Быстрый переход к готовым работам
|
Основні наукові підходи до розуміння природи законодавчих дефініційСучасному етапу розвитку Української держави притаманна особлива гносеологічно-правова інтенсивність. Право характеризується високим рівнем насиченості гносеологічною компонентою, яка є основною умовою його нормального функціонування. Для сучасного розвитку юридичної науки характерним є те, що вона дедалі більшою мірою відчуває на собі вплив зростаючого потоку наукової інформації, стикається з постійним збільшенням обсягу знань і поглибленням їхнього змісту. Юридична наука постійно відчуває внутрішню, іманентну потребу в методологічному осмисленні власних досягнень, завдань, проблем, форм і засобів пізнання; в усвідомленні якісної специфіки різних видів і рівнів наукової діяльності. Нині потреба у подальшому нагромадженні теоретичних наукових знань у сфері права не зменшується, а навпаки, набуває дедалі більшого значення, оскільки теоретичне осмислення явищ суспільного життя, його основних тенденцій розвитку дозволяє передбачити хід суспільних процесів і, на основі їх осмислення виробити адекватний механізм розв’язання нагальних проблем юридичної науки. На нашу думку, надійним теоретичним фундаментом самопізнання науки, як переконливо підтверджує практика, може бути дослідження саме її понятійного апарату. Вивчення проблем юридичних понять, передусім процесу їх формування, не може не посідати важливого місця в науці теорії держави і права, оскільки застосування норм права зумовлено фактором розуміння їхнього змісту. Ці норми містяться у відповідних статтях нормативно-правових актів і включають в себе певні поняття, від пояснення сутності яких зазвичай залежить і зміст норми [212, с. 16]. Усе це зумовлює усвідомлення того, що саме від єдиного розуміння дійсного змісту закону всіма учасниками суспільних відносин залежить реалізація принципу законності в державі загалом. Отже, проблема формування понятійного апарату іманентна будь-якій сфері знань, а особливо актуальна для юриспруденції. Адже право загалом та одна з його провідних форм, закон – дедалі більшою мірою стверджується як універсальний найефективніший регулятор усього невичерпного буття суспільних відносин. Однак таким право стає не само собою, а завдяки вдосконаленню [124, с. 153]. Це зумовлено самою природою права, ефективність застосування якого залежить від максимально точного викладення правових приписів. У свій час ще юристи стародавнього Риму наголошували на тому, що “право може і повинно бути визначеним” [142, с. 68]. Законодавче визначення понять надає правовому регулюванню необхідної ясності і точності, що особливо важливо у випадках, коли значення правових термінів не збігається з їхнім повсякденним або доктринальним розумінням. Якість правової норми визначається її змістом та формою, тому нормативний припис повинен відповідати не тільки загальним закономірностям функціонування і розвитку суспільних відносин, але й правилам логіки та граматики. Більше того, відома складність розробки і закріплення юридичних термінів потребує звернення до правил законодавчої техніки, зокрема, техніки визначення понять, а також повного врахування їх у законодавчому процесі. Саме тому розробка чіткого понятійного апарату є важливою проблемою правознавства. Понятійний інструментарій юридичної науки може бути достатньо адекватним засобом глибокого відображення мінливої об’єктивної дійсності лише за умови його постійного розвитку та вдосконалення. Щодо цього, Д. Керімов зазначає, що “лише в тому випадку, коли юридичні поняття матимуть діалектичний характер, відповідатимуть відображеній правовій дійсності, вони стануть конкретними поняттями, виконуватимуть роль інструмента пізнання цієї дійсності” [168, с. 18]. Тому конкретизація цього загального методологічного принципу в сучасних умовах налаштовує на думку, що серйозні зміни у самому характері науки останніх десятиліть об’єктивно мають торкнутися сфери її мови. Вони неминуче повинні супроводжуватися кардинальними змінами в галузі понятійно-категорійного апарату наукового пізнання, адже мова науки – це та своєрідна оболонка, яка втілює зміст наукового знання, це його іманентна форма [285, с. 5]. Права без мови немає і бути не може. Без глибокого вивчення цього аспекту пізнавальної діяльності, тієї її частини, яка пов’язана з матеріальною оболонкою самої думки, дослідження гносеологічних механізмів наукового пізнання в сучасний період було б суттєво неповним. Очевидно, що мова, якою писаний закон, недостатньо розроблена, містить невеликий словниковий запас, тому написати на ній точний і зрозумілий закон досить проблематично. Дотримання точності, простоти і виваженості мови законодавства забезпечує загальнодоступне розуміння суб’єктами права формалізованих нормативних приписів, обов’язкових для їх виконання. Це важлива умова підвищення юридичної культури правотворчості, закріплення законності. Якщо “законодавець говорить, що ніхто не може посилатись на незнання закону, то необхідно зробити так, щоб для застосування кожен сам, без сторонньої допомоги міг прочитати, дізнатися, зрозуміти його зміст і зрозуміло уявити собі права, обов’язки й наслідки, що випливають із закону” – слушно зазначає фахівець у сфері законодавчої стилістики О. Ушаков [317, с. 152]. Тобто однією із особливих рис сучасної юридичної техніки є наявність понятійного апарату саме в текстах законів, що регулюють будь-яку специфічну сферу суспільних відносин. Проте, під час ознайомлення з текстом того чи іншого нормативно-правового акта, ми досить часто знаходимо розбіжності у визначенні одного поняття, що є недоліком чинного законодавства. Тому закон як “юридичний документ, у процесі “народження” якого на певному етапі були заблоковані пізнавальні процеси, і він “народився” гносеологічно недосконалим буде давати “збої”, виявляти свою неефективність” [177, с. 5]. Саме понятійний характер мислення ставить пізнання на вищу абстрактно-теоретичну сходинку над емпіричним пізнанням. Наука відображає свій об’єкт ідеально, абстрактно в поняттях і категоріях. Без них неможлива розробка теорії. Рівень розвитку правової теорії, знання, що нею виражаються, виявляється як багатство її понятійного арсеналу, розвиненість категорійного апарату. У спектрі аналізу варто зазначити, що понятійно-категорійний апарат – це сукупність засобів, які виражають предмети і явища правової дійсності, а також способи передачі правової інформації. Такими засобами виступають поняття (категорії, терміни), а способами – їхні визначення (дефініції). Правові поняття – це результат форми мислення, тобто логічні узагальнення, що відображають найсуттєвіші властивості, ознаки, а також зв’язки і відносини однорідних і складних явищ та процесів правової дійсності. Саме з поняття розпочинається буття будь-якої правової норми, яка у своїй цілісності є певним понятійним інтегралом. Ще Готфрід Вільгельм Лейбніц стверджував, що математики рахують цифрами, а юристи оперують поняттями. Так, дійсно, поняття – це головний засіб узагальнення в праві, вияв переходу від казуїстичного до абстрактного регулювання відносин [166, с. 42]. Поняття забезпечують однакове розуміння права, надають йому цілісності і послідовності. Крім цього, утворення і відокремлення понять в окремих самостійних приписах спрощує нормативні акти, звільняє їх від протиріч, робить їх лаконічними і водночас більш насиченими за змістом, полегшує практичне застосування права. У юридичній літературі визнається, що поняття, окрім гносеологічної та методичної функцій, виконують ще й функцію формалізації [90, с. 8]. Тобто можна стверджувати, що кожне поняття повинно бути визначеним і має виключатися його різне трактування. “Саме поняття, його внутрішній зміст, обсяг і структура є логіко-смисловою основою для побудови термінологічного значення у вигляді дефініції, яка узагальнює найсуттєвіші ознаки і взаємозв’язки предмета або явища” [86, с. 12] – зауважує з цього приводу Н. Артикуца. Що ж стосується правових категорій, то це найбільш загальні, фундаментальні поняття, в яких відображаються найсуттєвіші якості правової дійсності, закріплюються знання, які мають вагоме значення і формують основу юридичної науки. Проте у такому вигляді поняття та категорії перебувають у статиці. Практика засвідчує, що для того, аби вони почали працювати, їм потрібно дати визначення, тобто вказати на суттєві ознаки, риси. Зокрема, К. Бельський стверджує, що визначення – це також поняття, тільки таке, яке “звелося на ноги і почало рухатися” [100, с. 30]. Визначення розвиває поняття, розкриває його зміст, вказує на все, що в ньому закладене, входить у сутність категорії. Термін “визначення” багатозначний. Наприклад, у логіці ним позначають певну логічну операцію, що має на меті розкрити зміст поняття і результат застосування цієї операції. Цим терміном позначають і твердження, яке розкриває сутність певних об’єктів, і вказівку на несуттєві ознаки предметів, зокрема, таких, що є недостатніми для відмежування предметів від усіх інших, і тому називаються неповними визначеннями. До них звертаються, зазвичай, тоді, коли дослідження предметів проводилося на неналежному рівні. Автори підручника “Формальна логіка”, наприклад, характеризують визначення як таке, “що розкриває сутність предметів, що визначаються і відмінність їх від усіх інших предметів” [324, с. 147]. На нашу думку, якщо ми маємо справу з поняттями чи категоріями, то нас цікавить насамперед їхній зміст. Він не міститься безпосередньо у слові, що його виражає. Кожен юридичний термін, наприклад, “громадянство”, “злочин” тощо, слід розкрити, пояснити його смислове значення, встановити виражений цим терміном зміст поняття. Цей зміст з’ясовується завдяки логічній дії (операції), що має назву визначення (definitio) [147, с. 46]. Термін “дефініція” належить до слів іншомовного походження (англ. definition, лат. definitio) та етимологічно означає “встановлення меж”, “визначення”. Дефініції розглядаються як судження, що розкривають зміст та значення понять. Підкреслюючи головне в предметі, вони дають змогу вирізнити його з-поміж інших, застерігають від змішування понять, плутанини в судженнях [171, с. 47]. Визначити поняття – означає розкрити суттєві ознаки його змісту. Але зважаючи на те, що ознаки поняття – це відображення властивостей реальних предметів, явищ матеріального і духовного світу, можна стверджувати, що визначення – це виокремлення суттєвих ознак самого предмета, логічне зіставлення поняття з об’єктивною дійсністю. Власне, щоб визначити поняття предмета, слід детально вивчити його самого, порівнявши з іншими предметами. Це тривала і складна праця. Визначення є підсумком складного пізнавального процесу, воно певною мірою завершує формування поняття. Проте зміст понять не залишається сталим і незмінним, відповідно не існує цілком усталених визначень. Їх уточнення обумовлене, з одного боку, зміною самого предмета, з іншого – розвитком наших знань про цей предмет. Визначення розв’язує такі два гносеологічні завдання: з’ясовує властивість предмета, що визначається, та дає відповідь на запитання про те, що означає цей предмет; відмежовує досліджуваний предмет від суміжних з ним предметів. Визначаючи, наприклад, поняття “бюджетна установа” як 1) орган, установа, організація, визначена Конституцією України, 2) установа чи організація, створена у встановленому законом порядку органами державної влади, 3) органами державної влади Автономної Республіки Крим 4) чи органами місцевого самоврядування, 5) яка повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету 6) чи місцевих бюджетів 7) бюджетні установи є неприбутковими [2], ми тим самим розкриваємо сутність бюджетної установи, визначаємо її істотні ознаки і вирізняємо бюджетну установу з-поміж інших установ, що діють в державі. З цього приводу наведемо думку Н. Артикуци, яка у статті “Термінологія законодавства і проблеми законодавчих дефініцій” наголошує на тому, що “фахівці з термінознавства обов’язковою ознакою законодавчого терміна (від лат. terminus – межа, кордон) називають наявність чітко окресленого змісту поняття у формі законодавчої дефініції (визначення). За наявності офіційного визначення у законодавчому акті – термін вважається кодифікованим. Він є нормою, еталоном для використання в усіх подальших законах і підзаконних нормативних актах, діловій документації та у сфері усної правової комунікації” [86, с. 7]. Зазначене вище дає змогу стверджувати, що визначення (дефініція) – це один із найважливіших засобів, що забезпечує ясність, однозначність і визначеність понять, які вживаються, зокрема, і в законодавстві. Таке твердження можна сповна проілюструвати актами чинного законодавства України, де визначення присутні у вигляді спеціальних нормативних приписів, що мають назву дефінітивних. Ці приписи здатні виступати в якості об’єднуючої, провідної ланки в тексті нормативно-правового акта, а саме організуючим елементом його статей в цілому, виконуючи роль ключової формули.
Вся работа доступна по ссылке |
|