Быстрый переход к готовым работам
|
Спеціалізація і концентрація в реалізації господарського механізмуРинкова економіка в цілому й аграрного сектора, зокрема формувалась на базі трансформаційних процесів в агропромисловому комплексі України, а аграрна реформа створила умови для формування багатоукладної економіки на селі, внаслідок чого товаровиробник став власником землі та інших засобів виробництва. Тобто, ті зміни у формах власності, що відбулися в аграрній сфері економіки в результаті реформування недержавних сільськогосподарських підприємств за допомогою розподілу земель на земельні частки (паї) і паюванням майна між членами трудових колективів цих підприємств, стали важливою соціально-економічною передумовою для реструктуризації форм господарювання суспільного сектору в інші організаційно-правові структури, засновані на приватній власності й відповідних їм економічних відносинах. При цьому певні зміни сталися в рівні та напрямах спеціалізації новостворених формувань. Новосформовані сільськогосподарські підприємства засновано на базі колективних сільськогосподарських підприємств, які у певній мірі були екстенсивними. Очевидно тому й нові сільськогосподарські підприємства не змогли за короткий період швидко усунути негативні тенденції функціонування підприємств, які мали місце при командно-адміністративній системі. Ці проблеми необхідно враховувати при обґрунтуванні стратегії трансформаційних змін в організації галузевої та виробничої структури сільськогосподарських підприємств на перспективу. Формування конкурентоспроможних сільськогосподарських підприємств ринкового спрямування значною мірою залежить від того, як буде здійснюватись управління цим процесом безпосередньо в підприємстві, яким чином і на яких принципах матеріальної заінтересованості буде організовано ефективне використання землі, засобів виробництва, ресурсів. За цих умов сільськогосподарські підприємства, засновані на сумісному використанні землі, капіталу і праці, вимагають такого економічного механізму внутрішньогосподарських відносин, який би повністю відповідав ринковій економіці та характеру завдань, які вирішуються колективами підприємств. Економічний розвиток сільськогосподарських підприємств усіх форм власності пов’язаний, насамперед, з підвищенням ефективності виробництва, посилення його конкурентоспроможності, в першу чергу на внутрішньому ринку. Це вимагає врахування всієї сукупності зв’язків і відносин безпосередньо в самому підприємстві, між власниками землі та майна. Зростає роль динамічного розвитку всіх сфер виробництва, забезпечення справедливого розподілу, обміну і споживання, посилення самоуправління, високої матеріальної заінтересованості та відповідальності. В умовах ринкових відносин зростання обсягів виробництва буде пов’язано не тільки з удосконаленням матеріально-технічної бази підприємства, а й формування принципово нового господарського механізму функціонування. Тільки за таких умов можливо забезпечити підвищення продуктивності праці, якості і конкурентоспроможності продукції, підприємств, галузі. Економічний розвиток сільськогосподарських підприємств, які працюють на умовах колективних форм організації виробництва і праці, неможливий без зміцнення їх матеріально-технічної бази, технічного переоснащення та удосконалення внутрішньогосподарських відносин. Вирішення цієї проблеми носить багатосторонній характер і може бути зроблено, насамперед, за рахунок коштів самого підприємства. Це вимагає відповідного формування фондів розвитку не тільки підприємства, а й кожного структурного підрозділу. Ось чому мета організаційного розвитку сільськогосподарських підприємств – це удосконалення системи організаційних внутрішньогосподарських зв’язків на основі раціоналізації організації праці, виробництва й управління. Раціональна організаційна система сучасного підприємства повинна забезпечити повне поєднання всіх чинників виробництва, які передбачають передові технології, оптимальну концентрацію виробництва підрозділів, їх розміри і співвідношення з метою досягнення максимальної результативності. Це вимагатиме значних інвестицій, яких не мають сільськогосподарські підприємства, а тим більше окремі працівники. Необхідні позикові кошти, кредити. Можливість одержання позикових коштів та їх найефективніше використання можуть бути забезпечені при раціональних розмірах підприємств, які значно перевищують індивідуальні земельні та майнові паї, розміри особистих селянських та фермерських господарств. Тому одним із найвагоміших чинників розвитку сільськогосподарських підприємств є їхні розміри, на які істотно впливає рівень розвитку продуктивних сил, напрям спеціалізації, розміщення господарства тощо. Тепер усе більше уваги приділяється розвитку великотоварних спеціалізованих сільськогосподарських підприємств. При цьому особливого значення набуває проблема обґрунтування раціональних розмірів підприємств, тобто таких їх розмірів, які б забезпечили в певний час максимальний ефект від масштабу виробництва за умови пріоритету економічного та соціального складників їх діяльності. Вивчення теоретичних основ поняття раціональних розмірів сільськогосподарських підприємств А. О. Гуторовим дало підстави стверджувати, що під “оптимальним” слід розуміти найкращий варіант із сукупності можливих, який повністю відповідає заданим умовам на цей момент часу. Ця величина є статичною, а тому фактично не змінюється під впливом зовнішніх чинників. Звідси, поняття “раціональний” є ширшим за поняття “оптимальний”. Величина оптимуму виступає критерієм для визначення раціональних меж. Враховуючи те, що умови господарювання, економічні процеси, природні чинники ті інші фактори, які впливають на розміри сільськогосподарських підприємств, є плинними, динамічними величинами, то найбільш прийнятним і коректним буде застосування поняття “раціональні розміри” сільськогосподарських підприємств [64, c. 21-22]. Автор зауважує, що узагальнивши класичні погляди на поняття “раціональні” та “оптимальні розміри” сільськогосподарських підприємств і врахувавши вищевикладене про сутність та змістовність понять “раціональний” і “оптимальний” вважає, що в сучасних умовах господарювання під раціональними розмірами сільськогосподарського підприємства слід розуміти такі розміри сільськогосподарського підприємства, які за інших однакових умов ведення господарства дають змогу максимізувати цільовий показник діяльності підприємства (прибуток, обсяг виробництва продукції, сукупну додаткову вартість) з урахуванням національних інтересів при мінімальних витратах виробництва, тим самим підвищуючи рівень конкурентоспроможності підприємства на ринку, створюючи умови для його сталого розвитку на засадах розширеного відтворення, екологізації виробництва та соціальної відповідальності бізнесу [64, c. 22]. Більш узагальнено під поняттям раціональних розмірів сільськогосподарських підприємств розуміється такі розміри підприємства, які за інших однакових умов ведення господарства забезпечують максимальну економічну ефективність господарського механізму та менеджменту, тим самим підвищуючи рівень конкурентоспроможності підприємства на ринку, створюючи умови для його сталого розвитку, провадження соціальної відповідальності бізнесу. Прикладний аспект проблеми формування раціональних розмірів сільськогосподарських підприємств актуалізується у контексті підвищення ефективності господарського механізму. У зв’язку з об’єктивними і суб’єктивними причинами дрібні фермерські і особисті селянські господарства є нераціональними за розмірами та неефективними. При цьому середні і великі сільськогосподарські підприємства у більшості випадків є прибутковими, краще забезпечені виробничими ресурсами, мають відповідні можливості для трансферу інновацій у виробництво, переходу на модель сталого розвитку, впровадження заходів соціальної відповідальності бізнесу. Крім цього в пореформений період в агропромисловому комплексі України успішно розвиваються надвеликі агропромислові формування як з іноземним, так і з вітчизняним капіталом – агрохолдинги. Їх поява, масове поширення, великі розміри, глибока інтегрованість виробництва, транснаціональний характер, а відтак і висока ефективність бізнесу справляють неоднозначний вплив на розвиток економіки, соціальної сфери села, сприяють утворенню кола бізнесових еліт, по-суті знаменують формування корпоративного капіталізму в країні. Учені економісти-аграрники відмічають, що сприятлива кон’юнктура ринку та ріст рентабельності окремих галузей сільськогосподарського виробництва створили умови для посилення процесів глобалізації у сільському господарстві. Створення агрохолдингів (аграрних об’єднань сільськогосподарських підприємств) стало своєрідною відповіддю аграрної економіки України вимогам ринку. За попередніми оцінками, в Україні, функціонує понад 60 великих холдингів, які продовжують розширювати земельні масиви. За підрахунками експертів, на даний період ними охоплено понад 3 млн га або близько 12% ріллі, вони є найбільшими виробниками зернових і технічних культур. Головним чином об’єднання використовують інноваційні технології і вирощують конкурентоспроможну продукцію [2, c. 32]. На думку А. О. Гуторова, такі структури можуть бути ядром сталого зростання агропродовольчого комплексу. У той же час без належного державного регулювання рентних відносин, без виваженої і послідовної аграрної політики, агрохолдинги при їх експортній орієнтованості створюють об’єктивну загрозу експансії іноземного капіталу, перетворення України на сировинний придаток чи сателіт інших країн світу, що поставить під загрозу забезпечення державного суверенітету [64, c. 7]. Ми підтримуємо міркування автора, який далі стверджує, що ми стоїмо на позиціях пріоритету формування раціональних за розмірами сільськогосподарських підприємств як основи для гарантування продовольчої безпеки України і її регіонів, виходячи з умов розвитку ринків досконалої конкуренції. Адже саме раціональні за розмірами сільськогосподарські підприємства можуть стати тим лейтмотивом, що забезпечить стале зростання сільськогосподарської галузі, агросфери в цілому, і виступатиме в ролі одного з головних чинників ендогенного зростання національної економіки [64, c. 7]. Для більшості малих і середніх фермерських господарств, на думку П. М. Макаренка, гостро стоїть проблема досягнення оптимального рівня концентрації виробництва, а відповідно й існує проблема забезпечення та ефективного використання передової техніки та технологій. Це під силу великим господарствам [122, c. 235]. Питання розмірів сільськогосподарського виробництва не залишилось без уваги і для видатного українського економіста М. І. Туган-Барановського, який намагався співвіднести велике й мале сільськогосподарське виробництво, раціонально оцінити всі його переваги й вади. Спираючись на рівень технічного забезпечення сільського господарства початку ХХ ст., М. І. Туган-Барановський стверджував, що в сільському господарстві велике виробництво, супроти дрібного, не остільки вже вигідне. Проте уточнював, що в сільському господарстві велике господарство має свої значні вигоди. Наприклад, великі будови обходяться порівняно дешевше, ніж дрібні; великі сільськогосподарські підприємства можуть ліпше використовувати машини, робочу силу робочої худоби; менше витрачають землі на шляхи та проїзди; можуть запрошувати до управління справою досвідченіших та науково-підготовлених людей і т. ін. [210, c. 183]. Головний недолік великого сільськогосподарського господарства М. І. Туган-Барановський убачав у необхідності залучення найманої праці, яка, на його думку не забезпечує достатнього нагляду і бережливого ставлення до реманенту, худоби, землі. Стримувальним чинником укрупнення сільськогосподарських підприємств, як і його попередники він вважав транспортні витрати. Такий підхід у цілому можливий, однак на нашу думку, стосовно сьогоднішніх умов розвитку сільського господарства є не цілком правильним, оскільки, по-перше, унеможливлюється залучення висококваліфікованих працівників у сільське господарство; по-друге, зводиться нанівець соціальна функція сільськогосподарського виробництва, що створює істотні перешкоди для прогресивного розвитку сільського господарства. Комплексно підійшов до проблеми оптимальності розмірів сільськогосподарських підприємств російський економіст О. В. Чаянов. Він сформулював теоретико-методичні засади переваг великого сільськогосподарського виробництва над дрібним та запропонував власні підходи до визначення оптимальних розмірів сільськогосподарських підприємств. Учений вказував на необхідність визнати, що при інших рівних умовах велике господарство завжди буде мати значну перевагу над дрібним: це один з основних законів економії, який безглуздо заперечувати. Порівнюючи промисловість і сільське господарство за темпами зростання ефективності виробництва при збільшенні розмірів підприємств О. В. Чаянов зазначав, що в землеробстві кількісний вираз переваг великого господарства над дрібним господарством не дуже значний [234, c. 6-7]. Обмежувальним чинником концентрації сільськогосподарського виробництва вчений вважав природні умови, просторовий чинник та граничні можливості живої тяглової сили і наявного реманенту. Введення машин та устаткування також накладає свої обмеження на розміри сільськогосподарських підприємств, оскільки укрупнення дає дуже значний кількісний ефект лише у разі переходу від карликових господарств до господарств, які в змозі повністю використовувати основний складний реманент. Цей ефект залежить від якісної зміни типу машинокористування, а також від того, що карликові господарства далеко не в повній мірі використовують наявний у них реманент, і, розширюючи свою площу, обробляють її тим самим реманентом за рахунок повнішого його використання [234, c. 8]. При цьому О. В. Чаянов дійшов висновку про те, що у міру збільшення розмірів землеробського господарства стосовно до всіх елементів виробництва, крива собівартості буде спадати, але падіння її буде, по-перше, незначним порівняно з аналогічним спаданням в обробній промисловості, а, по-друге, сама його швидкість буде знижуватися паралельно укрупненню [234, c. 9]. Після стислого аналізу останніх на той час досліджень із цієї теми О. В. Чаянов порушив проблему оптимальності розмірів сільськогосподарських підприємств як необхідність знаходження таких розмірів площі експлуатації, при яких, при інших рівних умовах, собівартість отримуваних продуктів буде найменшою [234, c. 18]. Це твердження свідчить про те, що він головним показником розміру вважав площу земельних угідь. У кінці дослідження був зроблений висновок, що оптимальними за розмірами земельної площі є такі господарства: при перелоговій системі – 2000 га, при екстенсивному трипіллі – 800 га, при інтенсивному трипіллі – 500 га, при плодозміні – 200 га. Вчений М. Д. Кондратьєв різко критикував великі напівкапіталістичні (напівтрудові) господарства (селянські господарства з найманою працею), віддаючи свою перевагу середнім за розмірами трудовим селянським господарствам як вищій формі соціальної рівності на селі, вважаючи, що ці господарства не мають хоч скільки-небудь видимих переваг над середніми селянськими господарствами [109, c. 65]. При цьому вчений зазначив, що бідняцькі господарства – це не переваги, а горе для країни. Сенс його вчення полягає у тому, що він пропонував ліквідувати бідноту та бідняцькі малопотужні господарства за допомогою їх кооперації на основі соціалізації землі. Слід зазначити, що сільськогосподарські підприємства є невигідним місцем праці і селяни приділяють велику увагу розвитку особистих селянських господарств. Тому реформовані сільськогосподарські підприємства повинні виглядати привабливими як для засновника, так і для інвестора і бути здатними ефективно використати інвестиції. При цьому слід також використати переваги великих за масштабами форм господарювання. Численні дослідження вчених-аграрників і наші, зокрема доводять необхідність формування великотоварного виробництва [1; 64; 101; 122; 132]. З цього приводу Т. Г. Маренич зауважує, що досвід розвитку сільського господарства провідних країн світу свідчить про дію об’єктивної закономірності переваги великого господарства над дрібним. Практика таких країн, як США, Німеччина, Голландія, досвід колишнього СРСР і сьогоднішньої України показують, що у великих господарствах у 2-3 рази вища продуктивність праці, значно нижча собівартість продукції. Великі сільськогосподарські підприємства, як правило, працюють ефективніше і є конкурентоспроможними. У сільськогосподарських підприємствах за раціонального рівня концентрації виробництва значно успішніше можна вирішувати соціальні проблеми колективів [132, c. 188-189]. Нижній оптимальний розмір окремих галузей та видів продукції повинен забезпечити можливість застосування сучасних технологій, які дадуть поточність, високу ефективність відтворювального процесу й швидку окупність капіталовкладень, своєчасне повернення кредитів. Як вже раніше відмічалося, багаточисельними дослідженнями доведено позитивний вплив концентрації виробництва на його ефективність, встановлена чітка тенденція та однозначна необхідність цього процесу в сільському господарстві. Таким чином, необхідність використання сучасних засобів механізації та технології викликає необхідність стримати подальше розукрупнення господарств за земельною площею. При цьому доцільно, щоб у господарствах формувалися внутрішньогосподарські структури з меншими розмірами землі, однак, які забезпечать збереження цілісності земельних комплексів. За даними В. Я. Месель-Веселяка, найвищу ефективність забезпечували ті сільськогосподарські підприємства, площа ріллі в яких перевищувала 5 тис. га [137, c. 22]. Разом з тим багаточисельними дослідженнями економістів-аграрників відмічається, що основою раціональної організації сільськогосподарського виробництва є обов’язкове поєднання землеробства і тваринництва. На сьогодні це має важливе значення, оскільки із-за порушення цього принципу різко знизилась ефективність галузі в цілому. Згідно із системою ведення агропромислового виробництва в усіх зонах України рекомендується відродити галузь тваринництва. Наші дослідження базуються на рекомендаціях учених економістів-аграрників “Наукові основи агропромислового виробництва в зоні Полісся і західному регіоні України” [141]. При визначенні раціональних розмірів господарських формувань або їхніх виробничих підрозділів у рослинництві найдоцільніше враховувати чинник раціонального використання комплексу технічних засобів, які забезпечують виконання всіх технологічних операцій у землеробстві. Однак кожна одиниця техніки має свою продуктивність і може виконати різний обсяг роботи у піковий період виробництва. Особливо позначається на зниженні ефективності виробництва недостатнє використання дорогої техніки. Тому визначається коефіцієнт використання як кожної одиниці технічних засобів, так і всього технічного комплексу сумарно. Залежно від норм виробітку на виконанні окремих технологічних операцій, агротехнічних термінів їхнього здійснення, структури посівних площ, які залежать від спеціалізації та системи сівозмін, визначається розмір земельної площі, за якої досягається найповніше використання технічних засобів. При цьому навантаження на техніку враховується у піковий період робіт. Поряд з цим роблять економічну оцінку ведення виробництва при різних площах землекористування. У зв’язку з цим визначають такі економічні показники: вартість валової продукції у фактичних цінах реалізації, а також у розрахунку на 1 грн валової продукції, амортизаційних відрахувань всього, з них технічних засобів, витрат, валового доходу і прибутку. Встановлюють також термін окупності фондів. Відповідно до наведеної вище методики визначають раціональні розміри новостворених приватних підприємств або їхніх підрозділів. Методикою визначення раціональних розмірів підприємств з виробництва молока, яловичини і свинини передбачається врахування фактичного рівня ефективності виробництва продукції залежно від рівня концентрації поголів’я і використання розрахункового методу оптимальності. Чисельність утримуваного поголів’я господарств, що спеціалізується на виробництві продукції тваринництва, залежить від розміру землекористування.
Вся работа доступна по ссылке |
|