбачена відповідальність за “створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а також керівництво такою організацією або участь у ній, або участь у злочинах, вчинюваних такою організацією, а також організація, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об’єднань злочинних організацій або організованих груп” [179, с. 117].

Стаття 257 КК України передбачає відповідальність за “організацію озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі” [179, с. 117].

Стаття 258-3 КК України передбачає відповідальність за “створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації” [179, с. 118].

Таким чином, законодавець у диспозиції цих та інших видів злочинів, вчинених у співучасті, вказав на підвищений ступінь суспільної небезпеки не тільки виконавців, а й членів таких груп, організаторів, підбурювачів, пособників.

Підвищена суспільна небезпека злочинів, вчинених у співучасті, полягає також у тому, що співучасники культивують у суспільстві свої антигромадські погляди та норми поведінки, пропагують кримінальну субкультуру, своїм прикладом справляють шкідливий вплив на морально нестійких осіб, особливо серед молоді, втягуючи їх до злочинної діяльності.

Аналіз кримінологічної літератури й практики боротьби зі злочинністю в сучасних умовах свідчить, що обов’язковою складовою суспільної небезпеки співучасників є криміногенна деформація правової свідомості. Злочини, організовані групою та злочинними угрупованнями, завдають суттєвої шкоди суспільству: вони ускладнюють криміногенну ситуацію в країні, вчиняють значну кількість тяжких злочинів. Як неодноразово зазначалося в юридичній літературі [427, с. 10–11; 240, с. 532–533], така злочинність характеризується своєю стійкістю, що свідчить не тільки про недосконалість правоохоронної системи, яка не в змозі ефективно впливати на осіб – співучасників, а й про слабкий вплив покарання, що не досягає мети виправлення засуджених.

Тому підвищена суспільна небезпека злочинів, вчинених у співучасті, обґрунтовано тягне за собою посилення кримінальної відповідальності та покарання.

Проте, керуючись ч. 4 ст. 68 КК України “Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті”, слід зазначити, що при призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись загальними засадами призначення покарання, обставинами, які пом’якшують чи обтяжують покарання (ст. 65–67 КК України), повинен також враховувати характер і ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину [179, с. 29–30].

Сьогодні в теорії кримінального права існує чимало дискусійних питань, які потребують ґрунтовного осмислення та комплексних досліджень. Особливо гостро постають питання відповідальності співучасників у зв’язку з необхідністю вдосконалення кримінального законодавства, зокрема в разі запровадження кримінальної відповідальності за кримінальні проступки.

Варто зауважити, що співучасники, хоча і взаємопов’язані між собою за об’єктивними та суб’єктивними ознаками, проте відрізняються власними ролями. Саме виходячи з меж і обсягу участі кожного у фактично вчиненому злочині, український законодавець наполягає на врахуванні характеру та ступеня участі для призначення покарання, а значить, допускає різні підходи й межі покарання організатору, підбурювачу, пособнику та виконавцю злочину.

Як підкреслював свого часу М. Таганцев, принцип рівного ставлення у вину злочину всім його учасникам не повинен впливати на принцип рівного їх покарання, адже це порушувало б навіть елементарні поняття справедливого покарання [316]. Пізніше це було закріплено в “Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ 1885 года” [389].

Аналогічної позиції дотримувалися й інші вчені. Зокрема, І. Фойницький зазначав, що “не може бути мови про кримінально відповідальну участь у чужій вині, вина кожного самостійна й окрема як при одиничній, так і при сумісній діяльності” [396].

За радянських часів ця теза залишалася практично незмінною, а за законодавством колишнього СРСР співучасники поділялися на організатора, виконавця, підбурювача та пособника і кримінальна відповідальність наставала з урахуванням характеру та ступеня участі кожного [183; 184].

У КК України 2001 р. зазначено, що поряд із виконавцем, співучасниками злочину є організатор, підбурювач та пособник [180, с. 13]. Звідси, до сьогодні зберігається правило, за яким поділ співучасників на види має принципове значення для визначення кримінальної відповідальності.

Головну, а іноді і більш значущу роль у вчиненому злочину, поряд із виконавцем, відіграє організатор. За законодавством України (ч. 3 ст. 27 КК) “Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації” [257, с. 13].

Таким чином, організатором злочину є особа, котра: 1) організувала вчинення злочину (злочинів); 2) керувала підготовкою чи вчиненням злочину (злочинів); 3) утворила організовану групу чи злочинну організацію; 4) керувала організованою групою чи злочинною організацією; 5) забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Виходячи із головних функцій організатора, можна зазначити, що він не тільки об’єднує інших осіб з метою вчинення злочину, а й виконує інші не менш важливі функції: планує спільність дій, підшукує та перевіряє (безпосередньо або опосередковано) членів своєї групи і стає їх лідером, головним ядром. Він не тільки забезпечує рольовий розподіл, а й зберігає існуючу структуру, спрямовує дії співучасників, а у деяких випадках займається фінансуванням та приховуванням злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15276.html