Політика Обовязкового резервування

Одним із найважливіших засобів грошово-кредитної політики є обов’язкове резервування (у міжнародній термінології - required reserves), передбачене ст.ст. 15, 25 та 26 Закону України "Про Національний банк України", статтею 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а також Положенням Національного банку України [185]. Цей засіб можна віднести до числа інструментів непрямого впливу на грошову масу, хоча за впливом на комерційні банки він є прямим і досить жорстким інструментом впливу. Цей засіб є порівняно новим інструментом у банківській справі – його було винайдено у США в 1913 р., а в інших країнах світу запроваджено лише в середині ХХ ст. В Україні він був введений відразу після початку побудови нової банківської системи – 1992 р.

Економічний зміст механізму обов’язкового резервування полягає в тому, що комерційні банки за встановленими нормативами вносять на кореспондентські рахунки у центральному банку без права їх використання і без виплати відсотків частину коштів, залучених у вигляді депозитів та деяких інших видів залучень. Норма обов’язкового резервування встановлюється НБУ. Тим самим центробанк досягає декількох економічних цілей. Обов’язкове резервування впливає на пропозицію грошей, збільшуючи її або зменшуючи. Якщо центробанк збільшує норму обов’язкового резервування, то тим самим скорочується обсяг надлишкових резервів банків і зменшується пропозиція грошей, у банків зменшуються можливості для кредитування, мультиплікації депозитів. Якщо ж центробанк зменшує норми обов’язкових резервів, то має місце зворотний ефект – збільшується пропозиція грошей, обсяг вільних резервів банків, їх кредитоспроможність, рівень мультиплікації депозитів. Обов’язкове резервування має антиінфляційну спрямованість, виконує функції страхування депозитів та ін.

Політика обов’язкового резервування має неоднакове значення для центрального банку і для підприємств: 1) для центрального банку вигідні високі норми обов’язкового резервування, оскільки вони зменшують ліквідність банків і змушують їх звертатися до самого ж центрального банку за отриманням кредитів в порядку рефінансування; 2) оскільки для підприємств така ситуація є діаметрально зворотною, то доводиться говорити, що політика рефінансування і обов’язкових резервів взаємно доповнюють і в той же час суперечать одна одній. Політика обов’язкового резервування, таким чином, значно підвищує залежність комерційних банків від центрального банку. Заходи, спрямовані на підвищення ліквідності банків (зменшення норм обов’язкових резервів, збільшення рефінансування) розширюють можливості кредитування економіки і навпаки – підвищення норм обов’язкових резервів і, відповідно, зменшення ліквідності банків зменшують їх кредитні можливості. В економічній літературі таку ситуацію навіть називають "фінансовою санкцією" [73, с. 112]. Але обов’язкові резерви мають ще одну властивість вони є гарантією інтересів вкладників. Таким чином, обов’язкові резерви врешті-решт впливають на грошову масу в обігу. Однак різкий конфлікт інтересів примушує ще раз ставити питання про необхідність змістовного, причому зовнішнього контролю за діяльністю Національного банку України.

Водночас в економічній літературі відмічаються і недоліки даного інструменту:

²По-перше, підвищення норми обов'язкового резервування може привести всі банки з невеликими надлишковими резервами в неліквідний стан, підірвати їх становище на ринку. Щоб урятувати такі банки, центральному банку довелось би вживати компенсуючі заходи, наприклад посилити їх рефінансування чи збільшити купі­влю цінних паперів, що буде розмивати регулятивний ефект від застосування інструменту обов'язкового резервування.

По-друге, підвищення норми резервування негативно позначається на фінансах банків, оскільки обмежує їхні доходи за ак­тивними операціями. У цьому зв'язку таке застосування даного інструменту рівноцінне підвищенню оподаткування банків.

По-третє, якщо потрібно змінити пропозицію грошей на короткий строк і в невеликих обсягах, то цей інструмент просто не годиться, бо зміна норми резервування на 1% може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж це потрібно. А часті зміни норми резервування (уверх—униз) взагалі можуть паралізувати діяльність банків.² [52, с. 194 - 195].

Костіна Н. І. також відмічає, що негативною рисою цього інструменту грошово-кредитної політики є те, що невелика зміна, наприклад, зростання величини обов’язкових резервних вимог, може викликати великі зміни у пропозиції грошей за рахунок мультиплікації [81, с. 214].

Зазначені недоліки цього інструменту обумовили дуже обережне його використання в розвинутих країнах: норма резерву­вання там установлюється на невеликому рівні і змінюється дуже рідко, а деякі країни взагалі відмовилися від нього. Він більш широко застосовується в країнах із перехідною економікою у випадках, коли необхідно зменшити пропозицію грошей і урівноважити кон'юнктуру ринку.

Особливості обов’язкового резервування суттєво обумовлюють його використання. Він придатний для довгострокового вилучення коштів на стабільній основі і в силу цього не може бути інструментом оперативного, короткострокового регулювання, оскільки розміри норм обов’язкового резервування не можуть змінюватись часто – це є значним недоліком, який вносить дисонанс в роботу комерційних банків з кредитування господарюючих суб’єктів. Цей засіб придатний для вилучення коштів на стабільній основі на протязі тривалого часу, він потрібен для того, щоб немовби ²знімати² ту частину коштів комерційних банків, яка є стабільно зайвою, але щоденно регулювати зміни у припливі та відтоці депозитів до комбанків він не може в силу своєї природи. Крім того, воно зменшує можливості кредитування для комерційних банків, а тим самим не сприяють політиці зменшення відсотків за кредитами. Тому у природі обов’язкового резервування закладено суперечливі риси, для банків він невигідний і викликає їх негативне ставлення, а в практиці роботи НБУ він має доповнюватися іншими інструментами впливу на грошовий ринок. В економічній літературі відмічається, що ²в багатьох країнах резервні вимоги розглядаються частіше як пасивний інструмент, що підтримує та супроводжує активніші монетарні інструменти² [1, с. 118]. В багатьох країнах світу у зв’язку із цим суттєво обмежено розміри норми обов’язкових резервів. Часто вони застосовуються як інструмент антициклічного регулювання, коли розміри нормативу знижуються з метою посилення ділової активності і навпаки, підвищуються для її стримування. Якщо ж говорити в цілому, то цей інструмент грошово-кредитної політики залишається дієвим, але поступово втрачає свої позиції, оскільки його можливості із-за зазначеного вище дещо обмежені. Тому в Європейській системі центральних банків застосовується обмежена ставка – 2 відсотки, встановлено діапазон її можливої зміни – до 10 відсотків, а за строковими вкладами норма мінімальних резервів взагалі не встановлюється. Крім того, слід врахувати, що кошти у вигляді обов’язкових резервів у центробанку, не приносять ніяких доходів.

Основним актом, який регулює відносини у галузі обов’язкового резервування, є Положення, затверджене постановою Національного банку України16 березня 2006 р. № 91 [185]. Крім того, в самому ж Положенні встановлюється, що залежно від стану грошово-кредитного ринку та прогнозу його подальшого розвитку Правління Національного банку приймає окремі рішення щодо: а) звітного періоду резервування; б) нормативів обов'язкового резервування; в) складу зобов'язань банку (об'єкт резервування), до яких встановлюються нормативи обов'язкового резервування; г) обсягу обов'язкових резервів, який має щоденно на початок операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку банку в Національному банку; д) порядку формування та зберігання коштів обов’язкового резервування на окремому рахунку в Національному банку. Про будь-які зміни в порядку визначення та формування банками обов'язкових резервів Національний банк повідомляє банкам не пізніше, ніж за 10 календарних днів до набрання ними чинності. Ця норма має на меті дотримання стабільності у нормуванні обов’язкового резервування (хоча до прийняття цього Положення цей термін становив 30 днів). Крім того, Національний банк має право окремим рішенням Правління встановлювати на відповідні звітні періоди резервування розмір та вид активів, що можуть зараховуватися для покриття обов'язкових резервів.

Слід зазначити, що перераховані вище елементи обов’язкового резервування є найбільш суттєвими. Тут можна провести деяку віддалену аналогію з податковим правом (хоча обов’язкові резерви – це не податок) за елементами оподаткування – суб’єкт, об’єкт, ставка, строки внесення платежів (якісь пільги з обов’язкового резервування не передбачені). На розмір обов’язкових резервів впливає не лише ставка, але і об’єкт резервування, а тому стабільність в обов’язковому резервуванні означає не тільки зміну ставок, але і всі зазначені елементи, перш за все – його об’єкт. Останні сім років характеризуються послідовною політикою НБУ, спрямованою на зменшення обсягів обов’язкових резервів та їх диференціацію за видами залучених коштів, внаслідок чого ці роки характеризуються великою кількістю щодо розмірів обов’язкових резервів. Починаючи з 2000 р. Національним банком ці ставки змінювалися 12 разів [221; 222; 223; 225; 226; 227; 219; 221; 223; 218 та ін.], що саме по собі ніяк не означає стабільність. За цей період розміри обов’язкового резервування зменшилась із єдиної ставки у 16 відсотків у 2000 р. до 4 відсотків для строкових коштів і вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валюті та 6 відсотків для коштів (вкладів) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валюті на вимогу і кошти на поточних рахунках [218]. Звичайно, зменшення розмірів обов’язкових резервів має позитивне значення (хоча в деяких іноземних країнах ця ставка ще менша), але НБУ має усунути практику занадто частих змін до порядку обов’язкового резервування, надавши йому більшої стабільності, тим більше, що цей інструмент не належить до числа засобів оперативного реагування і більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики" [61, с. 113].

Суб’єктами обов’язкового резервування є комерційні банки, які проводять операції із залучення депозитів. Зобов’язання щодо дотримання нормативів обов'язкового резервування коштів та порядку їх формування виникає в банків  із часу отримання ними банківської ліцензії. Порядок визначення та формування обов’язкових резервів встановлюється єдиним для всіх банків України.

Обов’язковому резервуванню підлягають всі залучені банком кошти, за винятком кредитів, одержаних від інших банків та іноземних інвестицій, залучених від міжнародних фінансових організацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу. Під залученим коштами Положення розуміє кошти юридичних та фізичних осіб у національній та в іноземній валюті (у тому числі в банківських металах), що обліковуються на їх поточних, вкладних (депозитних) рахунках або відображені в балансі банку на інших рахунках бухгалтерського обліку. Об'єктом резервування є сума пасивів (склад зобов'язань), а за окремими активно-пасивними рахунками - пасивне сальдо за зведеним балансом банку. Така форма визначення бази (об’єкту) резервування властива більшості країн світу. На практиці в різних країнах вимоги можуть встановлюватися до загальної суми пасивів або до окремих його частин. Найбільш поширеними пасивами є депозити до запитання та строкові депозити. До недавнього часу у Франції застосовувався метод встановлення норм обов’язкового резервування у процентах від суми кредитів, які надаються банком.

Костіна Н. І. відмічає, що у деяких випадках має місце виконання резервних зобов’язань шляхом придбання державних цінних паперів, що має ще одну мету – фінансування державного бюджету. Це властиво тим центральним банкам, які фінансують бюджетний дефіцит [81].

Банки формують обов'язкові резерви, виходячи із встановлених нормативів обов'язкового резервування до зобов'язань щодо залучених банком коштів, у цілому за зведеним балансом банку - юридичної особи з урахуванням усіх філій (в разі необхідності вони поповнюються).

Норматив обов’язкових резервів являє собою встановлений Національним банком розмір до зобов’язань щодо залучених банком коштів. Він встановлюється єдиним для всіх банків, за виключенням спеціалізованих, для яких можуть встановлюватись окремі нормативи. Для різних видів зобов’язань НБУ може встановлювати диференційовані нормативи в залежності від а) строку залучення коштів (короткострокові чи довгострокові зобов’язання банків); б) виду зобов’язань у розрізі валют (національна чи іноземна) чи виразу зобов’язань у банківських металах.

В різних країнах світу застосовуються різні розміри нормативу обов’язкового резервування: від 25 та 17 відсотків (найвищі ставки) в Італії та Іспанії відповідно до 0, 125 відсотка ( Японія) та 0, 145 відсотка (Англія). Ставка в Росії обмежена законодавчо і становить 20 відсотків. Різним може бути і розрахунковий період – від 10 днів (Іспанія) до 6 місяців (Велика Британія).

Формування та зберігання банками коштів обов'язкових резервів здійснюється в національній валюті на кореспондентському рахунку банку в Національному банку. Якщо банк переводиться в режим формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку сума обов'язкових резервів перераховується банком на окремий рахунок в Національному банку.

Порядок визначення та формування обов’язкових резервів передбачає термін резервування - звітний період резервування, тобто визначений строк (кількість днів), протягом якого резервуються та зберігаються на кореспондентському рахунку банку в Національному банку або на окремому рахунку в Національному банку кошти відповідно до встановлених нормативів; Цей період введено як розрахункову категорію, оскільки проводити щоденне врахування сум залучених коштів досить складно. Обсяг обов'язкових резервів, який має щоденно на початок операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку банку в Національному банку, установлюється для звітного періоду резервування в процентному відношенні (від 20 до 80 процентів) до суми обов'язкових резервів за попередній звітний період резервування, визначеної без урахування покриття будь-якими активами банку.

Для розрахунку залишку коштів сума зобов'язань банку, що приймається для розрахунку обов'язкових резервів, та залишки коштів на кореспондентському рахунку банку в Національному банку за вихідні та святкові дні визначаються на рівні залишків коштів на кінець того робочого дня банку, що передував вихідним чи святковим дням.

Сума залишку коштів, що приймається для розрахунку обов’язкових резервів за звітний період, визначається за встановленою в Положенні [176] формулою середньоарифметичної величини. Обов’язок дотримуватися щоденно на початок операційного дня звітного періоду резервування залишків коштів у встановленому розмірі на кореспондентському рахунку покладається на банк. Якщо банк більше ніж 30 разів (уключаючи вихідні або святкові дні) не дотримується визначеного Національним банком щоденного на початок операційного дня обсягу коштів протягом трьох звітних періодів резервування поспіль незалежно від дотримання ним вимог обов'язкового резервування за ці звітні періоди резервування в цілому або має суттєве погіршення фінансового стану, то територіальне управління Національного банку подає до Департаменту монетарної політики та Департаменту банківського регулювання і нагляду НБУ пропозиції для розгляду питання про переведення банку в режим формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку, після чого ці департаменти передають пропозиції на розгляд Комісії Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/en/catalog/view/6/352/2763.html