Особливості формування і функціонування структурних підрозділів сільськогосподарських підприємств

Трансформаційні процеси у формуванні і розвитку організаційно-право­вих форм господарювання не призвели до відповідних змін у формуванні нових внутрішньогосподарських відносин з врахуванням інтересів власників. Тобто, структурні підрозділи новоутворених організаційно-правових форм засновані на принципах виробничої діяльності підприємства в цілому. У даному випадку структурні підрозділи сільськогосподарських підприємств у значній мірі змі­нились лише за їх кількістю, чисельністю працівників у них, не мають раці­ональної галузевої та виробничої структури, не одержали права самоуправ­ління, економічної та юридичної самостійності. На рівні первинних структур­них підрозділів залишаються невирішеними питання поглиблення внутрішньо­господарської спеціалізації і концентрації виробництва, кооперування вироб­ництва, залучення інвесторів тощо.

Функції, права та обов’язки структурних підрозділів сільськогосподарсь­кого підприємства визначаються “Положенням про структурні підрозділи сіль­ськогосподарського підприємства”, яке затверджується в порядку, визначеному Статутом підприємства або іншими установчими документами. Взаємовід­носини між підрозділами базуються на основі їх самостійності з повним до­триманням встановлених “правил гри”. Керівництво підприємства визначає потребу формування того чи іншого підрозділу, склад і розміри підрозділів, закріплює за кожним з них землю і засоби виробництва, затверджує план і порядок виробництва продукції (послуг), нормативи витрат, порядок оцінки продукції, матеріалів і послуг, визначає порядок і правила торгівлі кінцевою продукцією, затверджує порядок матеріального заохочення, організовує облік і контроль за діяльністю підрозділів. Виробничо-фінансові зв’язки між підроз­ділами визначають на підставі бізнес-плану підприємства, нормативних доку­ментів підприємства, планів-договорів між підрозділами. Матеріальну відпо­відальність і дотримання норм якості продукції, послуг і робіт передбачають у плані-договорі між підрозділами і визначають кількісні показники виконання конкретних робіт, надання послуг, реалізації продукції.

Розглядати землю та майно сільськогосподарських підприємств слід як спільне використання приватної власності, що стає суб’єктом правових від­но­син. У цих умовах слід підвищити роль первинних колективів через фор­му­вання спільних фондів, посилити роль приватного капіталу, збільшити роз­міри та частку основних засобів, що визначають технологічний процес. З іншого боку, організаційно-економічні принципи поєднання галузей, міжгалузевих зв’язків,  необхідність спеціалізації та концентрації виробництва і капіталу неминуче веде до часткового відокремлення підприємства від власника. Тобто, частина прав фізичних власників стає об’єктом власності юридичної особи – підприємства в частині правомочності розпорядження. У зв’язку з цим у кож­ному підприємстві необхідно дотримуватись збалансованості інтересів влас­ників та колективів. При цьому приватна власність, цілісність господарських комплексів вимагають, щоб дещо по  іншому розглядалися колективи та струк­тури первинних підрозділів. Мається на увазі право власності на орендовану землю і майно орендодавця – це право володіння, використання і розпо­ряд­ження. Водночас сільськогосподарське підприємство сформоване на спіль­ному використанні приватної власності в частині розпорядження має ширші права від договору майнового найму, передбаченого Цивільним кодексом. Сіль­ськогосподарське підприємство і його структурні виробничі підрозділи регла­ментують відносини майнових комплексів виробничого призначення, які харак­теризуються в першу чергу їх технологічними можливостями, а не кон­кретною структурою. Тому продаж будь-якої одиниці обладнання без змен­шення вироб­ничої потужності підприємства чи структурного виробничого під­розділу або списання зношених основних засобів не суперечить принципу по­вернення, що передбачено при орендних відносинах суспільного викорис­тання землі і майна його власнику. В даному випадку обов’язком орендатора є повернути орендо­давцю майновий комплекс, еквівалентний взятому за своїми виробничими можливостями, але не обов’язково ідентичний йому за складом.

Звідси, переважна більшість майна і землі сьогодні здається в оренду новоутвореним сільськогосподарським підприємствам, проте наростає і тенден­ція викупу майна у селян, напрацьовується нормативна база і щодо майбут­нього ринку землі. Все це привносить в економічну роботу сільськогосподарсь­ких підприємств необхідність ефективного забезпечення їх майнових та зе­мельних відносин. Завершення цього процесу вкрай потрібно для встановлення найбільш раціональних розмірів виробництва в первинних підрозділах підпри­ємств. При цьому принципового значення набуває характеристика первинних підрозділів за площею сільськогосподарських угідь і ріллі, об’ємним показ­ни­ком виробництва ведучої продукції, потребою в трудових ресурсах та енер­гетичних потужностях.

Оскільки структурні підрозділи визначають поєднання галузей у цілому в підприємстві, його виробничу структуру, головним для них є найповніше ви­користання наявного ресурсного потенціалу. Ці особливості замітно проявля­ються при певній спеціалізації підприємств.

Відомо, що в основі економічного механізму взаємовідносин між внут­рішньо­господарськими колективами повинен бути принцип купівлі-продажу, який побудований на еквівалентному обміні, порівнянні кінцевих результатів з витратами виробництва. Первинні підрозділи вітчизняних сільськогоспо­дарсь­ких підприємств мають достатні обсяги товарної продукції і можливості пере­нести товарно-грошові відносини на мікрорівень, у первинні колективи, які бу­дуть орієнтовані на ринок, одержання прибутку, повернення позикових коштів.

Отже, розвиток ринкових відносин у сільськогосподарських підпри­ємст­вах характеризується зростанням особистої відповідальності кожного праців­ника за результати роботи, поширенням товарно-грошових відносин на внутрішньогосподарський рівень. Тому для успішного функціонування великих сільськогосподарських підприємств, незалежно від форм власності і госпо­дарювання, необхідне наукове обґрунтування організаційної структури підпри­ємств та його внутрішніх економічних механізмів, побудованих на принципах самоокупності структурних підрозділів із застосуванням внутрішньогос­по­дарських товарно-грошових відносин. Одним із напрямів удосконалення орга­нізації сільськогосподарського виробництва в ринкових умовах є раціональна організація виробництва, підвищення особистої й колективної заінтересо­ва­ності безпосередніх працівників (найманих і власників) у кінцевих результатах виробничо-господарської діяльності – прибутку. Завдання полягає в створенні такого внутрішньогосподарського механізму, який забезпечував би роботу тру­дових колективів структурних підрозділів на основі самоокупності й само­фінансування, зробив би економічні інтереси працівників визначальним чин­ником зростання ефективності виробництва та сприяв би розвитку внутрішньо­господарських товарних відносин і колективного підприємництва.

Аналіз сучасного стану сільськогосподарського виробництва показує, що виробничо-технологічна й соціальна структури за своєю формою відповідають вимогам ринкової економіки на макро- і мікрорівнях. Вони мають високий по­тен­ціал конкурентоспроможності на перспективу і лише їх економічний зміст ви­ма­гає докорінного реформування внутрішньогосподарських економічних відносин.

Сучасний етап розвитку сільськогосподарського виробництва характе­ризується значним прискоренням темпів його інтенсифікації, формуванням інтенсивного типу розвитку сільськогосподарського підприємства. Оновлення матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств, використання інтенсивних ресурсозберігаючих технологій, удосконалення організаційних форм ведення виробництва й управління ним висувають підвищені вимоги до повного й послідовного використання госпрозрахункових відносин на рівні підприємства і всередині його структурних підрозділів. Саме цим відносинам належить забезпечення найефективнішого використання наявного ресурсного потенціалу. Більше того, з кожним роком все більше поширюються коопера­тивні зв’язки сільськогосподарських підприємств між собою та з партнерами із бізнесу. Проте економічний бік цих зв’язків ще не відповідає у повній мірі принципам господарського розрахунку, зусилля кооперативних ланок не­достатньо орієнтовані на досягнення високих кінцевих результатів роботи. В контексті цього, для підприємства і його структурних підрозділів встанов­люється перелік та кількісні величини кінцевих показників спільної роботи. Зокрема, сільськогосподарське підприємство, виходячи з його місії, повинно забезпечити виробництво певних видів продукції в асортименті, відповідної якості, при найменших можливих витратах ресурсів на кожну одиницю продукції згідно договорів на постачання продукції. Однак, і в сьогоднішніх умовах структурний підрозділ підприємства (бригада) стимулюється за обсяг виконаних робіт та продукцію, адміністрація підприємства – за виконання обов’язків її працівниками та деякі кінцеві показники роботи господарства. Основним показником стимулювання організацій та підприємств виробничого агротехсервісу також виступає далеко не найважливіший показник – обсяг наданих послуг. Все це свідчить про недостатню узгодженість завдань та стимулів взаємопов’язаних рівнів управління, тобто недосконалість  економіч­ного механізму господарювання.

Одним із шляхів вдосконалення його може бути такий. Для кожної ланки необхідно визначити обсяг продукції, витрати її виробництва та реалізацію, а також кошти стимулювання за досягнення високих кінцевих результатів. Потім за допомогою ділення загальної суми витрат та коштів стимулювання на кількість продукції визначити для кожної ланки ціну на неї. Призначенням госпрозра­хункової ціни є формування загальних госпрозрахункових  над­­ходжень певної ланки вертикалі. Метод формування найпростіший – кількість продукції перемножують на ціну. Відніманням виробничих витрат від загальної суми госпрозрахункових надходжень визначають суми стимулювання колек­тиву працівників відповідної ланки. Такою госпрозрахунковою ціною зусилля всіх ланок чітко спрямовувалися б на досягнення єдиної мети – збільшення обсягу виробництва продукції та зниження її собівартості, всі ланки були б прив’язані до кінцевого результату їх спільної діяльності. Новим в такій системі були б ціни у всіх ланках вертикалі.

Приблизно таке саме становище при кооперативних виробничих гори­зонтальних зв’язках. На практиці такі зв’язки є об’єктивно необхідним до­повненням до поглиблення спеціалізації на внутрішньогосподарській, госпо­дарській чи міжгосподарській основі, а тому належать до всієї системи госп­розрахункових відносин. В основі відособлення окремих ланок тут лежить технологічний поділ праці на окремих стадіях виробництва кінцевого продукту. Сучасна практика вітчизняного та зарубіжного сільського господарства свід­чить про те, що технологічний поділ праці й надалі посилюватиметься значними темпами як у межах господарства, так і поза ним, що в свою чергу приведе до необхідності регулювання економічних взаємовідносин між парт­нерами, тобто вдосконалення внутрішньогосподарського та загальногос­по­дарського розрахунку. Вирішальне значення при цьому має розподіл кінцевого госпрозрахункового ефекту між відособленими ланками технологічного лан­цюга. На практиці переважно поширений метод розподілу прибутку через ціни, коли кожна ланка технологічного ланцюга одержує “свій” прибуток за “свою” продукцію. Цим самим стимулюється одержання проміжних, поперед­ніх ре­зуль­татів, а не кінцевого госпрозрахункового ефекту. Наприклад, кормодобувна бри­гада відповідає лише за обсяг і якість вироблених кормів. Фонди сти­му­лю­вання її працівників безпосередньо не пов’язуються  з кількістю та якістю ви­робленої на цих кормах продукції тваринництва. Господарство-репродуктор відповідає і стимулюється за молодняк, а не за реалізовану відгодівельним гос­подарством худобу. У першому випадку корми, а в другому молодняк – це про­міжні результати єдиного технологічного процесу, хоча стимулюються як кінцеві.

Окремі вчені-економісти відстоюють необхідність послідовного впро­вад­ження так званої “концепції міжгалузевого госпрозрахунку”, згідно з якою всі тех­нологічні ланки навіть при підпорядкуванні різним відомствам сти­мулюються з єдиного джерела – прибутку, який одержує кінцева, зами­каюча, заключна тех­но­логічна ланка від реалізації. На перший погляд дана пропозиція переконлива, оскільки при цьому дійсно створюється зацікавленість кожної ланки у високих кінцевих показниках виробництва. Але, виникає питання, як розподілятиметься кінцевий результат, тобто прибуток між окремими ланками технологічного лан­цюга. Найвірогідніше – пропорційно до затрат кожної з них на “свою” частину продукції. А це значить, що кожна ланка в такій же мірі буде зацікавлена в збільшенні власних витрат, тобто собівартості продукції. Ця об­ставина свідчить не на користь запропонованого механізму міжгалузевого гос­прозрахунку. Як свід­чить досвід господарств і дослідження, зацікавленість у ви­соких кінцевих ре­зультатах функціонування всього технологічного ланцюга слід створити за до­помогою ціни, встановленої зовсім по-іншому: з враху­ван­ням власних вит­рат, тобто витрат конкретної ланки і кінцевого про­дукту. Мож­ливі й комбі­новані варіанти, при яких частина прибутку передається через ціну на власну про­дукцію ланки, а частина – через ціну на кінцевий продукт. У будь-якому ви­падку ціна обов’язково повинна включати традиційні елементи: від­шко­дування витрат та економічного стимулювання. Це означає, що ціна за оди­ни­цю кінце­вого продукту взаємопов’язаних техноло­гічних ланок повинна засто­со­вуватися ступінчасто, тобто розподілятися між ними. При досконалому вста­новленні цих “вторинних” цін відпаде необхідність у нас­тупному перерозподілі прибутку.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/15078.html