Поняття, зміст та види функцій законодавчих дефініцій

Основне завдання наукового пізнання – оволодіти функціональним механізмом об’єкта, що вивчається, у нашому випадку дефініцій – які містяться в законодавстві України. Якщо цей механізм всебічно розкритий і зрозумілий, то право може свідомо і планомірно використовуватись як необхідний компонент суспільного впливу [110, с. 207].

 Теоретичне відображення правової дійсності, що досягається в результаті конкретизації та характеристики законодавчих дефініцій, не вичерпує всіх питань, пов’язаних з пізнанням правової форми цих явищ. Досліджені нами теоретичні положення існування законодавчих дефініцій ще не дають повного уявлення про те, яким чином останні з точки зору дієвості виконують своє призначення, як вони функціонують, яка їх внутрішня форма. Використання дефініцій у нормативно-правових актах зумовлюється функціями, які вони виконують.

У юридичній науці питання функцій понятійно-термінологічного апарату права залишається дискусійним (моно- і поліфункціональні теорії – одна чи декілька функцій). Однак існуючі точки зору не суперечать одна одній, багатоманітність позицій стосовно цього питання має не концептуальний, а здебільшого термінологічний характер.

Проблема функцій понятійно-категорійного апарату загалом та функцій  правових дефініцій [211, с. 438][1], зокрема, відноситься до найскладніших і найбільш важливих, оскільки в цих функціях віддзеркалюються сутність і основні прояви соціального призначення права в регулюванні суспільних відносин (а відтак і правовідносин).

Поняття ”функція” належить до тих категорій юридичної науки, які надійно увійшли до інструментарію пізнання правової дійсності, хоча законодавець до цього терміна звертається не часто [352, с. 104]. Вкрай рідко застосовують цю категорію юристи, які досліджують галузеві поняття та категорії. А функції визначень цих понять не розглядалися взагалі, їх лише починають досліджувати.

Недосконалість розробки проблеми функцій у правовій науці зумовлюється суперечливістю підходів дослідників щодо формулювання самого поняття “функція”.

У перекладі з латини функція означає здійснення, виконання                 [128, с. 196; 321, с. 719]. Сучасне наукове пізнання зберегло етимологію цього слова. Юридична наука розуміє функції права, наприклад,  як основні напрями його впливу на суспільні відносини [262, с. 77; 274, с. 25]; як вираз внутрішніх і зовнішніх зв’язків права [288, с. 81]; як найбільш суттєві напрями і сторони його впливу на суспільні відносини, в яких розкриваються загальнолюдська і класова природа та соціальне призначення права [93, с. 6]; а також як зовнішні прояви сутності будь-якого об’єкта, спосіб вираження його властивостей [221, с. 14].

Існує чимало дефініцій функцій, проте саме “прояв властивостей” є основним змістовним елементом цієї категорії, бо саме функція показує, яким чином реалізується суспільне призначення того чи іншого явища. І власне на цьому слід особливо акцентувати.

На жаль, у логіці, правознавстві та інших науках функції юридичних дефініцій до цього часу досліджені недостатньо. Хоча ще Аристотель звертав увагу на пізнавальну, пояснювальну, інформаційну та інструктивно-комунікативну функції визначень, ряд авторів (В. Баранов, В. Курбатов,        Д. Горський, В. Кнапп, А. Герлох, К. Попа [98; 130; 174; 257]) виокремлюють, наприклад, засновницьку, пізнавальну, регулятивну, охоронну, інтегративну та деякі інші функції, не розкриваючи (хоча б коротко) їхнього змісту.

Дослідження цієї проблеми актуальне ще й тому, що її сучасний стан за умов ринкової економіки залишається дискусійним. Немає єдиного розуміння і достатньо чіткого, диференційованого аналізу сутності і способів дії кожної з понятійних функцій, їхньої єдності і відмінності, місця і ролі в пізнавальному процесі та його результаті. Щодо субординації дефінітивних функцій, то справа обмежується зазвичай лише загальним наголосом на визначній ролі онтологічної функції, без будь-якого спеціального аналізу їхнього складного діалектичного впливу і конкретних механізмів їх підпорядкування та взаємозв’язку. В цих умовах можливість ефективного застосування понятійних  функцій у  науковому  пізнанні  значно знижується.   Попри це розвиток сучасної науки і нагальна потреба в переході від аналізу до синтезу, від диференціації до інтеграції, глибоких узагальнень накопиченого емпіричного матеріалу наукових теорій обов’язково потребують суттєвого аналізу логічних, гносеологічних і методологічних засобів реалізації цього процесу [143, с. 13].

Ми усвідомлюємо складність та багатогранність проблеми, що досліджується, тому сформульовані думки щодо функцій законодавчих дефініцій не претендують на вичерпність.

Загальновідомо, що основним завданням юридичної науки є об’єктивне відображення дійсності, законів її розвитку з метою озброєння людини новими знаннями. Задля досягнення цієї мети наука виконує різноманітні функції які визначають її зміст і призначення в суспільстві [92]. У попередньому розділі дисертаційної роботи зазначалося, що дефініції вводяться у законодавство і функціонують у структурі наукового знання як понятійно-категорійний апарат юридичної науки (сукупність понять, категорій та термінів). Зважаючи на це, дефініції виконують низку функцій. Але потрібно зазначити, що вони доволі специфічні. Зокрема російський дослідник галузі цивільного права І. Москаленко вважає, що цивільно-правові дефініції виконують концептуальну, регулятивну, аксіологічну й охоронну функції [218, с. 41-43]. Ми категорично не підтримуємо цієї позиції і вважаємо, що на відміну від більшої частини самостійних регулятивних і охоронних приписів, які містяться в законодавстві, законодавчі дефініції зазвичай безпосередньо нічого не регулюють і не охороняють, а спрямовані на розмежування, розрізнення та ідентифікацію понять, в результаті чого стає зрозумілим зміст вказаних приписів. За допомогою дефініцій досягається правильне розуміння положень закону зацікавленими особами, внутрішня узгодженість та несуперечність законодавства, а також найбільш зручний для сприйняття й стислий виклад нормативно-правового матеріалу. Займаючи порівняно не багато місця в тексті нормативно-правового акта, законодавчі дефініції мають велике значення для його ефективної реалізації.

Стосовно питання про перелік та зміст функцій елементів понятійно-термінологічного апарату немає єдності поглядів. Так, на думку П. Недбайла, поняттям та категоріям юридичної науки властиві загалом такі функції: онтологічна (що в своєю чергою складається з двох функцій – констатаційної та інтерпретаційної), евристична, методологічна, політична, практико-організаційна, ідеологічна та прогностична [225, с. 134]. Інший перелік функцій пропонують П. Рабінович [272, с. 58], А. Черданцев [336, с. 7-8],     П. Пацурківський [238, с. 97],  Л. Воронова [322, с. 59], Н. Багай [92, с. 41],   О. Щербанюк [353, с. 63], К. Бельський [100, с. 13]. Окремо вирізняють функції правових дефініцій. В науці зазначається, зокрема, що правові дефініції виконують здебільшого евристичну, спрямовуючу, орієнтуючу функції в механізмі правового регулювання [228, с. 163]. Деякі автори також наголошують на функціональній ролі правових дефініцій щодо забезпечення однозначного тлумачення і застосування закону, пояснення змісту закону потенційним і чинним учасникам правових відносин [270, с. 235-236]. Акцентується увага на ролі правових дефініцій у забезпеченні відносної стабільності мінливого законодавства [82, с. 303], а також як засобу вираження змісту права [218, с. 41].

Ми спробуємо об’єднати функції усіх елементів понятійно-термінологічного апарату, побудувати їхню структуру, навести більш повний перелік залежно від мети та специфіки кожної функції та враховуючи особливості предмета та методології юридичної науки.

Доцільно на нашу думку, виділяти дві групи функцій, які виконують законодавчі дефініції. Це загальні функції, що розкривають значення цього феномену у суспільстві та спеціальні, за допомогою яких дефініція розглядається як основний елемент пояснення значення термінів, що мають місце в тексті нормативно-правового акта.

Розглянемо першу групу функцій. Функції дефініцій у законодавстві визначаються і розвиваються згідно з їхнім призначенням. Мета, зрештою, зумовлює і наше розуміння сутності законодавчих дефініцій.

Однією із важливих функцій законодавчих дефініцій є онтологічна. Вона полягає власне в тому, що право формулюється та існує через знакові, мовні засоби. Г. Винокур, досліджуючи окремі питання словотворення науково-технічних термінів, зробив таке зауваження: “Терміни – це не особливі слова, а тільки слова з особливою функцією. Особлива функція, з якою виступає слово як термін, це – функція назви. Побутовий термін – це назва речі, а науково-теоретичний термін є неодмінно назвою поняття”    [117, с. 6].

Деякі вчені стверджують, що онтологічний аспект зв’язку “мова-право” полягає в тому, що обидві ці категорії мають знакову природу: “Як слова природної мови, так і норми права – знакові форми репрезентації об’єктивного світу” [137, с. 113]. Мову як форму матеріалізації права ці дослідники відносять до генетичного аспекту відносин, що розглядаються.

Ми вважаємо, що оскільки онтологія є “вченням про буття як таке, незалежно від суб’єкта і його діяльності” [178, с. 27; 319, с. 140], а право здатне виявлятися зовні тільки через мову, то саме під об’єктивацією права в мові слід розуміти результат реалізації мовою онтологічної функції стосовно права. Окрім цього, право неможливо розглядати як самостійну знакову сутність: уся його знаковість – мовна знаковість; правовий знак – це передусім мовний знак. Попри це мова тлумачиться нами максимально широко – як знакова “надбудова”. Норма права сама собою знаком не є (як і будь-яка думка, будь-яка ідея ще не є знак). Знаками, через мову вона виражається зовні.

Непозначена правова норма залишається за межами суспільного буття і перестає бути власне нормою: адже правило (а саме так слово “norma” перекладається з латини) поведінки тільки тоді стає таким, коли воно сповіщене заданому колу суб’єктів [268, с. 103]. Незнання суб’єктами про існування того чи іншого правила, якщо згадане незнання зумовлене абсолютною відсутністю самої можливості отримання інформації про існування норми, не зумовлює відповідальності за невиконання цього правила, що є рівнозначним визнанню його відсутності [1][2].

Мова – це те, що робить волю держави, яка міститься в правових нормах, об’єктивною реальністю, доступною для застосування та тлумачення. “Потреба в знаковому вираженні, – зазначає А. Вавілова, –  зумовлена тим, що суб’єкт не може передати уяву про дещо іншому суб’єктові безпосередньо. Для цього потрібен “переклад” уявлення у знакову форму: адресат сприйме її і створить на її основі свою уяву про дещо. Мова стає засобом вираження і передачі інформації про зміст правової норми” [107, с. 128].