Розвиток форм господарювання і механізми забезпечення їх ефективної діяльності

Механізми реструктуризації, реформування аграрного сектора економіки і формування нових організаційно-правових структур у Львівській області були направлені на відродження і розвиток аграрного підприємництва. При цьому механізм формування нових виробничих сільськогосподарських структур різ­них організаційно-правових форм господарювання реалізовувався різними спо­собами. Здебільшого на матеріально-технічній базі існуючих раніше колек­тивних сільськогосподарських підприємств створювались на базі приватної власності нові аграрні підприємства за допомогою поділу землі і майна (одне або декілька), а решта земель у виді земельних часток (паїв) приєднувалась до власності особистих підсобних господарств і на цій основі формувались особисті селянські господарства. В окремих випадках на матеріально-технічній базі колективних сільськогосподарських підприємств формувалися великі фер­мерські господарства. Значна частина колективних сільськогосподарських під­приємств у процесі приватизації припинила свою юридичну діяльність, а уза­конені частки (паї) членів цих господарств були приєднані до власності своїх особистих підсобних господарств і за їх рахунок збільшились розміри осо­бистих селянських господарств. У результаті цілісність матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств була зруйнована. Звичайно перші кро­ки здійснення аграрної реформи свідчили про позитивні кількісні результати. Тому вчені-економісти передбачали, що перебудова організаційної структури сільськогосподарського виробництва є одним із основних елементів аграрної реформи, що здійснюється в постсоціалістичних країнах. Зміст її полягає в по­шуку таких форм організації виробництва, які відзначалися б здатністю ефек­тивно функціонувати у нових економічних умовах, були спро­можні заповнити всі ринкові ніші, що відображають запити споживачів про­дукції аграрного ви­робництва. На практиці цей складний процес полягає у роз­витку різних типів сільськогосподарських підприємств, які значно відрізня­ються розмірами, спе­ціа­лізацією, ресурсним потенціалом, специфікою внут­рішньо­господарських ви­роб­ничих відносин. Реформування організаційної структури аграрного вироб­ництва означає розвиток його багатоукладності [36, c. 233].

Отже, на думку П. С. Березівського, розвиток різноукладності передбачає функціонування різних форм господарювання, кожна з яких повинна мати спри­ятливі умови для максимального використання свого ресурсного потен­ціалу за обов’язкової рівноправності вільного вибору партнерів на ринку і реалізації продукції, розпорядження одержаними доходами. Форми господа­рювання та економічні відносини в різноукладній економіці різняться за пра­вовим статусом, регіонами поширення, організаційно-правовими формами, масштабами виробництва, функціональною діяльністю, галузевою спрямо­ваністю [34, c. 59-60]. І. Г. Кириленко вважає, що одним із соціально-еконо­мічних результатів ринкового формування аграрних відносин є становлення й розвиток різних організаційно-правових форм підприємств, які функціонують на засадах приватної власності на землю та майно і спільних форм організації виробництва [101, c. 194]. Стосовно цього Д. І. Шеленко зазначає, що сільсько­господарські підприємства вміло використовують переваги поєднання колек­тивної (групової роботи) на спільно використовуваних приватних земельних ділянках (паях) і орендних відносин. На цій основі в таких агроформуваннях повніше проявляються можливості поступового становлення й утвердження приватної власності та підвищення соціальної захищеності власників земельних паїв [238, c. 160].

Трансформаційні процеси у розвитку аграрного сектора економіки Львів­ської області і особливо, трансформація відносин власності, як наслідок роздер­жавлення та приватизації, стали основою відродження селянина як приватного власника в Україні.

З цього приводу І. Ф. Баланюк і П. Є. Матковський стверджують, що юри­дичне закріплення, становлення й утвердження реального власника та гос­подаря – це складний еволюційний процес соціально-економічного зміцнення селянства, його виведення на якісно вищий рівень економічних відносин в аг­рарному секторі, за якого кожному селянину, який хоче й може працювати, бу­ла б надана можливість стати реально діючим власником – господарем [15, c. 32]. Продовжуючи свою думку, автори узагальнюють, що трансформація від­носин власності й форм господарювання кардинально змінила сільський  побут, вплинула безпосередньо на економічний та соціальний статус кожного селяни­на. Хоча  плюралізм відносин власності й окреслив можливі напрями госпо­да­рювання на ринкових засадах, очевидна криза всього аграрного сектора еконо­міки [15, c. 44].

Сьогодні є необхідність дати оцінку організаційно-економічним транс­фор­маціям сільськогосподарських підприємств, окреслити шляхи їх подаль­шого розвитку. Тому, варто погодитись з міркуваннями Д. І. Шеленко, яка відзначає, що залишаються маловивченими особливості й результативність розвитку сільськогосподарських підприємств різних організаційно-правових типів, їх позитивні й негативні тенденції. Бракує глибокого аналізу процесів перетворення підприємств одних типів на інші, перспектив їх розвитку, здо­бутків успішно діючих формувань, характеру орендних відносин. Недос­татньо вивчено можливості ефективнішого використання в новостворених агрофор­муваннях кращого виробничо-господарського досвіду [238, c. 9].

Заслуговує на увагу думка О. М. Онищенка, який вважає, що існує не менша (а значно більша) потреба провести моніторингові дослідження еконо­міки сільськогосподарських підприємств, склад яких виник у результаті здійс­нен­ня реорганізаційних процесів, зважаючи, зокрема, на те, що в їх ви­ко­рис­танні перебуває понад 70% сільськогосподарських угідь країни і близько 90% основних виробничих фондів галузі і що вони невдовзі повернутись (по­винні повернути) собі становище основних виробників конкуренто­спро­можної сіль­ськогосподарської продукції [152, c. 58].

Треба погодитись з думкою О. М. Онищенка і про те, що організаційно-правові форми підприємств, принципи їх формування, функціонування і лікві­дації визначаються відповідними правовими законами вищого державного зако­нодавчого органу країни, а організаційні форми – самими підприємствами. На думку автора варто розрізняти організаційно-правові та організаційні (ор­гані­заційно-виробничі) форми (структури) господарювання. Прикладом орга­ні­заційно-виробничої форми господарювання є агрофірма, яка різниться від зви­чайного сільськогосподарського підприємства тим, що крім виробництва сіль­ськогосподарської продукції, займається її переробкою на готові продукти хар­чу­вання і торгівлею ними, маючи власні торговельні точки. Учений наго­лошує на тому, що в сучасних умовах агрофірмами можуть бути (і є реально) госпо­дарські товариства, сільськогосподарські виробничі кооперативи, при­ватні сільськогосподарські підприємства і фермерські господарства [152, c. 59].

Досліджуючи трансформаційні процеси у розвитку сільськогосподарсь­ких підприємств Львівської області, слід відзначити, що ґрунтово-кліматичні, географічні, соціально-економічні та психологічні чинники значною мірою зу­мовлюють регіональні особливості розвитку організаційно-правових форм господарювання. Зокрема, у Львівській області ці особливості певним чином зумовлені традиціями місцевого населення, що спричинило значний, проте тим­часовий, розвиток особистих селянських господарств. Щодо регіональної спе­цифіки розвитку різних організаційно-правових форм господарювання серед сільськогоспо­дарських підприємств Львівської області за відношенням до Ук­ра­їни в серед­ньому, частка приватних підприємств і господарських това­риств в області переважає середні показники в Україні. Не розвиваються сільсько­господарські виробничі кооперативи. Дослідження засвідчують, що зростання кількості приватних господарств і господарських товариств у Львівській об­ласті у перші роки після проведення реорганізації колективних сільськогоспо­дарських підприємств було зумовлене, насамперед, виконанням на місцях роз­по­рядження вищих урядових структур про реорганізацію сільськогосподарсь­ких виробничих кооперативів у приватні сільськогосподарські підприємства або господарські товариства, адже новостворені великою кількістю осіб сіль­ськогосподарські виробничі кооперативи мало чим відрізнялися від колектив­них сільськогосподарських підприємств [35, c. 14-15]. Аналогічні твердження вис­ло­вили В. В. Юрчишин і Л. М. Шевченко, які вказують, що причини змен­шення кількості сільськогосподарських підприємств після того, коли відповідні перетворювальні процеси здебільшого вже закінчилися,  можна було б вивчити за детального, умовно кажучи, “поіменного” (в розрізі підприємств) аналізу, то стосовно виробничо-кооперативного субукладу із значною часткою ймовір­ності висновку можна дійти вже нині. Як і в усіх інших субукладах, тут про­явилися різні чинники, проте більше ніж очевидно те, що визначальним серед них була досі незрозуміла адміністративна кампанія, яка розпочалася прак­тично одразу після масового створення кооперативів відносно необхідності їх повторного реформування в інші організаційно-правові структури.

За ініціативою і під тиском певних адміністративних структур вона на­була масового характеру і ґрунтувалася на нічим не підкріплюваному ні в той час, ні нині висновку стосовно того, що виробничі сільськогосподарські коо­пе­ративи – це не ринкові структури, оскільки базуються на колгоспній основі. Адміністративний тиск зробив свій вплив, унаслідок чого кількість підприємств цього типу зменшилась [182, c. 80].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/15078.html