Дефінітивні проблеми нормотворення (на прикладі норм кримінального та цивільного права)

Вимоги юридичної техніки стосовно мови нормативно-правових актів (юридичної техніки) мають істотне значення для правотворення у будь-якій сфері суспільного життя.

Правила юридичної техніки вимагають зрозумілості, простоти і доступності мови правового акта, необхідної точності й однозначності понять, термінів, формулювань, словесних конструкцій і дефініцій, що застосовуються в ньому [227, с. 429]. Як зазначає С. Алєксєєв, однією з необхідних умов раціонального використання термінології є її єдність. Однакові терміни, що використовуються при формулюванні юридичних норм, повинні мати тотожне значення; неприпустимо для позначення одних і тих же понять використовувати різні терміни [75, с. 274].

На жаль, розпочаті на початку 90-х років минулого століття правові перетворення не сприяли чіткості й точності вияву законодавчої волі в нормативно-правових актах. Такі зміни призвели до ускладнення юридичних понять та термінів, громіздкості словосполучень і юридичних конструкцій і, як наслідок – до ускладнення текстів нормативно-правових актів. Це своєю чергою ускладнює розуміння тексту закону.

Останнім часом ведуться дискусії щодо позитивного досвіду українського законодавця у сфері кодифікації нормативних актів у різних галузях. Справді, за досить короткий термін прийняті і Цивільний [16] і Кримінальний [12] кодекси. Роботу їх творців не можна переоцінити, вона величезна. Історія знає мало прикладів такого швидкого виконання настільки глобальних завдань [180, с. 46]. Насправді процес формування термінологічних одиниць зазначених вище нормативно-правових актів є складним і тривалим. Проблеми становлення їхніх термінологічно-понятійних апаратів досліджуються у юриспруденції та мовознавстві упродовж кількох десятиріч, адже вони є стержнями найпоширеніших, надзвичайно активних та дієвих з точки зору регулювання суспільних відносин галузей права.

Істотне значення юридичної термінології як засобу не лише професійної комунікації, а й закріплення положень законодавства, зумовлює потребу встановити чіткі засади її створення, використання та захисту. І якщо для наукових досліджень і повсякденного вживання в так званому “юридичному побуті” ці питання, ніби відступають на другий план, то у процесі законотворчості вироблення зразків офіційних документів тощо, вони часто набувають першорядного значення [327, с. 16]. Цим, власне, і зумовлена доцільність розгляду юридичної термінології цивільного та кримінального законодавства.

Отже, розглянемо мовні апарати цих галузей права.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Насамперед слід зазначити, що більшість термінів містить законодавчі дефініції безпосередньо в текстах Цивільного та Кримінального кодексів, проте встановлення значення чималої їх кількості залишене на розсуд теорії цивільного та кримінального права та правозастосовної практики.

Нагадаємо, що згідно з українською правовою традицією, писаний закон є єдиним джерелом кримінального права. Відповідно кримінальний закон – єдино можлива (вербальна) форма спілкування суб’єктів кримінально-правових відносин (“немає злочину, не передбаченого в законі”). Проте часто на практиці ні Кримінальний кодекс, ні його науково-практичний коментар і навіть підручник з кримінального права не дають змоги однозначно розв’язати проблему. Це зумовлює значні труднощі, зокрема, у педагогічній практиці, коли, наприклад, у студентів при вивченні кримінального права на першому етапі створюється враження ясності,  зрозумілості, однозначності смислу положень статей Кримінального кодексу, а в процесі безпосереднього розв’язання ситуації, проблема набуває дискусійного характеру. Викладач допомагає розв’язати її, вказуючи на окремі помилки у використанні юридичних термінів, наголошуючи на  необхідності певної правильної інтерпретації того чи іншого терміна.

При вербальному формулюванні кримінально-правових заборон, розуміння мови закону має виключне значення для визначення меж свободи особистості в державі. Розуміння значення мови закону можна віднести до основи створення системи українського кримінального права в період його становлення.

У кримінальному законодавстві вироблена, на нашу думку, власна мова: літературно-важка, але така, що має велику перевагу за своєю точністю та визначеністю. Останні фактори є важливими показниками ефективного тлумачення і застосування закону на практиці. Мова кримінального закону – найбільш важлива, діяльна, впливова й конструктивна його частина, але водночас і найбільш слабка, недосконала. Кримінальну відповідальність, наприклад, за вбивство в чинному Кримінальному кодексі передбачає понад півтори десятка норм. Яку ж з них слід застосувати в конкретному випадку? Завдання складне навіть для фахівців [186, с. 57]. Але ця складність поглиблюється, якщо ці норми написані неграмотно, двозначно.

Оскільки кримінальний закон адресується, як правило, громадянам, які його не вивчали, юридичної освіти здебільшого не мають, то він повинен бути написаний грамотно, простою і зрозумілою мовою. Закон не повинен містити загадкових формулювань, складних мовних зворотів, неграмотних виразів і недолугих речень. Його мають творити чіткі законодавчі дефініції, зі статусом офіційної нормативності, що забезпечують смислову повноту правових настанов, сприяють однозначності при тлумаченні правових явищ, й правильному застосуванню кримінального законодавства, встановленню правопорядку в суспільних відносинах [341, с. 47]. Чинний Кримінальний кодекс України  містить, на жаль, чимало мовних помилок.

Більшість термінів, словосполучень, виразів, які характеризуються полісемантичністю, не мають судового пояснення (тлумачення). У деяких випадках судове тлумачення не розкриває їхнього смислу з герменевтичної точки зору. Одному і тому ж термінові, виразу чи словосполученню можуть даватися різні за смислом пояснення в різних актах судового тлумачення. Так, В. Маляренко, досліджуючи проблеми заочного провадження у кримінальному судочинстві, зазначає, що судові важливо з’ясувати, що саме має на увазі законодавець під поняттям “поважна причина” (крім психічної або іншої тяжкої хвороби – частина 2 статті 280 Кримінально-процесуального кодексу України), “причина, яка виключає можливість явки”, та робить висновок про те, що “наявність прогалин і недосконалість процесуальних норм ... спричиняє суперечливе їх тлумачення судами ... . Це створює низку колізійних проблем, які потребують законодавчого розв’язання і розвитку з урахуванням не тільки вітчизняного, а й міжнародного досвіду” [203, с. 7]. Схожу проблему автор вбачає у використанні поняття “житло”, дефініція якого різна у кримінальному, цивільному та житловому законодавстві [204, с. 4].

З огляду на це, для герменевтики кримінального закону суттєве значення має не тільки структура дискурсу як основа розуміння тексту, а й мотиви, якими керувався законодавець, прагнучи до тієї чи іншої текстуальної форми вираження смислу правового положення. Полегшити розв’язання цих задач можна усунувши лексичну і текстуальну полісемію. Це проблема не тільки законодавчої техніки, а й інтерпретаційної практики Верховного Суду України.

Розуміння смислу правової норми, власне, завжди розпочинається з аналізу його мовної форми. Мова кримінального права – це один із виявів права, вербальна форма його існування. В текстах права офіційно фіксуються воля та інтереси законодавця. “Право здатне впливати на волю і свідомість людей тільки за допомогою мови. Саме мова слугує засобом передачі інформації про зміст правових приписів” [360, с. 7], – наголошує О. Піголкін. Юридична мова виступає функціональним засобом вираження волі законодавця і доведення її до свідомості учасників суспільних відносин. Кримінальний кодекс – це закон, який, виходячи із його особливого місця в системі законодавства, специфіки засобів впливу на поведінку осіб, що порушують веління закону, потребує абсолютно точного застосування, однією з необхідних умов якого є правильне розуміння змісту Кримінального кодексу [224, с. 5].

Мова кримінального закону – це мова Кримінального кодексу України  2001 року, оскільки в ньому зазначається, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України (частина 1 статті 3). Із цієї статті випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність є єдиним кодифікованим законом, а єдине джерело кримінального права – це Кримінальний кодекс України. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства. Цим воно принципово відрізняється від будь-яких інших галузей вітчизняного законодавства, а також колишнього кримінального законодавства, яке допускало застосування інших, крім Кримінального кодексу, кримінальних законів [224, с. 17].

Сучасна українська юридична культура зорієнтована на класичну граматику. Як відомо, основна одиниця мови – слово (сукупність слів) своєю чергою, становить лексику. Із слів утворюються словосполучення, а з останніх – речення. Законодавець із багатьох значень слів завжди обирає одне, він актуалізує його в мовній ситуації. Власне текст правової норми надає слову певного значення. Тому виникає потреба у визначенні  значення слова тільки в його контексті. Це так званий герменевтичний принцип розуміння тексту, зокрема тексту кримінального закону в його методологічному значенні. Це пояснює певну міру умовності, узагальнення, абстрактності роздумів. На практиці в означеному нами методологічному руслі реальний процес розуміння тексту реалізується за допомогою багатьох наукових методик.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/12325.html