---

Види акціонерних угод

З метою упорядкування різноманітності акціонерних угод та організації їх аналізу наведемо декілька можливих варіантів їх класифікації. Аналіз зарубіжних досліджень показав відсутність будь-яких класифікацій, як правило, акціонерні угоди розглядаються у контексті окремих питань управління компанією. У роботах деяких вчених піднімалося питання класифікації акціонерних угод. Так, зокрема, І. Булгаков, І. Нікіфоров та А. Костирко запропоновали класифікувати акціонерні угоди за суб’єктним складом та передумовами їх укладення на: угоди співінвесторів  та угоди міноритаріїв [28, c. 27-32; 119].

Угоди співінвесторів – акціонерні угоди, що укладаються декількома

крупними акціонерами/інвесторами з метою забезпечення управління спільним підприємством за рахунок створення ефективного механізму узгодження їх інтересів. Такі угоди частіше за все містять у собі наступні умови:

1. розподіл місць і балансу сил в раді директорів (зокрема, визначається

кількість, порядок висунення та обрання директорів, що представляють інтереси конкретних акціонерів, а також інколи і незалежних директорів);

1. різноманітні обмеження на продаж чи купівлю акцій товариства (як то:

заборона продавати акції до певного моменту чи продавати їх без згоди інших учасників акціонерної угоди, закріплення переважного права купівлі акцій за одним з учасників акціонерної угоди, заборона збільшувати відсоток належних конкретному акціонеру акцій товариства шляхом їх купівлі у інших акціонерів);

1. встановлення спеціальних вимог до прийняття рішень загальними

зборами акціонерів, радою директорів (це встановлення завищеного кворуму для проведення засідань цих органів управляння товариством), а також визначення виходу з ситуації, коли таке рішення не може бути прийняте через неузгодженість позицій сторін (по суті, таких виходів два – передача спору на розв’язання третій особі /незалежному арбітру, чи вихід одного з акціонерів з товариства на різних умовах шляхом викупу належних йому акцій);

1. обмеження вільного голосування акціонерів на загальних зборах

акціонерів (це може бути як встановлення обов’язку голосувати певним чином, так і визначення процедури попереднього узгодження його позиції голосування) [119].

         Угоди міноритаріїв – акціонерні угоди, що укладені декількома міноритарними акціонерами для консолідованого впливу на управління компанією. Такі угоди можуть мати різні цілі. Вони можуть бути спрямовані на покращення становища міноритаріїв відносно встановленого законом рівня та попередження зловживань зі сторони менеджменту та крупних акціонерів.  Наступна група таких угод спрямована на узгодження дій групи міноритаріїв для підвищення рівня впливу на рішення, що приймаються товариством. 

О. М. Вінник пропонує класифікувати акціонерні угоди за суб’єктним складом і виділяє такі їх види:

1. акціонерні угоди засновників (без обмежень щодо строку дії засновницького договору (ч. 3 ст. 9 ЗУ «Про акціонерні товариства»);
2. акціонерні угоди власників акцій;
3. акціонерні угоди за участю потенційних акціонерів (осіб, які

підписалися на акції, або які їх набувають у акціонерного товариства, що продає раніше викуплені у акціонерів акції) [35, c. 25].

Акціонерні угоди також поділяють на:

1.  угоди, що укладаються у вигляді спільних підприємств, коли дві уже

існуючі компанії зливаються в одну чи створюють нову компанію;

1.  угоди, що уклада.ться  у вигляді інвестиційної угоди – у випадку

купівлі чи продажу акцій компанії; у рамках квазі-партнерських компаній, компаній, учасники яких часто переслідують сімейні інтереси [149, c. 17].

С. Ковальов в якості критерію класифікації договорів між акціонерами пропонує інтерес, що покладений в основу такого договору і виділяє договори між акціонерами при включенні до складу акціонерів; при виході зі складу акціонерів; у разі встановлення балансу інтересів акціонерів і при утворенні вирішальної коаліції міноритарних акціонерів [107]. Метою акціонера під час придбання пакету акцій акціонерного товариства є можливість впливати на прийняття рішень (блокувати прийняття рішень); під час продажу акцій – забезпечити власні інтереси у випадку втрати впливу на прийняття рішень (можливості блокувати рішення); у разі встановлення балансу інтересів акціонерів – завчасно визначати сфери впливу під час прийняття рішень; у разі утворення вирішальної коаліції міноритарних акціонерів – отримати можливість впливати на прийняття рішень (блокувати прийняття рішень).

Залежно від способу закріплення виділяють формальні (письмово закріплені угоди – договори) і так звані «джентльменські угоди» (усні домовленості) [270, c. 56]. У випадку невиконання формальних угод можна застосовувати всі інструменти врегулювання розбіжностей, що включають у себе використання третьої сторони – гаранта, медіації, третейського суду і державних судових органів з можливістю примусового виконання угод. Усні ж домовленості обмежені інструментами врегулювання розбіжностей (без можливості примусового виконання угод).

         Одна з найширших класифікаці за предметом акціонерної угоди.

1. Предметом акціонерної угоди є «права акціонера на акції»: обмеження

акціонерів у розпорядженні належними їм акціями (tag along, drag along, lock in, Russian Roulette); обмеження обігу акцій на певний період; механізм передання, продажу чи  купівлі акцій іншими акціонерами чи третіми особами у разі настання певної події, наприклад смерть акціонера, звільнення (акціонера-співробітника) до закінчення певного строку; механізм визначення ціни продажу/купівлі акцій для акціонерів та інших осіб; видання іншим сторонам акціонерної угоди довіреності на здійснення прав акціонерів та/або прав на акції; встановлення умови про неконкуренцію кожного і всіх акціонерів по відношенню до товариства.

1.  Предметом акціонерної угоди є «права з акцій»: права мінори тарних

акціонерів: пропонувати свого кандидата у раду директорів або самому приймати участь у виборах; вимагати звіту про управління компанією; накладати вето з певних питань; брати участь у дивідендній політиці компанії; визначення порядку голосування: голосування на загальних зборах; голосування під час обрання членів ради директорів; визначення кваліфікаційної більшості для голосування з ключових питань; встановлення порядку підготовки, скликання і проведення загальних зборів акціонерів; визначення порядку формування ради директорів, а також його функціонування; встановлення порядку обрання генерального директора, здійснення повноважень керівника компанії, призначення топ-менеджерів компанії; розподіл прибутку компанії, у тому числі з окремих видів господарської діяльності, розподіл активів у разі ліквідації товариства; надання додаткових прав і обов’язків акціонерам, таких як право переважної купівлі у разі випуску нових акцій, а також у разі продажу акцій іншим акціонерам (rights of first refusal, pre-emption rights); розподіл права контролю між акціонерами двох компаній у разі їх злиття; встановлення порядку ліквідації компанії. 

1. Предметом акціонерної угоди можуть бути «питання управління

компанією, що не пов’язані з правами акціонерів»: попередження та вирішення конфліктних та «патових ситуацій»; збереження робочих місць у разі укладення договору злиття-приєднання; визначення умов конфіденційності; детальний опис мети товариства, розміру та масштабів господарської діяльності; визначення обсягу доступу до інформації у процесі функціонування компанії, а також осіб, що володіють таким доступом; страхування життя ключових осіб; вирішення питань, що стосуються інтелектуальної власності, створеної у результаті діяльності компанії; перегляд інших питань управління бізнесом, прийняття рішень з окремих питань [213, c. 23-24].

Наведена класифікація дозволяє узагальнити все різноманіття умов, що можуть передбачатися такою угодою, показати безліч питань корпоративного управління, які можуть бути вирішені в акціонерних угодах у доповнення до діючих правил, замість діючих правил, чи, як єдино можливий спосіб їх вирішення.

Як зазначалося, питання акціонерних угод набирає особливої актуальності, і науковці досліджують дані угоди та їх можливості у різноманітних відносинах. Досить цікавою є, наприклад, пропозиція О. М. Вінник щодо можливості регулювання відносин між партнерами Державно-приватного партнерства за допомогою акціонерної угоди. В юридичній науці особливо актуальним постало питання державно-приватного (або публічно-приватного) партнерства, як форми співпраці держави/ територіальних громад та приватного бізнесу і можливостей її застосування в Україні з прийняттям Закону України від 01.07.2010 р. «Про державно-приватне партнерство» [191].

У вітчизняній господарсько-правовій науці проблеми державно-приватного партнерства досліджує О. М. Вінник [36, 37, 39, 40]. Вона звертає увагу на те, що ЗУ «Про державно-приватне партнерство» виділяє тільки договірну форму партнерства. Проте, відкритий перелік форм у законі дозволив прийти до висновку про можливість застосування інших форм, однією з найбільш ефективних, на її думку, є використання для такого партнерства корпоративної форми, а саме форми акціонерного товариства.

«Використання у межах ДПП акціонерного товариства дозволяє, з одного боку, об’єднати партнерів у рамках створеної за їх участю господарської організації, а з іншого – залучити додаткові інвестиції за рахунок емісії додаткових акцій з наступною їх реалізацією інвесторам, зберігаючи при цьому за державним та приватним партнером контроль над товариством відповідно до укладеної між ними угоди» [40, c. 7].

На основі проведеного дослідження О. М. Вінник пропонує внести зміни у ЗУ «Про акціонерні товариства» і передбачити особливі вимоги до «договору акціонерів за участю державного та приватного партнерів (у разі, якщо у рамках ДПП використовується вже існуюче  акціонерне товариство, акціонерами яких є державний та приватний партнери)» [40, c. 8]. Зазначений Закон містить доволі загальну норму про можливість укладення договору між акціонерами, за яким на акціонерів покладаються додаткові обов’язки, у тому числі обов’язок участі у загальних зборах, і передбачається відповідальність за його недотримання, яка потребує доповнення і доопрацювання також з огляду на пропозицію її застосування за участю державного та приватного партнерів у ДПП.

Ще однією формою взаємодії держави з приватним сектором є відносини приватизації державного майна. На сьогодні публікацій з цієї проблематики є вкрай мало і багато питань у цій сфері залишаються невирішеними.

Відповідно до Закону України від 04.03.1992 р. № 2163-XII зі змінами і доповненнями «Про приватизацію державного майна» [192], приватизація державного майна (далі – приватизація) – платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об’єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

Згідно з даним законом, покупцями об’єктів приватизації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на території України (крім  юридичних осіб, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків; державних господарських об’єднань, державних холдингових компаній, державних акціонерних товариств (компаній), їх дочірніх компаній та підприємств; осіб, які прямо чи опосередковано контролюються особами, що зазначені вище); юридичні особи інших держав.

Передача майна, що є об’єктом приватизації, юридичним та фізичним особам, які можуть бути покупцями у процесі приватизації згідно з вимогами приватизаційного законодавства, здійснюється на підставі угоди – договору купівлі-продажу. Зазначений договір має певні особливості, встановлені законодавством (ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37278.html