Спеціальні питання кримінальної відповідальності співучасників

Проблемі боротьби зі злочинами, вчиненими у співучасті, з боку держави та науковців приділяється значна увага.

Однак, незважаючи на часткову наукову розробленість, залишається чимало кримінально-правових аспектів, що вимагають подальшого дослідження.

У боротьбі з навмисними злочинами, у тому числі і чиненими у співучасті, законодавець використовує не тільки примусові заходи, а й норми, покликані стимулювати позитивну соціальну активність особи [411, с. 54–55]. До таких заходів можна віднести норми, що регулюють інститут добровільної відмови від вчинення злочину, які можна розглядати як один із засобів запобігання злочинності (ст. 17, 31 КК України) [179, с. 12, 17].

Також, стимулювання позитивної соціальної поведінки полягає також в тому, що завдяки використання кримінально-правових засобів регулювання суспільних відносин регулятивний інструментарій кримінального законодавства стимулює до соціально-корисної поведінки найбільш потужними для особи і суспільства правовими засобами – звільнення від кримінальної відповідальності [412, с. 136].

Особливе значення положення закону про добровільну відмову від злочину набувають під час попередження групових злочинів.

Поширеність суспільно небезпечних діянь, що вчинюються у співучасті, а також складність застосування норм, які стосуються інституту співучасті та добровільної відмови від вчинення злочину, зумовлюють виникнення певних труднощів у діяльності правоохоронних органів під час кримінально-правового оцінювання дій особи, котра добровільно відмовилась від вчинення спільного злочину, а також при кваліфікації дій інших співучасників, з боку яких відсутня добровільна відмова.

Проблему добровільної відмови співучасників від вчинення злочину досліджували, а також тією або іншою мірою торкалися такі автори, як: Ф. Бурчак, П. Гришаєв, Н. Дурманов, М. Ковальов, Г. Крігер, А. Піонтковський, А. Трайнін, П.Ф. Тельнов та ін. [59, 81, 102, 146, 261, 324, 332]. Також значний теоретичний внесок у вивчення і розвиток інституту добровільної відмови зробили Ю. Гродецький, М. Скорилкін, І. Спасенніков, А.О. Клюєв [84; 144; 296; 308].

Необхідно також підкреслити, що інститут добровільної відмови базується на принципі гуманізму, він має велике профілактичне та запобіжне значення.

Розпочавши вчинення злочину й усвідомлюючи можливість довести його до кінця, особа може з різних причин припинити свою злочинну діяльність і тим самим запобігти настанню будь-яких суспільно небезпечних наслідків.

Очевидно, що подібну рішучу зміну в поведінці особи, яка вчинила незакінчений злочин, необхідно заохочувати. Це передбачено ст. 17  Кримінального кодексу України, яка дає такій особі останній шанс не вчинити злочин та уникнути кримінальної відповідальності й покарання [179, с. 12].

Відмова від доведення злочину до кінця робить дії, вчинені особою до моменту відмови, такими, що не мають суспільної небезпеки, а отже, такими, що не містять у собі складу злочину. Тобто добровільна відмова при незакінченому злочині від доведення його до кінця за певних умов є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності.

У ч. 1 ст. 17 КК України наведено визначення інституту добровільної відмови: добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця [179, с. 12].

У ч. 2 ст. 17 КК України сформульовано наслідки добровільної відмови: особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину [179, с. 12].

Отже, обов’язковими ознаками добровільної відмови є: 1) добровільність; 2) усвідомлення можливості доведення злочину до кінця; 3) остаточність.

Особливості добровільної відмови співучасників пов’язані з тим, що дії виконавця і співучасників можуть бути розірваними в часі. Тому добровільна відмова співучасників (на відміну від дійового каяття, що передбачає активне сприяння розкриттю злочину вже після його завершення) є можливою тільки до моменту закінчення злочину виконавцем і має полягати в запобіганні злочину.

Проведене нами дослідження свідчить: добровільність відмови означає, що особа за власним бажанням відмовилась від доведення злочину до кінця, що не виключає впливу інших осіб – родичів, друзів, працівників правоохоронних органів тощо. Але остаточне рішення залишається за особою, яка має можливість зробити власний вибір. Якщо такої можливості немає, не можна говорити про добровільність відмови.

Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця означає, що особа розуміє відсутність непереборних перешкод на шляху до досягнення злочинної мети, але, незважаючи на це, відмовляється від подальшого вчинення злочину. Мотиви такої відмови можуть бути дуже різними: розуміння небажаності протиправної поведінки, каяття, жалість до потерпілого, страх за свою долю або небажання нести кримінальну відповідальність тощо.

Добровільною буде відмова і в тому разі, коли особа розуміє, що до свого затримання може вчинити злочин, хоча і не уникне відповідальності.

Якщо ж злочин не доведено до кінця з причин, які не залежали від волі особи (вилучення приготовленої для злочину зброї, неможливість відкрити сейф), немає підстав говорити про добровільну відмову, тому має наставати відповідальність за готування до злочину чи замах на нього.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15276.html