Співучасть у злочині та в кримінальному проступку: до постановки проблеми

Співучасть може мати місце не лише в кримінальних злочинах, а й у групі діянь, які наближені до злочинів, проте внаслідок специфіки елементів складу не становлять значної суспільної небезпечності та протиправності. Такі діяння в літературі з кримінального права прийнято визначати як кримінальні проступки [67; 153; 237; 312]. Зокрема, Кримінальне уложення Російської імперії 1903 p., яке діяло й на території України, поділяло всі кримінально карані діяння на тяжкі злочини (тягли за собою смертну кару, каторгу чи заслання), злочини (за них передбачалося ув’язнення у виправному домі, фортеці чи тюрмі) та проступки (каралися арештом або штрафом) [388]. Можна, як здається, піти цим шляхом і нам, передбачивши в сучасному українському законодавстві такі види протиправних діянь, як кримінальні проступки, поряд з адміністративними проступками й злочинами.

Це відповідало б закономірностям класифікації протиправних діянь, а також дало б змогу врахувати всі особливості встановлення як матеріальних, так і процесуальних правовідносин.

Слід також зазначити, що проблема відмежування адміністративних проступків від злочинів тривалий час існує як у юридичній науці, так і в судовій практиці. Зокрема, дослідженню цього питання присвячено праці Ю.П. Битяка, І.П. Голосніченка, Т.О. Коломоєць, Н.Ф. Кузнецової, В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, Д.М. Лук’янця, М.І. Хавронюка та інших відомих українських і російських учених [78; 153; 206; 207; 404].

З прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України питання щодо впровадження інституту кримінального проступку набуло особливої актуальності. Така політика фактично спрямована на декриміналізацію значної кількості кримінально караних діянь, тобто здійснення процесу встановлення підстав втрати діянням суспільної небезпеки, визнання недоцільності кримінально-правової протидії такої поведінки та скасування їх кримінальної караності.

Але в науці адміністративного та кримінального права досі залишаються остаточно невирішеними критерії такого відмежування. Необхідність їх виділення випливає з вимог “Конвенції про захист прав і основних свобод людини” та практики Європейського Суду з прав людини.

У судовій практиці часто виникають ситуації, коли особа, яка вчинила злочин, не може пояснити причини, мотиви та мету своєї поведінки й ситуація розв’язується формально: вчинене діяння має всі ознаки злочину, що підпадають під статтю кримінального закону, а тому призначається відповідне покарання без серйозного аналізу його суб’єктивної сторони.

Деякі вчені [414, с. 28] наголошують, що для встановлення критеріїв розмежування злочинів і адміністративних деліктів значну роль відіграє склад діяння. Як вважав свого часу О.М. Трайнін, складні й тонкі питання про межу між злочином, з одного боку, адміністративним правопорушенням і дисциплінарним проступком – з іншого, можуть бути вирішені, насамперед, за допомогою аналізу та чіткого формулювання складу злочину [330, с. 54].

Саме склад правопорушення виконує розмежувальну функцію, за допомогою якої ознаки складів відмежують злочини від діянь, які ними не є [312, с. 83].

На думку інших учених, адміністративна преюдиція виступає як зрозумілий та ефективний критерій відмежування адміністративної відповідальності від кримінальної, а повна відмова від неї є помилкою [237, с. 158].

Аналіз численних змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення як за радянських часів, так і за роки незалежності України свідчить, що вони фактично були внесені лише один раз – у 2001 р. Але ці зміни, на слушну думку В.К. Колпакова, стосувалися фіксації соціально-політичних перетворень і не зачіпали сутнісних характеристик адміністративного правопорушення, а нова редакція ст. 9 КУпАП залишається чинною і досі [153, с. 5].

У сучасній теорії адміністративного й кримінального права основним критерієм розмежування адміністративних проступків і злочинів вважається суспільна небезпека, на що ми вже вказували раніше. Саме остання означає, що діяння шкідливе для суспільства, якщо воно спричиняє або створює загрозу заподіяння такої шкоди суспільним відносинам [206, с. 425]. Одночасно існує думка щодо наявності в адміністративних проступків такої ознаки, як шкідливість, а якщо соціальна шкідливість правопорушення досягає рівня суспільної небезпеки, то воно є злочином [67, с. 2].

Одним з перших у новітній історії українського адміністративного права до характеристики адміністративного проступку звернувся І.П. Голосніченко в монографії “Попередження корисливих проступків засобами адміністративного права” [78, с. 3–5]. Свою увагу автор зосередив на визначенні місця адміністративного проступку серед інших видів протиправної поведінки, розпочав дискусію щодо співвідношення суспільної небезпеки та шкідливості в ознаках адміністративного делікту, здійснив аналіз фактора небезпечності суб’єкта правопорушення як одного з критеріїв розмежування адміністративних проступків і злочинів.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15276.html