Галузева специфіка законодавчих дефініцій: теоретико-прикладні аспекти

Практика законотворчості склалася так, що будь-який закон,  прийнятий останнім часом, містить визначення понять. Нині неможливо уявити собі Цивільний кодекс України без визначення, наприклад, юридичної особи, і Кримінальний кодекс України без визначення крадіжки. За умови появи у законодавстві незрозумілого терміна, відразу починається пошук статті, де буде розкрито його дійсний зміст. Однак, якщо не знайдеться власна дефініція терміна, то можна спробувати вивести його зі змісту декількох статей.

Така універсальність законодавства була вироблена упродовж тривалої обробки бази нормативних актів у їх історичному розвитку, тому наявність визначень понять, що використовуються в законах чи інших нормативно-правових актах, сьогодні надзвичайно необхідна.

Справді, роль понять та термінів у науці і практиці надзвичайно важлива. Будь-яка галузь знань, будь-який напрям наукової діяльності може стати самостійною дисципліною, якщо в них є обґрунтовані, дефіновані та систематизовані поняття, що відображають суттєві зв’язки і відношення предметів та явищ, які вивчаються цією дисципліною, і терміни, які словесно виражають і закріплюють її наукові поняття.

Кожна наукова теорія виражає свій зміст у певній структурі понять та категорій. З розвитком пізнання понятійно-термінологічний апарат науки отримує свій розвиток через збільшення складу понять, які входять у нову теорію; розширення і поглиблення взаємозв’язку цих понять, категорій, термінів, а також їх визначень; збагачення в системі відносин їх змісту та ролі в теоретичному синтезі наукових знань.

У свідомості людини поняття виникають як відображення практичного досвіду людей. Практика створює об’єктивні передумови для формування понять, та лише на її основі предмети і явища стають об’єктом уваги і осмислення. Поняття виступають підсумком пізнання предметів і явищ об’єктивної дійсності. Завдяки їм, мислення набуває характеру узагальненого відображення дійсності.

У словах-термінах поняття отримують свою стійкість і здатність до функціонування, до широкого сприйняття свідомістю. Без понятійно-термінологічного апарату, що є теоретичною “мускулатурою”, лінгвістичним “наповненням” науки і практики, не обходиться жодна сучасна сфера діяльності, зокрема, юриспруденція. Без понять і термінів науки, практика не усвідомлюється як певна суттєва реальність.

Термінологія, як відомо, – це сукупність і система термінів, які функціонують у структурі тієї чи іншої мови. Кожен конкретний термін – це слово чи словосполучення, що має професійне значення, формує та виражає професійне поняття [305, с. 14] і уточнюється в контексті будь-якої теорії чи сфері знань [126, с. 72]. Вона забезпечує точність думок, що є дуже важливим в офіційно-діловому стилі [265, с. 34]. Сучасна наукова термінологія є найбільш рухливою, гнучкою і швидкозмінною частиною загальнонародної лексики. Швидка зміна суспільних формацій в нашій країні спричиняє необхідність у визначеннях нових понять та явищ суспільного життя.

Аналізуючи позицію авторів монографії “Язык закона”, вкажемо, що  терміни – це слова точного значення, які мають один чітко окреслений зміст. “Юридичний термін – це слово (чи словосполучення), яке вживається в законодавстві, є узагальненим найменуванням юридичного поняття, яке має точний і визначений смисл, і вирізняється змістовною однозначністю, функціональною стійкістю” [360, с. 65]. На жаль, у різних галузях законодавства однозначне використання термінів не завжди можливе. Кожній галузі притаманні своя мета, завдання, зміст, які визначають її понятійно-термінологічний апарат і систему термінів. Одному і тому ж терміну, що застосовується в різних галузях, в кожній із них законодавець може надавати самостійного значення. Наприклад, термін “документ” використовується і в Кримінально-процесуальному кодексі України [13], і в Законі України “Про інформацію” [45]. Якщо в першому випадку під документом розуміються джерела доказів, що в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи (стаття 83 Кримінально-процесуального кодексу України), то в іншому – “документ” – це не речовий доказ [13], а матеріальна форма отримання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, відео-,  фотоплівці або на іншому носієві (стаття 27 Закону України “Про інформацію”). У таких випадках необхідне легальне визначення терміна в кожній галузі законодавства. Наявність у текстах нормативно-правових актів таких визначень, дасть змогу попередити можливі протиріччя в законодавстві, пов’язані із вживанням термінів різного значення.

Слушною в цьому випадку є думка В. Бабаєва: “Правові поняття та їхні визначення виступають первинним засобом надання системі права формальної визначеності ... . Будучи  закріпленими в законодавстві, вони стають чіткими” [88, с. 35]. Тому одним з найважливіших принципів законодавчого  процесу визнається понятійна визначеність [167, с. 72]. Щодо цього ще Д. Фонвізін писав, що зрозумілість законів “повинна бути такою, щоб жодної незручності ніколи не траплялося, щоб завдяки їм монарх і підданий знали б свої обов’язки і права” [323, с. 49].

Тому найпростішим способом ліквідації проблем багатозначності терміна, на нашу думку, є це його визначення безпосередньо в тексті закону. Цьому і слугують, звичайно, дефініції. Проте однозначність виражається не тільки в єдиному значенні терміна, а й у його однаковому сприйнятті та єдиному тлумаченні в межах галузі права.

Терміни та їхня сукупність – термінологія, є важливою складовою частиною будь-якої науки. Це інструмент, за допомогою якого створюються наукові теорії, виражаються закони та принципи реальної дійсності. Без глибокого вивчення цього аспекту пізнавальної діяльності, тієї її сторони, яка пов’язана з матеріальною оболонкою самої думки [108, с. 11][1], дослідження гносеологічних механізмів наукового пізнання в сучасний період було б неповним. Саме понятійний характер мислення підіймає пізнання на вищий абстрактно-теоретичний щабель над емпіричним пізнанням. Наука відображає свій об’єкт ідеально, абстрактно в поняттях і категоріях. Без них неможлива розробка теорії. Однак рівень розвитку правової теорії, багатство знань, що нею виражаються, проявляється як багатство її понятійного арсеналу, розвиток термінологічного апарату. І коли йдеться про наукове поняття (наприклад, поняття злочину для науки кримінального права), є підстави стверджувати про згортання реального об’єкта пізнання, його властивостей (тобто матерії) у наукову ідею, що відображається у визначенні (дефініції) цього поняття за допомогою переліку суттєвих ознак відповідного об’єкта.

Кожна наука існує настільки, наскільки реалізується пізнання певних закономірностей об’єктивного характеру і формується той понятійний апарат, в якому містяться основні знання про ці закономірності [181, с. 54]. Так С. Алєксєєв стверджує, що “тільки при визнанні того, що предметом юридичних знань є не самі собою акти влади, не потреби тієї чи іншої ідеології,  не якісь інші фантоми, а об’єктивна реальність – тільки при визнанні цього можлива дійсна, істинна наука, що має справу з реальними фактами дійсності, що оточує нас” [79, с. 3]. Тобто наукове поняття можна “визначити ззовні” (фахівці домовляються про те, що вони користуватимуться певною дефініцією поняття і конструюють власне її).

Кожна галузь права оперує певним колом понять, має особливі, специфічні категорії, які є концентрованим вираженням загальних, найбільш суттєвих ознак, властивостей і взаємозв’язків усіх об’єктів тієї сфери дійсності, яку вона вивчає.

Юриспруденція розробляє два типи понять і термінів: ті, що характеризують саму юриспруденцію як систему фундаментальних і спеціальних юридичних знань, навичок і умінь [261, с. 5], та поняття і терміни інших видів діяльності. В першому випадку відбувається формування понятійно-термінологічного апарату теорії юриспруденції, в другому – здійснюється обслуговування, взаємодія розвитку інших наукових дисциплін і галузей практичної діяльності, тобто юриспруденція виконує роль “виконавця” завдань інших галузей знань.

Поняття, які використовуються у певній галузі права, є способом відображення правових реалій, а їх визначення – інструментом пізнавальної діяльності, який дає змогу уяснити зміст цих понять [126, с. 71]. Однак вони формують необхідний понятійний каркас галузі права і слугують відправними точками для формування масиву галузевих правових норм. Усі поняття, категорії, терміни, якими оперує юридична наука – це не проста сукупність слів, що творять її лексикон, вони є взаємопов’язаною і взаємозалежною єдиною системою, яка своєю чергою є основою понятійно-термінологічного апарату права.

Саме через поняття пізнається сутність речей. Воно набуває повної закінченої форми лише в процесі розвитку термінів і визначень, а також у процесі їх практичного застосування. Поняття формуються у процесі діяльності людини шляхом практичного їх оновлення, спрямовуються на вдосконалення науки. Поняття мають здатність втілюватися не лише у мовну форму, але й у наукові праці, дії, де вони об’єктивуються. Ось що стосовно цього зазначає Т. Кашаніна: “Головну особливість понять в праві становить своєрідна форма їхньої об’єктивації: вони використовуються в законодавстві” [166, с. 36]. Ми цілком підтримуємо цю думку, адже у будь-якому законі, від першої до останньої сторінки, зустрічаємо поняття, а також їх визначення, що мають назву законодавчих. Визначення виступає засобом впровадження у науку нових термінів, що відіграє важливу роль при створенні наукової термінології у будь-якій галузі права. Розуміння й опис термінів та термінологій поступово набуває дедалі більшої повноти і стає глибшим і, як наслідок, відбувається нерозривний зв’язок термінології і конкретної науки [312, с. 6].

Без понять “злочин”, “крадіжка”, “покарання” тощо не могло б бути кримінального, а без понять “управління”, “службовець” – адміністративного права. Своєю чергою без понять “бюджет”, “бюджетний устрій” не могло б сформуватися бюджетне законодавство України.  Такі основні поняття та категорії науки постійно “насичуються” новим змістом, у якому відображається глибина пізнання об’єкта через розкриття нових властивостей, зв’язків та відносин; однак процес “насичення” цього змісту завжди залишається відкритим, незакінченим (інакше була б досягнута абсолютна істина).

Цей процес сприяє введенню в обіг таких слів, як “галузеві поняття”, з якими законодавець пов’язує можливість використовувати терміни тільки в тому значенні, у якому вони визначені в нормативно-правовому акті, що має в конкретній галузі законодавства найвищу юридичну силу. Наприклад, закон містить визначення понять, що в ньому використовуються, а всі укази Президента України і підзаконні акти цієї галузі застосовують такі поняття в тому обсязі, який визначений законом, без наведення нових чи таких, що повторюються в законі визначень.

 Якщо галузь включає декілька нормативно-правових актів, що мають однакову юридичну силу, то вперше прийнятий нормативно-правовий акт може містити перелік визначень, а ті документи, що були прийняті пізніше, тільки роблять на нього посилання. Наприклад у межах конституційного права існує Закон України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання”, прийнятий 11 грудня 2003 року [53], який у статті  3 дає визначення місця проживання особи. А Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про вибори Президента України”, прийнятий пізніше – 18 березня 2004 року [38], – вже просто вказує: “Для цілей цього Закону місце проживання особи визнається відповідно до Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання”. В контексті сказаного, на нашу думку, потрібно ввести на законодавчому рівні спеціальну норму про те, що у випадках, коли закон передбачає прийняття підзаконного нормативно-правового акта, усі терміни і поняття які використовуються у ньому, повинні мати таке ж значення, яке вони мають у законі, якщо інше не передбачене цим законом.

Деякі визначення діють тільки в межах однієї галузі законодавства та існують тільки для її мети, а деякі можуть мати більш широке застосування.  Це означає, що у текстах нормативно-правових актів з-поміж спеціальних юридичних термінів існують терміни, які є загальними для всієї юриспруденції. Це так звана загальноправова термінологія. Вона об’єднує  терміни, властиві багатьом галузям права і однаково ними застосовується (права та обов’язки громадян, юридична сила закону). Ці терміни універсальні, оскільки становлять мовний фундамент всього законодавства.

Так, конституційне законодавство, до якого, окрім Конституції України, належать й інші нормативно-правові акти, закладає понятійну основу  інших  нормативно-правових актів. Усі терміни та їх визначення, що використовуються у ньому, повинні сприйматися цивільним, сімейним, фінансовим, адміністративним, кримінальним, процесуальним законодавством. Наприклад, термін “надзвичайний стан”, що отримав визначення у статті 1 Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану” [50] вживається в тому ж значенні  у статті 147  Земельного кодексу України [6] і  не потребує додаткових пояснень. Також прикладом може слугувати термін “відповідальність”. Його можна знайти в будь-якій сфері знань: у філософії, етиці, соціології, політології тощо. Проте в різних галузях права він має особливе значення. Загальновідомо, що виділяють матеріальну (цивільну), дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність. Роль і наслідки застосування цього терміна у цих галузях є звичайно не однаковою.