Дефінітивна специфіка конституції як основного закону держави

Наявність конституції – обов’язкова ознака сучасної держави. Значення основного закону для благополучного функціонування сучасної цивілізації настільки велике, що вже сам факт його прийняття (безвідносно до змісту) може бути оцінений як крок до демократичної організації суспільства, оскільки будь-яка конституція передбачає обмеження (самообмеження) державної влади, створення можливостей саморегуляції суспільних інститутів та закладів [232, с. 24].

Вимога всезагальності пізнання конституції викликає потребу розкриття її особливостей. Загалом її слід охарактеризувати як продукт історії, як результат політичної боротьби, що відображає співвідношення політичних сил у суспільстві, як найважливіший загальносоціальний регулятор суспільних відносин, правовий обмежувач державної влади на користь свободи людини, правовий документ, що має найвищу юридичну силу, як основний закон, що закріплює положення  й організацію державної влади та її взаємовідносини з людиною. Перелік подібних характеристик можна продовжити. Всі вони становлять зміст категорії конституційного права “конституція” і відображаються в різних визначеннях цього феномену. Хоча для конституційної галузі юридичної науки найбільш вагомими є втілені у визначеннях правові аспекти змісту цієї категорії, які і становлять квінтесенцію теорії конституції [103, с. 11].

Усі конституційно-правові явища, процеси, що пізнаються, неодмінно відображаються єдиними поняттями, що не виключає вживання різних термінів для їх найменування, наприклад, “державний устрій”, “національно-державний устрій”, “територіальна організація державної влади” або “громадянство”, “підданство”. Це випливає з вимоги об’єктивності, яка висувається до понять та категорій. Разом з тим поняття і категорії конституційного права об’єктивуються у визначеннях, які коротко чи розгорнуто характеризують будь-яку із сторін явища, що відображається в понятті, або розкривають всі його сторони. Тут використовується логічний прийом, що дає змогу сформулювати критерії відмінності дефінованого об’єкта вивчення, відображеного в понятті, розв’язати питання про “специфікацію” такого об’єкта [130, с. 11].

Хоча питання про поняття, зміст конституції, її ознаки досліджуються вже три століття з часів появи перших конституцій, проте вони, безумовно, щодо актуальності відносяться до далеко не вичерпаних і найбільш складних у теорії держави і права. Нині чи не одне із найактуальніших питань у правовому просторі – це тлумачення Конституції України, на що правознавці звертають особливу увагу. Зокрема, В. Копєйчиков вважає, що правильне тлумачення норм та принципів Конституції України є одним із головних завдань правової науки і практики [183, с. 61-68]. Ю.  Тодика акцентує увагу на тому, що перед науковцями постає завдання допомагати реформуванню всього конституційного законодавства з урахуванням норм нової Конституції України і нових політико-правових реалій, аналізуючи ефективність дії конституційних приписів у різних сферах соціальної практики; чимало статей Основного Закону потребує тлумачення на науковому ґрунті [311, с. 164].

Конституційне право, “основне” за своєю природою, закладає понятійний фундамент усіх інших галузей права. Всі терміни, що використовуються в конституційному законодавстві, можуть і повинні сприйматися цивільним, сімейним, житловим, фінансовим, адміністративним, кримінальним, процесуальним та іншими галузями. Враховуючи, що Конституція та конституційні закони мають найвищу юридичну силу, їхні дефініції при тлумаченні можуть розповсюджувати свою дію на відповідні терміни нижчестоящих правових актів. Проте, як зазначає В. Крусс, “конституційний текст незалежно від його національних модифікацій не може бути до такої міри розгорнутим (широким): у нього особливе, основоположне значення”[193, с. 201]. Не зважаючи на його “величність”, він не позбавлений невиправданого дублювання правових норм. Повторення правових приписів має місце не тільки на локальному рівні, а й, як це не прикро,  на конституційному.  Як зазначає з цього приводу Б. Ебзеєв, “не зважаючи на широту нормативного змісту, Конституція не представляє собою всеохоплюючого акта, який відрізнявся б завершеністю або системною закінченістю, бо регулює, причому нерідко в достатньо загальних рисах, лише найважливіші сфери суспільних відносин. У ній можливі явні і скриті пробіли, в принципі неминучі в будь-якій Конституції, а також дійсні або вдавані протиріччя” [354, с. 5-6]. А ці протиріччя, власне, позначаються на усіх нормативно-правових актах, що мають меншу юридичну силу.

Отже, можна стверджувати, що правові норми, як правило, “мігрують” по низхідній, тобто із акта вищої юридичної сили до акта нижчої юридичної обов’язковості. Дублювання як антиномія створює безліч правил по одному питанню. Разом з тим воно має і певні особливості. При дублюванні в одних випадках текст і смисл норми збігаються, в інших – буквального текстуального викладення немає – збігаються лише формули норм. Перший різновид дублювання можна назвати простим, другий – смисловим дублюванням, бо логічне правило відносної тотожності гласить: “Думки, що мають один і то й же зміст, повинні вважатися тотожними” [179, с. 148]. Проілюструємо зазначене вище. Простим повторенням буде буквальне викладення статті 21 (сторони і зміст трудового договору) Кодексу законів про працю України  [7] з аналогічною нормою статті  43 Конституції України [1].

У цьому аспекті, слід нагадати, що відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти, повинні відповідати Конституції України. Чи означає це заборону на різне визначення понять ?

Системне тлумачення Конституції дає змогу зробити висновок про те, що вказана вимога відповідності законів поширюється тільки на їхній зміст (але не обов’язково на форму). Зазначене стосується всіх включених у закон приписів, зокрема, законодавчих дефініцій. Тому при розміщенні їх у тексті нормативно-правового акта допускається конкретизація і словесна зміна формулювання при збереженні змісту та обсягу поняття, що визначається.

 Юридичні джерела фіксують й іншу точку зору. Так Л. Воєводін вважає, що конституційна вимога відповідності законів Конституції поширюється тільки на зміст встановлених нею норм права, тобто на права та обов’язки учасників правовідносин, врегульованих тими чи іншими законами. При цьому зміна використаних у законі визначень понять без зміни смислу норми тягне за собою зміну зовнішньої форми певної норми права, що виражається поняттями, які в ній використані, але не її логічного змісту. Тому вимогу відповідності слід вважати виконаною також у нормах, які можуть бути виражені і в інших поняттях, якщо таке застосування термінології відповідає меті правового регулювання, хоча це і ускладнює зіставлення законів і конституції [121, с. 18].

З такою точкою зору можна погодитись, якщо вимогу Конституції України про несуперечність законодавства розглядати тільки з одного боку,  як це робить Л. Воєводін. Дійсно, регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою правових норм, тому саме їхній зміст (а не зовнішній вираз) з одного і того ж питання повинен бути єдиним в усіх нормативно-правових актах, незалежно від їхньої юридичної сили. Можна зазначити, що Л. Воєводін частково правий у тому випадку, що не має значення, якими словами буде виражений цей зміст. Головне, щоб права та обов’язки, що його складають, мали правильне призначення. Проте у цього питання є ще й інший бік.

Нормативно-правові акти, що приймаються на основі Конституції, на нашу думку, не повинні суперечити їй не тільки будучи викладеними на папері, а й у дійсності, тобто передбачається однакова реалізація законоположень, що виражають одну і ту ж норму права. Однозначність у реалізації можлива лише за умови однозначного розуміння і тлумачення, що досягається шляхом використання в усій системі законодавства єдиної термінології і однозначності визначення одного і того ж терміну. Тому на противагу Л. Воєводіну можна стверджувати, що конституційна вимога відповідності законів Конституції України є більш широкою і її слід вважати виконаною, якщо вживані у цих законах терміни виражають одне і те ж та визначаються однозначно.

Так, відповідно до Конституції України [1], “кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань” (частина 5 статті 55), “ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення” (частина 2 статті 58), “ніхто не може бути  вдвічі  притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення” (частина 1 статті 61), виключно законами визначаються “засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них” (пункт 22 частини 1 статті 92), “Президент України може бути усунений з поста … у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину” (частина 1 статті 111).

Зрозуміло, що без чіткого та однозначного визначення понять “протиправне посягання”, “правопорушення”, “злочин”, “адміністративне правопорушення”, “дисциплінарне правопорушення” тощо, ці конституційні норми мало чого варті.

Звідси випливає, що визначаючи в нормативно-правовому акті будь-яке поняття, яке міститься в конституції, можна лише частково змінити формулювання, обов’язково зберігаючи зміст поняття.

Розглядаючи питання про відповідність законів конституції, слід керуватися рішеннями Конституційного Суду України як єдиного органу, що має право тлумачити норми Конституції України (пункт 4 статті 13 Закону України “Про Конституційний Суд України” [46]) та відповідність їй усіх інших законів держави. Зокрема на думку В. Скоморохи – як “наукового центру конституційно-правової думки” [290, с. 9]. Остання характеристика, що має місце в юридичних джерелах, спирається на важливість досліджень науковців для практики тлумачення, оскільки деякі юридичні терміни, які не мають нормативного визначення (наприклад, законодавство, закон, правовий акт), піддаються аналізові із залученням наукових досліджень теоретиків права (так звані доктринальні дефініції).

Оскільки тлумачення Конституції України є офіційним і обов’язковим для всіх представницьких, виконавчих і судових органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових осіб, громадян, а також їхніх об’єднань, а рішення про відповідність або невідповідність нормативно-правового акта Конституції України діє безпосередньо і не потребує підтвердження іншими органами і посадовими особами, то певною юридичною силою володіють і дефініції, дані Конституційним Судом України як пояснення тих чи інших термінів, на основі яких повністю чи в якійсь частині здійснювалося тлумачення нормативно-правового акта.

Так, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Світязької сільської ради Швацького району Волинської області про офіційне тлумачення терміна “передача”, який вживається у підпункті 5.1.17 пункту 5.1 статті 5 Закону України “Про податок на додану вартість” (справа про тлумачення терміна “передача земельних ділянок”), розкривається зміст поняття “передача”: “В аспекті конституційного подання термін “передача”, який вживається у словосполученні “звільняються від оподаткування операції з передачі земельних ділянок, що знаходяться під об’єктами нерухомості, або незабудованої землі” підпункту 5.1.17 пункту 5.1 статті 5 Закону України “Про податок на додану вартість”, означає набуття (перехід) права на вказані земельні ділянки (права власності, права користування) на підставі відповідних юридичних актів, зокрема за договорами купівлі-продажу, коли така передача дозволена Земельним кодексом України” [74].

Оскільки дефініції, дані Конституційним Судом України, є офіційними і мають таку ж юридичну силу, як і законодавчі, тлумачення положень відповідних нормативно-правових актів повинно здійснюватися з їх обов’язковим використанням і в порядку, передбаченому для законодавчих дефініцій.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/12325.html