Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків в адміністративному судочинстві

Згідно зі ст. 47 КАСУ, до осіб, які беруть участь у справі, належать сторони, треті особи, представники сторін і третіх осіб. Їх пояснення мають доказове значення, якщо у них містяться відомості про факти, що досліджуються у справі, і є одним із засобів доказування. Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників в адміністративному судочинстві по суті можуть бути усними або письмовими, здійснюватися безпосередньо або через представника шляхом повідомлення суду відомих їм обставин, що мають значення для справи [140, с. 30]. 

            Принцип змагальності, закріплений у ч. 1. ст. 11 КАСУ, означає, що розгляд  і  вирішення  справ в адміністративних судах здійснюється  на  засадах змагальності сторін, свободи у наданні ними  суду  своїх  доказів  й  у   доведенні перед судом їх переконливості. Така норма чітко визначає відносини суду та сторін в адміністративному судочинстві, якими є позивач та відповідач (ст. 50 КАСУ). Позивачами можуть бути як фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства, суб’єкти владних повноважень), так і юридичні особи (підприємства, установи, організації). Відповідачем в адміністративній справі може бути як суб’єкт владних повноважень, так й інші особи, до яких звернена вимога позивача.[1]Сторони є суб’єктами спірних матеріальних правовідносин, які мають юридичну заінтересованість у результатах розгляду справи (правова вигода, яку повинне принести стороні судове рішення) [92, с. 104; 167, с. 11; 375, с. 65].     

             Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (ст. 6) визначає відповідні стандарти правового захисту у судовому адміністративному процесі [99]. Зокрема,  кожній стороні під час розгляду справи  мають бути надані рівні можливості для представлення своєї справи, і суд має дослідити аргументи кожної з них. Тобто йдеться про реалізацію рівних можливостей доступу до правосуддя.[2]  

        Обов’язок доказування в адміністративному судочинстві відповідно до ст. 71 КАСУ розподіляється таким чином: позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підстави позову; відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову. Втім, основний тягар доказування[3] у спра­ві покладається на відповідача — суб'єкта влад­них повноважень (ст. З КАСУ).[4]  

             Процесуальний статус сторін досліджували такі вчені як І. А. Артеменко, В. С. Бевзенко, Ю. П. Битяк, Л. В. Бринцева, С. Ф. Денисюк, О. В. Джафарова, Т. Є. Кагановська, О. В. Литвин, М. Г. Мельник, Л. В. Новікова, Ю. С. Педько, О. П. Рябченко [4, с. 65–66; 10, с. 85; 5, 94; 31, с. 131; 32; 33; 224, с. 130]. В адміністративному судочинстві виділяють загальні (або змагальні) [153, с. 100] права, які базуються на принципі змагальності. До них можна віднести процесуальні права сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, закріплені в ч. 3 ст. 49 КАСУ, а саме: 1) надавати усні й письмові пояснення, доводи й заперечення та 2) подавати докази, брати участь у їх дослідженні [232, c. 73]. Адміністративно-процесуальні права громадян в залежності від наступних критеріїв можуть бути поділені на декілька груп: 1) спрямовані на порушення адміністративного про­цесу за ініціативою громадянина. Зокрема, до таких прав може належати право на одержання конкретної інформації в компетент­них органах, право на подання заяви та ін.; 2) пов'язані з поінформованістю громадянина про причини й мету залучення його у сферу адміністративного процесу, пору­шеного за ініціативою інших суб'єктів: (а) право на ознайомлення з матеріалами справи, (б) на роз'яснення громадянинові підстав застосування до нього заходів адміністративного примусу й ад­міністративно-попереджувальних заходів; 3) такі, що дозволяють громадянинові впливати на перебіг і ре­зультати адміністративного процесу [291, c. 94]. Крім зазначених прав, на нашу думку, сторонам повинна бути також надана можливість ознайомитися із даними, які свідчать про кваліфікацію експерта [172, c. 404], право подавати додаткові матеріали, які мають відношення до справи [216].  Алич Галич, досліджуючи критерії доведеності обставин справи, зазначає, що право сторони полягає не тільки в наведенні фактів та наданні доказів, а й конституційному праві – бути вислуханим судом. Цим самим забезпечується конструкція «найбільшого ступеню вірогідності» [81, с. 469].   

               До спеціальних (або диспозитивних) [153, с. 100] прав позивача відносяться: 1) право в будь-який час до закінчення судового розгляду  збільшити  або  зменшити  розмір  позовних   вимог   або відмовитися   від адміністративного  позову в будь-який час до закінчення судового розгляду (ч.1 ст. 51, ч. 1 ст. 137 КАСУ); 2) позивач  має  право відмовитися від адміністративного позову та має право на примирення ( ч. 2, 3, 4 ст. 51, ст.ст. 136, 194, 219 КАСУ). Відмова від адміністративного позову тягне закриття провадження у справі та закінчення спору у справі. Законодавець чітко врегульовує порядок та наслідки відмови на всіх етапах розгляду справи: під час підготовчого провадження врегульовано ст. 112 КАСУ; під час судового розгляду справи – ст. 135 КАСУ; у суді апеляційної інстанції – ст. 194 КАСУ; у суді касаційної інстанції – ст. 219 КАСУ. До спеціальних (специфічних процесуальних) [195, с. 224] прав відповідача належать: 1) право визнати повністю або частково адміністративний позов або подати заперечення протягом всього судового розгляду (ч. 2 ст 51 КАСУ,ч. 1, 2 ст. 136 КАСУ). В разі часткового визнання адміністративного позову відповідачем і прийняття його судом може бути прийнята постанова про задоволення визнаних відповідачем позовних вимог відповідно до ст. 164 КАСУ. Порядок визнання адміністративного позову врегульовано статтями 112, 136 КАСУ. У разі повного визнання відповідачем адміністративного позову і прийняття його судом приймається постанова суду про задоволення адміністративного позову. Заперечення проти адміністративного позову виражається у відхиленні позовних вимог відповідачем з обґрунтуванням відповідними доказами своєї позиції. Підставами можуть бути як процесуальні, так і матеріальні обставини. Процесуальні обставини пов’язані із підсудністю справи, матеріальні – пов’язані із відсутністю права у позивача, відсутністю правового врегулювання матеріальних суспільних відносин (ст. 112 КАСУ).