---

Логіко-структурні закономірності законодавчих дефініцій

Відомий учений М. Полянський колись стверджував, що “визначення поняття є свого роду мистецтвом, якому навчитися по підручникам і книжкам  неможливо” [256, с. 132]. Створення ж будь-якого законодавчого визначення, як і проекту нормативно-правового акта загалом, є дійсно творчим процесом, який потребує глибоких професійних знань і аналітичних якостей суб’єкта. Теоретичні основи цього “мистецтва”, до яких слід віднести методи і правила створення законодавчих дефініцій, мають важливе значення. Мистецтво в широкому розумінні охоплює будь-яку професійну майстерність. Правові норми повинні бути пов’язані з іншими правовими нормами (без повторень і прогалин), мають викладатися просто, чітко, доступно, якісною мовою. Таке їхнє викладення потребує майстерності, яка досягається досвідом, великою працею. “Відсутність майстерності викладення робить нормативно-правовий акт безкольоровим, мало дієвим” [104, с. 57], – наголошував І. Брауде. Саме на основі теоретичних знань починає здійснюватися практична діяльність, у тому числі і щодо створення законодавчих дефініцій. Вимоги, які ставляться до дефініцій дають змогу оцінити проект дефінітивного державно-владного припису з точки зору його ефективності.

Історії права відомі вагомі законодавчі акти, на підготовку яких були витрачені десятки років і які є попри це невиправданими, важкими для сприйняття. Прикладом може слугувати Німецьке цивільне положення 1896 року, проект якого готувався 23 роки, однак його редакція відразу викликала серйозну критику і теоретиків, і практиків. Натомість Цивільний кодекс РСФСР 1922 року був підготований упродовж досить короткого часу (близько 2 місяців) і став зразком для цивільних кодексів інших союзних республік.

Питання про якість українських законів є не тільки важливим, але й складним та багатоплановим. Ця проблема привертає нині увагу вчених-правників, практичних працівників, законодавців. “Якість закону – найважливіша умова його ефективності” [109, с. 22; 254, с. 12], – стверджували відомі радянські вчені. Якість закону – це одна з його об’єктивних суттєвих характеристик. Будучи на первинному етапі свого існування досконалим з точки зору практично всіх якісних критеріїв, закон поступово опускається на більш низький рівень якості через зменшення значущості його змістових характеристик. Він починає гальмувати процес правового регулювання, реалізації інтересів і потреб суспільства. Зниження змістової якості закону призводить до негативних наслідків у суспільному розвитку та спричиняє зміну чи відміну закону, повне відновлення як змісту, так і форми, а відповідно і появи нового рівня якості законодавства.

Для того, щоб текст закону був зрозумілим і реально, без перекручень, відображав дійсність, необхідні високі лінгвістичні стандарти щодо мови законодавства, зокрема, щодо функціонального стилю української мови, призначеного для викладення та подальшого застосування правових норм [115, с. 70]. Норми права, через які здійснюється правове регулювання, існують “як єдність думки і знака, є логіко-мовними феноменами (явищами), логіко-мовними висловлюваннями” [337, с. 40]. Воля законодавця буде недоступною для суб’єктів права, якщо вона не отримала зовнішньої, матеріальної форми. Такою формою, яка надає законодавчим вимогам об’єктивної реальності, є мова. Тому важко не погодитись із думкою                Н. Артикуци, яка стверджує, що “сумнівно, що в якомусь іншому виді писемного мовлення зовнішня форма висловлення має таке велике, а часом і доленосне значення (у житті окремої людини і держави загалом), як у юриспруденції” [84, с. 58]. З цього випливає, що сама природа правового регулювання вимагає знання мови, що є необхідним для аналізу тексту нормативно-правового акта. Тому для вдосконалення понятійного арсеналу юриспруденції залучаються здобутки інших наук, що сприяє виникненню стикових наук, якою є нині, наприклад, юридична лінгвістика [263, с. 102].

Підвищений інтерес до юридичної техніки, який демонструє вітчизняна теорія права є виявом загальнонаукового повороту в бік юриспруденції і мови. Саме мовні закономірності – своєрідний ключ до “таємниці права” (термін С. Алєксєєва) [79, с. 176]. У світлі сказаного нині як ніколи раніше, стає зрозуміло наскільки важливим є сам процес створення закону і вироблення його початкової концепції.

На нашу думку, підвищенню якості українського законодавства може сприяти саме дефінована термінологія, без якої практично неможливо визначити юридичний статус загальних приписів, виразити абстрактні межі їхнього впливу на суспільні відносини.

Принагідно зазначимо, що дефінування  розуміється у правовій науці як операція з думкою, за допомогою якої розкривається зміст юридичних понять [140, с. 4]. Етимологія цього слова безпосередньо пов’язана з дією, що ним позначається. Дійсно встановлення суттєвих меж, розмежування суміжних за значенням понять і категорій – одна із найважливіших цілей як наукового, так і законодавчого дефінування.

Специфіка законодавчого дефінування зумовлюється насамперед потребами реалізації права. Законодавчі дефініції “повинні бути максимально короткими, наскільки це можливо, але разом з тим зрозумілими і зручними для практичного користувача” [140, с. 7]. Досягнути цієї мети можливо, на нашу думку, за допомогою такого прийому, як виділення (акцентування) однієї з ознак поняття, котру законодавець вважає найбільш суттєвою. Дефінування поняття повинно передусім спиратися на його початкове значення. У випадку коли в нормативно-правових актах одне і те ж поняття визначається по-різному, слід виявити ключові ознаки, що характеризують поняття, яке визначається, і відмінні від нього суміжні категорії.

Зміна змісту запозиченого поняття, введення в його визначення додаткових дескриптивних ознак можливі тільки за умови кінцевого суттєвого непротиріччя нової дефініції початковому концептові. Іншими словами, недопустимо використання терміна, що позначає вже визначене  поняття, для позначення іншої правової категорії, в тому числі суміжної за низкою ознак, оскільки подібна ситуація неодмінно призводить до змішування понять і правової невизначеності. Особливо важлива ця вимога для законодавчих дефініцій через їхнє значення у правореалізаційній сфері.

Дійсно, законодавчі дефініції повинні адекватно відображати сутність явища через такий логічний прийом, як узагальнення, і не спотворювати загальної сутності нормативно-правового акта. Незрозумілість закону, неточність термінів, засміченість законів негативним матеріалом, прогалини закону, протиріччя у формулюванні статей нормативних актів – це типові недоліки сучасної законодавчої техніки.

Зважаючи на це, слід зазначити, що серйозно знижують ефективність правового впливу нормативних приписів дефекти конструювання і використання законодавчих дефініцій. Такий засіб законодавчої техніки посідає особливе місце в юридичному інструментарії законодавця. Включення до тексту нормативно-правового акта дефініцій виключає багатозначність тлумачення сутності правової норми, дає змогу однозначно і адекватно волі законодавця застосовувати закон. На думку О. Піголкіна, важливою особливістю нормативних дефініцій є те, що законодавець дає юридичному термінові одне визначення, яке повинно ввібрати у себе всі суттєві для застосування відповідної норми ознаки [240, с. 109]. Уніфіковані мовні конструкції, що застосовуються в дефініціях нормативних актів, надають їм логічності, системності і точності. Зокрема, Н. Власенко, складовими компонентами точності викладення правових норм називає такі: мовна стандартизованість; системність побудови норм права, її елементів, відносин і зв’язків, їх непротиріччя, погодженість і взаємозв’язок; графічне оформлення норм права у вигляді закономірностей організації нормативно-правового матеріалу [120, с. 21-22].

Безперечно, від точності викладення дефінітивних норм права залежить точність викладення волі законодавця. На жаль, у процесі правотворчості не завжди враховується ця умова. Наприклад, в статті 1122 Цивільного кодексу України, яка називається “Особливі умови договору комерційної концесії”, законодавець перелічує пункти, що ніяк не можуть виступати умовами, скоріш за все це будуть обмеження прав сторін за договором концесії, зокрема:

1) обов’язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території;

2) обов’язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору, щодо підприємницької діяльності, що здійснює користувач із використанням наданих право володільцем прав;

3) обов’язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) право володільця;

4) обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), передбачених договором, а також їхнє внутрішнє і зовнішнє оформлення [16].

Мабуть створюючи цю норму, законодавець невдало наслідував зміст статті 1033 Цивільного кодексу Російської Федерації, чим спричинив немалу плутанину та ускладнив сприйняття її українськими правозастосувачами.

Викладене дає змогу стверджувати, що дефінована термінологія містить лексичні конструкції, які відображають найвищий ступінь загальності. Регулятивні норми в процесі свого функціонування з позицій цієї термінології конкретизують не понятійний апарат загальних приписів, а їхні суттєві характеристики [286, с. 156].  І в таких випадках законодавцеві просто не обійтися без вузьких, суто спеціальних юридичних термінів, які з найбільшою точністю і лаконічністю відображають особливості загального правового припису. Тому, на нашу думку, тільки терміни, що мають визначення, сприяють досягненню точності правових приписів.

Нині вже існують і достатньо вдало застосовуються певні правила побудови та інтерпретації законодавчих дефініцій. Стандартну процедуру визначення називають визначенням через найближчий рід і видові ознаки. Одні автори її називають класифікаційною [329, с. 13], інші – класичною    [82, с. 309]. Такий спосіб визначення хоча з часів Аристотеля і зазнав серйозних змін, однак і в новому вигляді залишається максимально ефективним з точки зору виділення суттєвих ознак поняття, що визначається. Це пояснюється тим, що рід найточніше виражає сутність того предмету, що визначається, а ознаки виду (видові відмінності роду) дають змогу максимально відокремити його від усього того, що відноситься до того ж роду. Вказаний спосіб дозволяє уникнути включення у визначення індивідуальних ознак об’єкту, які не притаманні всьому тому, що підпадає під один і той же вид. Разом з тим при цьому способі визначення важливо не плутати родові та видові ознаки, не вказувати рід чи вид як видову відмінність; також важливо бачити, чи не належить певна видова відмінність до іншого роду. Тобто поняття спочатку відносять до найближчого роду, а потім вказують на його відмінність від інших предметів, що належать до цього роду [174, с. 294]. Наприклад, в пункті 2.2.7 статті 2 “Положення про технічне обслуговування устаткування гірничо-металургійного комплексу” затвердженого Наказом Міністерства промислової політики України [64], зазначається: “устаткування – сукупний термін,  який  включає  в  себе машини,  агрегати,  механізми,  вузли,  а  також апарати, колони, установки, технологічні лінії,  електротехнічні та  теплотехнічні об’єкти, мережі, технологічні та обв’язувальні трубопроводи й інші пристрої (рід. – П.Т.),  які  використовуються  при виробництві  продукції   та виконують ті чи інші технологічні функції (видова ознака. – П.Т.)”.

Ми вважаємо, що визначення терміна через вид і родову відмінність має низку переваг, головна з-поміж яких полягає у значній абстрактності, що передбачає неодноразове його застосування в різних життєвих ситуаціях.

У спектрі аналізу заслуговують на увагу питання про види законодавчих дефініцій.  Юридичні джерела визначають, що законодавчі дефініції поділяються на формальні, матеріальні і змішані [164, с. 590].

Формальними вважаються дефініції, які, наприклад, під правопорушенням розуміють будь-яке діяння, заборонене нормативно-правовим актом під загрозою покарання (відповідальності). “Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим кодексом” – мовиться у статті 6 Кримінального кодексу України [12].

До матеріальних визначень належать такі, в яких під правопорушенням розуміються будь-які діяння, що завдають збитків людям, їхнім колективам чи організаціям. Як приклад такої дефініції можна навести статтю 194 Кримінального кодексу України. Злочином вважаються “будь-які дії спрямовані на умисне знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах” [12]. На перший план у таких дефініціях висувається не порушення закону, а необережність і шкідливість дій чи бездіяльності, їхня спрямованість проти суспільних та індивідуальних інтересів.

Змішаними вважаються такі законодавчі визначення, дефініції яких враховують і формальні і матеріальні ознаки. Прикладом може слугувати стаття 271 Кримінального кодексу України, яка зазначає: “Порушення вимог законодавства та інших нормативно-правових актів про охорону праці службовою особою підприємства, установи, організації або громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності, якщо це порушення заподіяло шкоду здоров’ю потерпілого, – карається…” [12].

З формально-логічних позицій усі наведені вище визначення можна віднести до неповних, абстрактних, незавершених. “Збитковими” їх слід вважати щодо лінгвістичного, спеціально-юридичного та інших підходів (відсутні суттєві юридичні ознаки, порушена співмірність обсягу понять, немає достатньої зрозумілості і чіткості у викладенні мовного та юридичного матеріалу тощо) [164, с. 591].

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/12325.html