Быстрый переход к готовым работам
|
Досвід відображення співучасті в теорії та законодавстві зарубіжних держав: порівняльний аналізЯк в Україні, так і в інших державах проблемі протидії злочинам, вчиненим у співучасті, приділяють значну увагу. У зв’язку із цим, оскільки співвідношення національного та міжнародного законодавства, а також законодавства окремих зарубіжних країн і практика його застосування є аксіоматичним, тому прогресивний розвиток вітчизняного законодавства неможливий без глибокого аналізу та врахування особливостей досвіду інших країн. Більше того, саме порівняння, акцентування уваги на позитивних досягненнях та прорахунках законотворчості й правозастосування можуть зіграти важливу роль у процесах удосконалення вітчизняного законодавства з метою приведення його до рівня світових зразків. Саме тому ми приділили певну увагу теоретичним і практичним підходам до розуміння співучасті в країнах ЄС та СНД. Також для уніфікації підходів та можливості притягнення до кримінальної відповідальності співучасників злочину, зокрема учасників організованих груп, які мешкають не тільки в Україні, а й за її межами, для правильної кваліфікації діянь усіх співучасників необхідно враховувати особливості кримінального законодавства інших зарубіжних країн. Для цього ми наводимо окремі приклади та розглядаємо питання співучасті, які виникають у Китаї, США, Швеції, Фінляндії, Японії тощо. Зрозуміло, що розглянути детально теорію та законодавство кожної окремої країни в одній роботі не видається можливим, тому ми обрали шлях показати загальне існуюче уявлення про інститут співучасті, розкрити певні позитивні моменти в законодавстві країн, які найбільш тісно співпрацюють з Україною, зокрема, республіки Білорусь, Республіки Молдова, Республіки Польща, Російської Федерації. На нашу думку, вивчення досвіду зарубіжних держав щодо встановлення кримінальної відповідальності співучасників необхідно розпочати зі з’ясування підходів до визначення поняття “співучасть”. У зв’язку із цим слід зазначити, що в законодавстві частини зарубіжних країн відсутнє поняття співучасті. А в переважній більшості її можна знайти лише в доктринальних джерелах. Зокрема, прикладом можуть слугувати джерела англійського права, а саме: Закон про кримінальний процес [434], Закон про співучасників та підбурювачів 1861 р., що діє до сьогодні [430], а також КК Австрії [348], Бельгії [350], Болгарії [366], Іспанії [355], Франції [381], ФРН [382] та ін. Так, за загальною доктриною кримінального права в Англії склалася певна система підходів до співучасті та співучасників. Вони були пов’язані з розподілом злочинів на три узагальнені групи: діяння, що підпадали під поняття зрада; фелонії та мисдиминора [337, c. 35]. Але розподіл співучасників на виконавців та інших учасників злочину існував лише щодо фелоній. Такий підхід був пов’язаний із тим, що цей різновид спільної діяльності, як співучасть у зраді, визнавався настільки небезпечним, що кожен із спільників і всі разом визнавалися виконавцями. Щодо мисдиминорів простежувався аналогічний підхід, за винятком того, що вважалося важливим проводити розподіл між співучасниками у зв’язку з малозначними діяннями [337, с. 23–45]. Щодо фелоній загалом, то співучастю визнавали спільну діяльність осіб у вчинені злочину, яка включала виконавців та їх співучасників “до” та “після” вчинення злочину. Зокрема, ст. 1 Закону про кримінальний процес передбачала, якщо будь-яка особа є співучасником до діяння щодо будь-якої фелонії, то ця особа “може бути обвинуваченою, судимою, засудженою та покараною у всіх відношеннях так само, якби вона була виконавцем фелонії” [337, с. 6, 35]. У фелоніях, за загальним правилом, були визнані такі види співучасників: виконавець першого ступеня (principal in the first degree), виконавець другого ступеня (principal in the second degree), співучасник до діяння (тобто до вчинення злочину) (accessory before the fact), співучасник після діяння (тобто після вчинення злочину) (accessory after the fact) [337, с. 36]. В англійському праві не визнається принцип акцесорності, і законодавець дотримується теорії самостійної злочинної природи співучасті. В іншій площині ці питання розглядають у Франції. Так, у французькій кримінально-правовій доктрині співучасть розуміють виключно у вузькому значенні цього слова, аналогічно із частиною українського підходу, коли передбачається розподіл ролей між учасниками злочину. На відміну від виконавця та співвиконавця, які власними діями або бездіяльністю виконують ознаки злочину, передбаченого в КК Франції, співучасник – це особа, яка “акцесорно” приєднується до вчинення злочинного діяння, провокуючи або полегшуючи його вчинення. Таким чином, французька кримінально-правова доктрина визнає єдність злочинного діяння й множину його учасників. На думку французьких науковців, із цього можна виокремити принаймні два важливих положення, а саме: 1) діяння виконавця та інших співвиконавців повинні мати однакову кваліфікацію; 2) якщо діяння виконавця неможливо кваліфікувати за кримінальним законодавством, то й співучасник звільняється від відповідальності, оскільки не може бути визнано факту співучасті в злочині [435]. Не містить поняття співучасті й кримінальне законодавство Німеччини. У теорії кримінального права Німеччини під співучастю у вчиненні злочину розуміють участь декількох осіб у вчиненні умисного злочинного діяння. Проте частково правовому регулюванню інституту співучасті присвячено розділ ІІІ Загальної частини КК ФРН (параграфи 25–31). За КК ФРН, співучасть умовно поділяють на дві основні форми: 1) виконавство (Taeterschaft); 2) співвиконавство у вигляді підбурювання та пособництва (Teilnahme). Виконавцем визнається особа, яка самостійно або за допомогою іншої особи (у цьому випадку інша особа є знаряддям вчинення кримінально караного діяння) вчинює злочин. Співвиконавство – це вчинення умисного, свідомого й бажаного кримінально караного діяння спільно декількома особами [382, с. 125–126]. Частина держав визначає поняття співучасті частково, наголошуючи лише на окремих ознаках або діянь, або співучасників. Наприклад, у КК Данії визнається співучастю сприяння виконанню злочинного діяння підбурюванням, порадою або дією [354]. Японська кримінально-правова доктрина розглядає два види співучасті, а саме: “обов’язкова співучасть” та “добровільна співучасть”. До першого виду віднесено випадки, коли злочин не можна вчинити інакше, ніж шляхом співучасті. При другому виді існує альтернатива, а саме: коли злочин може бути вчинений як окремо виконавцем, так і шляхом участі декількох осіб, співучасників. Якщо посилання на “обов’язкову співучасть” міститься в Особливій частині КК та є посилання на норми Загальної частини КК, то питання “добровільної співучасті”, за законодавством Японії, детально розглядається положеннями КК. Зокрема, формами “добровільної співучасті” є співвиконавство (кедо сей хан), підбурювання (кесахан) та пособництво (ходзехан), що розглядаються відповідно ст. 60, 61 та 62 Загальної частини КК Японії. Так, “співвиконавство – це спільна реалізація злочинного діяння двома або декількома особами” [385, с. 481–483]. Такий підхід до визначення співучасті, її ознак та форм спостерігається і в інших країнах, зокрема, у КК Естонії [384], КК Сан-Марино [371]. У більшості країн СНД кримінальним законодавством не тільки визначається поняття співучасті, а й детально розкриваються характеристики видів співучасників. Так, у КК Республіки Молдова (ст. 41 КК) співучастю визнається “умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні умисного злочину” [369]. Практично такий самий підхід ми спостерігаємо при аналізі КК Республіки Азербайджан [361], КК Республіки Вірменія [363], КК Республіки Білорусь (далі – РБ) [365], КК Російської Федерації (далі – РФ) [377] та інших країн. Наскільки такий підхід є виправданим і доцільним? Ми приєднуємося до думки більшості науковців, зокрема, М.І. Бажанова, В.І. Борисова, Ю.В. Бауліна, А.П. Козлова, М.Й. Коржанського, В.М. Кудрявцева, П.С. Матишевського, В.О. Навроцького, М.І. Панова, В.Я. Тація та інших, які зауважують, що визначення поняття співучасті не тільки в теорії кримінального права, а й у законодавстві, допомагає науковцям та практичним працівникам судових і правоохоронних органів усвідомлювати, коли певна діяльність декількох осіб є співучастю, а коли – це певна індивідуальна діяльність кожної особи окремо. Більше того, на думку російського науковця А.П. Козлова, саме в загальному розумінні поняття співучасті закладено основу розмежування інститутів кримінального права, що межують із співучастю. Також досягненням є те, що чіткі визначення дають змогу обмежувати судове беззаконня зі встановлення або невизнання співучасті в кожній конкретній кримінальній справі. Розглядаючи наукові підходи до визначення та окреслення об’єктивних і суб’єктивних ознак співучасті, ми спостерігаємо практично той самий порядок при аналізі законодавства Російської Федерації, але, на відміну від КК України, у КК РФ не розглядаються питання добровільної відмови співучасників. Натомість, у гл. 7 “Співучасть у злочині” ст. 36 розкриває поняття ексцесу виконавця та особливі питання кримінальної відповідальності в разі ексцесу [377].
Вся работа доступна по ссылке |
|