---

Недійсність правочинів із заінтересованістю та значних правочинів

Недійсні договори, у тому числі і недійсні договори господарських товариств поділяються на оспорювані та нікчемні. Відповідно до ч. 2 с. 215 ЦК України, нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. Відповідно до ч. 3 с. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним – оспорюваний правочин.

Слід звернути увагу на те, що ЗУ «Про акціонерні товариства» нічого не зазначає про наслідки недотримання порядку вчинення значних правочинів. Звідси, випливає, що у разі недотримання встановленого статею 70 згадного закону порядку вчинення значних правочинів останні можуть бути визнані недійсними у судовому порядку.

Стосовно правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість, то ЗУ «Про акціонерні товариства» прямо в статті 72 закріпив, що правочин, вчинений з порушенням вимог статті 71 цього закону, може бути визнано судом недійсним. Проте закон не містить вказівки на осіб, що мають право вимагати визнання таких правочинів недійсними.

Зі змісту зазначених норм випливає, що для визнання судом значних правочинів та правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість недійсними достатньо порушення встановленого законом порядку їх вчинення.

За загальним правилом, за захистом до суду можуть звертатися особи, права та законні інтереси яких порушено. У даному випадку особою, що може звернутися за захистом свого права та/або законного інтересу до суду у зв’язку з його порушенням, є акціонерне товариство, однак за певних обставин такими особами можуть бути і його акціонери (наприклад, якщо внаслідок вчинення, в порушення встановленого порядку, значного правочину майнова база/активи товариства зменшилася настільки, що загальні збори не можуть навіть приймати рішення про виплату дивідендів чи прийняте  раніше відповідне рішення не може бути виконане (ст. 31 ЗУ «Про акціонерні товариства») [41, c. 213].

На сьогодні в окремих судових рішеннях можна простежити, що не визнаються недійсними значні правочини у зв’язку з тим, що був недотриманий порядок їх вчинення. Так, до прикладу, у рішенні господарського суду Львівської області від 24.02.2014 р. [214], суд не визнав укладений між позивачем та відповідачем значний правочин з порушенням встановлених законом вимог недійсним. Суд обґрунтовував свою позицію тим, що відбулося подальше схвалення такого правочину та його виконання товариством, а тому в задоволенні позову про визнання такого договору недійсним було відмовлено.

Аналогічна позиція Вищого господарського суду України, який у п. 3.4. Постанови Пленуму від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» [195] зазначив, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з’ясовувати пов’язані з цим обставини.

На відміну від вітчизняного законодавства, у Законі РФ «Про акціонерні товариства» зазначено, що і значні правочини, і правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість можуть бути визнані недійсними, при чому до осіб, що можуть оскаржувати дійсність зазначених договорів закон відносить саме товариство та його акціонерів (ст. 79, 84 Закону РФ «Про акціонерні товариства»).

На нашу думку, слід погодитися з точкою зору, згідно якої визнання законом відповідних правочинів оспорюваними відповідає їх природі. Доцільність віднесення даної категорії правочинів до оспорюваних підтверджується також тим, що вимога отримати схвалення від іншого органу юридичної особи адресовано, перш за все, виконавчому органу товариства і має «внутрішнє» значення для юридичної особи, що укладає правочин. Критерії віднесення правочинів до значних чи до правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість покликані захищати інтереси юридичної особи від непродуманих чи недобросовісних дій виконавчого органу юридичної особи [69, c. 401-405].

Справедливою вважаю висловлену в науці думку стосовно доцільності розширення у статті 70 ЗУ «Про акціонерні товариства» за рахунок акціонерів товариства кола осіб, які можуть звертатися до суду з позовом про визнання недійсним укладеного (вчиненого) з порушенням встановлених цією статтею вимог договору (правочину) [34, c. 222-223].

Рішення про звернення акціонерного товариства з позовом про визнання значного правочину недійсним у зв’язку з недотриманням вимог ЗУ «Про акціонерні товариства» приймається загальними зборами АТ простою більшістю голосів (ч. 3 ст. 42 ЗУ «Про акціонерні товариства»).

У п. 6 ст. 79 та п. 1 ст. 84 Закону РФ «Про акціонерні товариства» в якості належних позивачів з питань визнання значних правочинів та правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість укладених з порушенням встановленого порядку, зазначені товариство та його акціонери. Зокрема, відповідно до п. 6 ст. 79 Законц РФ «Про акціонерні товариства» значний правочин, укладений з порушенням вимог даної статті, може бути визнаний недійсним за позовом товариства чи акціонера.

Проте у літературі висловлена думка, що для задоволення позову акціонер, як правило, повинен довести порушення своїх інтересів [26, c. 9; 147].

Отже, у контексті даного дослідження слід окремо зупинитися на питанні похідного (непрямого) позову. В Україні питання похідного позову ставали предметом досліджень, зокрема, О. М. Вінник [42,], О. Р. Ковалишина [105; 106], О. Красної [124; 125], Л. А. Островської [179] та ін. Серед зарубіжних дослідників це питання висвітлювалося у роботах К. В. Гончарової [55], В. О. Гуреєва [67], В. О. Русанової [221], О. Н. Сиродоєвої [243, с. 73-75], В. В. Яркова [279], Dignam Alan J., Lowry John P [282, c. 176-202] та ін.

Особливість даного виду позову полягає у тому, що він може подаватися особою на захист не власних прав та інтересів, а в інтересах інших осіб, зокрема, на захист інтересів інших акціонерів або товариства загалом. Зокрема, у нашому випадку це можливість акціонера подавати позов про визнання недійсним значного правочину чи правочину, щодо вчинення якого є заінтересованість. У разі подання похідного позову вигодонабувачем виступає, як правило, саме акціонерне товариство, на захист інтересів якого був поданий позов, а не позивач, тобто акціонер.

Даний позов, на думку, В. В. Яркова, спрямований на захист права не тільки групи акціонерів, але і корпорації загалом. Цей вид позову давно відомий праву багатьох розвинутих країн і відображає можливості товариства чи групи його акціонерів примусити менеджерів товариства до певного варіанту поведінки, вирішуючи при цьому конфлікти між власниками товариства і його керівниками. Суть непрямого (похідного) позову, на думку автора, полягає у тому, що право на звернення до суду поряд з акціонерним товариством надано акціонеру чи групі акціонерів. При чому позов подається про захист прав акціонерного товариства, акціонери якого зазнали збитків. У підсумку, акціонери захищають свої власні інтереси, оскільки після відшкодування збитків має зрости вартість акцій, збільшаться активи товариства. У позові про захист особистих інтересів акціонер є прямим вигодонабувачем, наприклад, йому відшкодовується понесена шкода. За похідним позовом прямим вигодонабувачем є акціонерне товариство, в інтересах якого стягується присуджене. Вигода самих акціонерів непряма; вони особисто нічого не отримують, крім відшкодування відповідачем понесених ним судових витрат у разі виграшу справи [279].

Л. А. Островська визначає такі ознаки похідних позовів: 1) вони подаються однією особою (наприклад, кредитором або учасником юридичної особи) з приводу правовідносин, які виникли між двома або більше особами, та в яких не брав участі заявник позову; 2) заявник позову подає його в інтересах іншої особи, як правило, юридичної особи, учасником або кредитором якої він є; 3) в особи, яка подає позов, відсутні окремі повноваження від самої юридичної особи, безпосередньо у силу норми права; 4) відшкодування за результатами розгляду позову отримує не особа, яка його подала, а юридична особа, в інтересах якої його подано [179].

Похідні позови виникли у зв’язку з тим, що поступово управління товариством зосереджувалося у руках менеджерів, які діють найчастіше у своїх власних інтересах, а не в інтересах акціонерів (учасників) та товариства у цілому. Такі конфлікти стали першопричиною появи похідних позовів як правового засобу впливу окремих груп акціонерів (учасників) на менеджерів корпорації [273, c. 94].

Так, І. Т. Тарасов писав, що акціонери мали право на скарги, протести та позови, результатом яких має бути настання певних наслідків та звільнення з посади органів управління [245, c. 411].

Непрямі позови вперше набули популярності у США. Там вони стали ефективним засобом захисту інтересів меншості проти зловживань більшості. У США позов в інтересах корпорації називають похідним позовом (derivative suit). Сучасне акціонерне законодавство багатьох країн також закріплює механізм похідного позову. При чому, проблема кваліфікації поданого акціонером позову, як непрямого, до теперішнього часу залишається однією з найбільш складних навіть у законодавстві і судовій практиці зарубіжних країн, незважаючи на багаторічну історію існування та застосування ними даного інституту.

У законодавстві та судовій практиці США на даний час відсутнє сформульоване правило, на підставі якого можна було б провести відмінність між прямими позовами і тими позовами, які визначаються як непрямі. Одним з критеріїв, яким керуються американські суди при кваліфікації пред’явленого позову як непрямого або прямого, є суб’єкт, інтересам якого оспорюванню дією у першу чергу заподіяно шкоду. Таким чином, якщо збитки несе корпорація, а акціонери тільки опосередковано у результаті заподіяння шкоди корпорації і зниження вартості їхніх акцій, то вимога належить корпорації, і, отже, акціонер може заявити його, тільки використовуючи механізм непрямого позову.

В Англії, на відміну від США, розвиток інституту непрямого позову був ускладений у зв'язку з судовим тлумаченням, прийнятим в 1843 р. у справі Foss vs. Harbottle. Правило зі справи Foss vs. Harbottle є загальним правилом, що регулює права акціонерів вступити з непрямим або прямим позовом, і полягає у тому, що акціонер не може звернутися до суду, коли неправомірна дія була скоєна проти компанії, а не акціонера, або дана дія могла б бути схвалена акціонерами шляхом прийняття відповідного рішення, навіть якщо фактично воно не було схвалено ними [282, c. 178-180; 267, c. 43]. Таким чином, непрямий позов може бути поданий тоді, коли оспорювана дія підпадає під виняток з правила Foss vs. Harbottle.

Конфлікти інтересів стали першопричиною появи непрямих позовів, як правового засобу впливу окремих груп акціонерів на менеджерів корпорації, і у країнах континентальної системи права. Корпоративне законодавство Франції надає акціонеру (акціонерам), що володіє у сукупності не менш ніж п'ятьма відсотками акціонерного капіталу, право подати позов від імені товариства  до керуючих (адміністраторів, членів дирекції), що допустили порушення у галузі управління товариством. Можливість притягнення менеджерів компанії до відповідальності перед акціонерним товариством за позовом акціонера передбачено і ст. 754 Швейцарського зобов’язального закону, розділ 26 якого присвячений правовому регулюванню діяльності акціонерних товариств [66, c. 143].

Законодавство Німеччини не надає акціонеру права подати непрямий позов. Акціонер (група акціонерів) лише має право, володіючи акціями, що складають одну десяту частину основного капіталу акціонерного товариства, вимагати складення товариством позову до членів його органів управління і контролю (правління, наглядової ради) про відшкодування шкоди, заподіяної товариству його діями. Таке розуміння захисту прав акціонерів продиктовано, перш за все, доктриною про існування у керуючих акціонерного товариства обов’язків і відповідальності виключно по відношенню до товариства, але не до його акціонерів. Ю. В. Романова вважає, що, крім відсутності в законодавстві Німеччини права акціонера на непрямий позов, сам акціонер не зацікавлений у поданні непрямого позову, тому що оскільки норми, що містяться у Цивільному процесуальному кодексі Німеччини (§ 91, § 92) покладають судові витрати, понесені учасником спору, на користь якого ухвалено судовий акт, на сторону, яка програла [218, c. 43].

У зв’язку з тим, що українське процесуальне законодавство багато у чому не враховує специфіки непрямих позовів, що істотно відрізняються від інших позовів у сфері корпоративних відносин, це зумовило необхідність дослідження зарубіжного законодавства, судової практики і правової доктрини в окремих аспектах непрямого позову. Проте, слід зауважити, що зазначені положення щодо застосування інституту непрямого позову у країнах загального права, не можуть бути запозичені без сприйняття принципових підходів при вирішенні проблем, що виникають і трансформації деяких положень до умов української правової системи.

У результаті порівняльно-правового дослідження інституту непрямого позову у зарубіжному праві деякі вчені приходять до висновку про можливість запозичення з певними трансформаціями окремих положень іноземного законодавства. Зокрема: правила про добросовісний захист інтересів організації, про проведення досудових процедур, спрямованих на врегулювання корпоративного конфлікту, про повідомлення інших учасників юридичної особи про намір сторін розпорядитися предметом спору [55].

В українській юридичній науці позов від імені учасника товариства в інтересах корпорації називають непрямим або похідним і вживають ці терміни як синоніми.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37278.html