Висновки експерта і спеціаліста в адміністративному судочинстві

Серед засобів доказування в адміністративному судочинстві важливе місце посідають висновки експерта та спеціаліста. Згідно зі ст. 1 Закону «Про судову експертизу» су­дова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціаль­них знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять ін­формацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду.  Суд може призначати експертизу[1] для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла, тощо (ч. 1 ст. 81 КАСУ).[2]

     Законодавство різних країн демонструє різноманітний підхід до правового становища експерта.[3] Експерт є самостійним суб’єктом процесу із власними процесуальними правами та обов’язками, що відрізняє його від інших учасників процесуальної діяль­ності [118]. Йдеться, перш за все, про  Закон України «Про судову експертизу» (далі – Закон) [270] та КАСУ. У правозастосовній діяльності у цій сфері мають також враховуватись роз’яснення, які містяться у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» (далі – Постанова Пленуму ВСУ) [271]. Так, відповідно до ст. 10 Закону, судовими експертами взагалі можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Діяльність експертів передбачена також іншими законами. Стаття 66 КАСУ конкретизує ці питання та зазначає, що експерт – особа, яка має необхідні знання та якій у порядку, встановленому цим Кодексом, доручається надати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи та стосуються її спеціальних знань, шляхом дослідження нею матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи. 

    Вчені мають одноманітні підходи до визначення поняття «експерт». Так, за В. В. Гордєєвим, Т. О. Гужвієм, С. В. Ківаловим,  В. К. Колпаковим, А. Т. Комзюком,  О. В. Кузьменко, Е. Р. Росинською та М. Г. Щербаковським, судовий експерт — це обізнана в будь-якій галузі знання особа, яка має спеціальні знання, володіє теорією та методикою проведення певних видів і родів судових експертиз, та якій відповідно до за­кону доручено дати письмовий висновок з окремих питань [7; 140; 149; 164; 287; 371]. Зазначене дає підстави визначити експерта як спеціального (особливого) суб’єкта  адміністративного судочинства, який володіє необхідним комплексом знань,  методикою проведення певного роду і виду експертиз та бере активну участь у доказовій діяльності в суді.

 У чинному законодавстві визначення поняття спеціальних знань[4] відсутнє [25, с. 5; 67, с. 8; 149, с. 556; 203, с. 37; 285, с. 97; 287, с. 12; 310, с. 199].[5]  В якості критеріїв оцінки компетентності експерта,[6] виступає його освіта та стаж професійної діяльності у сфері науки та практики, які необхідні для проведення експертизи [128, с. 21]. Експерт залучається до справи у порядку, визначеному ст. 131 КАСУ. Його загальне коло прав визначено у ст. 13 Закону України «Про судову експертизу» та конкретизовано у п. 2. 2. Інструкції «Про призначення та проведення судових експертиз та науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень» (далі – Інструкція) [263]. Окремі права експерта в адміністративному судочинстві також визначені у ст. 66 КАСУ. Права експерта, як особливого суб’єкта доказової діяльності в адміністративному судочинстві,  можна поділити на загальні та спеціальні. До загальних відносяться права на: 1) оплату праці; 2) безпеку життєдіяльності. До спеціальних відносяться права на: 1) доступ до матеріалів справи; 2) участь у розгляді справи; 3) оскарження дій та рішень уповноважених органів та посадових осіб. Ст. 21 Закону України «Про наукову та науково-технічну експертизу» [262] до спеціальних прав експерта відносить право: 1) вільно викладати особисту думку з питань експертного аналізу; 2) брати участь у проведенні експертного аналізу та оцінці об’єктів експертизи; 3) одержувати стосовно об’єкта експертизи достовірні відомості, довідкові та інформаційні матеріали, в тому числі й ті, що не підлягають розголошенню.[7] На нашу думку, зазначені права експерта мають бути відбиті у ст. 66 КАСУ.

 Другим елементом правового статусу експерта є його обов'язки. Зміст положень ст. 12 Закону, ст. 66 КАСУ, п. 2.1. Інструкції  надає підстави їх класифікувати за ступенем можливості їх реалізації на абсолютні, відносні та деліктні. До перших, які не залежать від конкретних обставин справи, належать: 1) прийняття експертом до виконання дорученої йому експертизи (хоча у науці це питання є дискусійним)[174, с. 40], 2) проведення повного та всебічного дослідження наданих йому об’єктів, 3) надання обґрунтованого та об’єктивного письмового висновку щодо поставлених йому питань, 4) роз’яснення змісту висновку, 5) забезпечення збереження об’єкта експертизи. До відносних обов’язків експерта, реалізація яких залежить від певних обставин справи, відносяться такі: 1) прибути за викликом до суду,  2) повідомити в письмовій формі особу або орган, яка призначила експертизу, про неможливість її проведення, якщо поставлене питання виходить за межі компетенції або надані матеріали не достатні для вирішення поставленого питання, а витребувані додаткові матеріали не були отримані, 3) заявити самовідвід  за наявності передбачених законом підстав, 4) проводити окремі дослідження з дозволу особи, яка призначила експертизу, 5) повідомити невідкладно суд про неможливість проведення експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів [136]. Особливе місце посідають деліктні обов’язки експерта, які виникають внаслідок невиконання покладених на нього зобов’язань, а саме – понести   дисциплінарну, матеріальну, адміністративну  (ст. ст. 185–3, 185–4 Кодексу України про адміністративні правопорушення) та кримінальну відповідальність ( ч. 1 ст. 384, ст. ч. 1 ст. 385, ч. 1 ст. 387  КК України).[8] На нашу думку, є потреба сформулювати ст. 66 КАСУ наступним чином: «експерт повинен з’явитися за викликом до суду для надання роз’яснень та доповнень з приводу проведеної експертизи». Вважаємо також доречним доповнити  підстави неможливості дати висновок експерта, – такими, як «обмеження знань експерта сучасним рівнем розвитку науки, що не дозволяє надати відповідь на поставлені питання». Було б логічним далі доповнити ст. 82 КАСУ положенням про надання висновку експерта безпосередньо у судовому засіданні та викласти норму наступним чином: «суд за власною ініціативою у разі виникнення роз’яснювальних питань може викликати експерта у судове засідання для надання висновку з поставленого питання».