---

Міжнародні стандарти соціального захисту сімей з дітьми

На сучасному етапі розвитку світової спільноти проблема захисту прав і свобод людини стала домінуючою. В умовах складних економічних та політичних перетворень, які відбуваються в Україні, однією з найуразливіших верств населення стали діти. Незважаючи на заходи, які вживаються урядом та іншими органами влади, становище дітей залишається важким, і на підставі статистичних даних щодо зменшення народжуваності під впливом падіння життєвого рівня та зростання дитячої смертності можна говорити навіть про його погіршення.

В особливо тяжкому становищі знаходяться сім’ї з дітьми. Очевидно, що саме держава повинна створити належні умови для функціонування ефективної системи соціального захисту цієї категорії населення, що неможливо без дотримання міжнародних стандартів у цій сфері.

Стандарт – це типовий зразок, якому повинно відповідати щось за розмірами, формою, якістю; єдина форма організації, проведення чого-небудь; те, що не має нічого оригінального, своєрідного; шаблон, трафарет [86, с. 274]. У своєму етимологічному та онтологічному значенні стандарт (англ. – норма, зразок, модель; франц. букв. – твердо стояти) – документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального рівня впорядкованості у певній галузі [314, c. 614]. О.М. Руднєва вказує на те, що саме у міжнародних стандартах відображається якісний рівень розвитку правових цінностей, досягнутий світовою цивілізацією та нерозривно пов’язаний із правовою культурою людства [263, c. 13].

На думку О.І. Вінгловської, міжнародні стандарти прав людини – це загальновизнані міжнародно-правові норми (звичаєві та договірні), які визначають на основі тенденцій і потреб соціального прогресу загальнолюдський статус особистості шляхом: 1) визначення переліку прав та свобод, що підлягають загальному дотриманню; 2) закріплення юридичного змісту і обов’язку держав дотримуватись цих прав і свобод; 3) встановлення краю можливого та припустимого обмеження цих прав і свобод; 4) заборони певних дій з боку держави, юридичних та фізичних осіб [25, c. 7].

У цілому дане визначення міжнародних стандартів прав людини є досить змістовним, але, на нашу думку, не можна погодитись із твердженням О.І. Вінгловської щодо встановлення всіма міжнародними актами меж звуження прав людини, так як досить часто ними передбачена лише можливість обмеження закріпленого обсягу прав законодавством конкретної держави [33, c. 19]. Прикладом може слугувати Конвенція ООН про права дитини [77], де у частині другій ст. 6 передбачається, що держави-учасниці забезпечують виживання і здоровий розвиток дитини у максимально можливій мірі. Тобто у документі не закріплено чіткого переліку заходів, які повинна вживати держава для забезпечення дитині первинного права на життя, вони визначаються з огляду на національні можливості.

Зважаючи на прагнення майже кожної держави у світі мати статус соціальної та піднесення рівня соціального захисту,  М.М. Шумило наголошує на доцільності використання терміну «міжнародні стандарти у сфері соціального захисту», під яким пропонує розуміти соціальний мінімум, що встановлюється міжнародними нормативно-правовими актами, який є обов’язковим для країн-підписантів та дає можливість непрацездатним особам реалізувати свої права та свободи у повному обсязі на рівні з працездатними [312, c. 244].

Аналіз міжнародно-правових актів профільного характеру дає можливість виявити особливості міжнародної регламентації соціального захисту взагалі та сімей з дітьми зокрема, що раніше були досліджені Н.А. Баієвою [9], та суттєво доповнити їх. До таких особливостей можна віднести: 1) відсутність комплексного міжнародно-правового акту, який би закріплював стандарти соціального захисту сімей з дітьми; 2) першочерговість інтересів дитини перед потребами суспільства, держави, релігії; 3) закріплення пріоритету сімейного виховання дитини та у зв’язку з цим особлива охорона сім’ї як природного і основного осередку суспільства; 4) здійснення підвищеної охорони материнства як стану, який дає право на особливу турботу та піклування; 5) реалізація прав сімей з дітьми саме у соціальній сфері; 6) характерне формулювання базових положень шляхом використання словосполучень та термінів рекомендаційного, абстрактного характеру, що часто несуть лише оціночне значення (наприклад, «гідне життя», «задовільне існування»); 7) з шостою ознакою міжнародних стандартів у цій сфері тісно пов’язана неконкретність, розмитість міжнародних зобов’язань держав щодо їх реалізації; 8) передбачена у міжнародних стандартах залежність реалізації прав на соціальний захист від економічних можливостей держави; 9) відмінності у підходах до переліку прав сімей з дітьми у сфері соціального захисту залежно від міжнародно-правового акту; 10) обов’язковість (в деяких випадках бажаність) дотримання державами міжнародних стандартів у сфері соціального захисту.

Таким чином, можна стверджувати, що міжнародні стандарти соціального захисту сімей з дітьми – це комплекс норм, закріплених у міжнародних актах, які внаслідок їх легалізації у внутрішньому законодавстві держави стають обов’язковими для реалізації та визначають гідні умови життєдіяльності сімей з дітьми, обов’язки держави у цій сфері для забезпечення повноцінного розвитку дитини та соціальної захищеності її родини.

На жаль, єдиного міжнародного акта, який би закріплював стандарти соціального захисту сімей з дітьми, досі немає. У зв’язку з цим можна говорити про те, що загальні принципи та характеристики, які стосуються соціального захисту сімей з дітьми та приймаються з метою досягнення оптимального рівня впорядкованості у цій сфері суспільних відносин, регулюються низкою міжнародно-правових актів, які закріплюють основні права особи у сфері соціального захисту та визначають стандарти їх реалізації, основи соціальної захищеності материнства як стану, який дає право на піклування та допомогу з боку держави та суспільства, а також засади соціального захисту сім’ї, якій мають бути надані необхідні захист і сприяння з тим, щоб вона могла повністю покласти на себе зобов’язання щодо виховання підростаючого покоління.

Відомо, що всі міжнародно-правові акти, а, отже, і ті, які закріплюють стандарти соціальних та економічних прав сімей з дітьми, класифікуються за сферою дії на універсальні, регіональні та партикулярні (двохсторонні) [10, c. 319]. До універсальних норм міжнародного права можна віднести акти Організації об’єднаних націй (далі ООН) та Міжнародної організації праці (далі МОП), до регіональних – акти, які чинні тільки в межах конкретного регіону (Латинської Америки, Європи, Азії, Африки). Партикулярні міжнародні стандарти у сфері соціального захисту сімей з дітьми закріплені двосторонніми міжнародно-правовими договорами, на підставі яких сторони беруть на себе певні зобов’язання у цій сфері.

До універсальних міжнародно-правових актів, що закріплюють стандарти соціального захисту сімей з дітьми, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, можна віднести  Загальну декларацію прав людини 1948 р. [56], Декларацію прав дитини 1959 р. [40], Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. [104], Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. [105], Конвенцію про права дитини 1989 р. [77], Всесвітню декларацію про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей 1990 р. [27].

Усі ці документи закріплюють принцип рівності та юридичної рівноправності всіх людей на планеті, обмеження якого може бути встановлено виключно законами [89, c. 593]. Закріплення даного принципу в міжнародних актах та імплементація його у національну юридичну практику покликане запобігти безпідставному присвоєнню додаткових благ особам, які не мають на це права. Лише окремі категорії громадян, передбачені законодавством, мають право на пільги.

Міжнародними актами також передбачені категорії осіб, які мають право на отримання привілеїв, у тому числі у сфері соціального захисту, а саме: вагітні жінки, матері-годувальниці, діти, розумово-відсталі особи, інваліди та ін. Надання їм особливого правового та соціального захисту не вважається дискримінацією та у більшості випадків  регулюється окремими міжнародними актами.

Всесвітні (універсальні) стандарти соціального захисту сімей з дітьми містяться у Загальній декларації прав людини 1948 р. Даний міжнародний документ основується на філософії природного права та демократичних принципах. Встановлені Декларацією права на життя, свободу й особисту недоторканість, на достатній життєвий рівень, що включає їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування, яке необхідне для підтримання здоров’я й добробуту самої людини та її сім’ї, є основними стандартами прав людини, що мають ознаки всезагальності. Такий висновок можна зробити на підставі аналізу ст. 25 Декларації, що передбачає право кожної людини та її сім’ї на такий життєвий рівень.

У Декларації зазначено, що сім’я є особливим осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави (ст. 16), а материнство і дитинство дають право на особливе піклування та допомогу (ст. 25).

Варто відзначити, що спеціальним міжнародно-правовим актом, який регламентує комплекс прав дитини, в тому числі сімей з дітьми, є Декларація прав дитини 1959 р. [40], якою передбачено можливість дитини користуватися благами соціального захисту (п. 4).

Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., була прийнята з метою забезпечити дітям щасливе дитинство. У ній проголошуються соціальні та правові принципи захисту й благополуччя дітей на національному та міжнародному рівнях, зазначено, що дитина повинна, коли це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір’ю; бажано, щоб багатодітним сім’ям надавалась державна або інша допомога на утримання дітей (п. 6).

Проте, основним міжнародним актом у сфері захисту прав дітей, у тому числі сімей з дітьми, є Конвенція ООН про права дитини [77], яка набула чинності для України 27 вересня 1991 р. Цей міжнародний документ містить усеосяжний комплекс міжнародних правових стандартів щодо захисту та забезпечення належних умов для виховання дітей, яким для повного і гармонійного розвитку необхідно зростати у сімейному оточенні.

У преамбулі Конвенції вказано, що діти мають право на особливе піклування і допомогу, у реалізації цього права основне навантаження лежить на сім’ї, якій мають бути надані необхідні захист і сприяння, з тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов’язання щодо виховання підростаючого покоління.

Держави-учасниці зобов’язані забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя (ст. 2), беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом в однаковому обсязі, оскільки дотримання найкращих інтересів дитини є предметом їх особливого піклування.

 Конвенція у ст. 9 проголошує пріоритет виховання дитини у сім’ї: держави-учасниці повинні забезпечити,  щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли таке розлучення є необхідним в інтересах дитини.

Відповідно до ст. 26 Конвенції ООН про права дитини держави-учасниці визнають за кожною дитиною право користуватися благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування, і вживають необхідних заходів щодо досягнення ефективної реалізації цього права згідно з національним законодавством самою дитиною чи від її імені.

Держави, які ратифікували дану Конвенцію, визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування, яке реалізується шляхом надання такій дитині та особам, які здійснюють догляд за нею, необхідної допомоги з метою забезпечення можливості її залучення до соціального життя і досягнення найвищого розвитку її особи. Дана допомога повинна здійснюватися за можливістю безкоштовно, з урахуванням фінансових спроможностей родини, в якій виховується така неповноцінна дитина (ст. 23).

Конвенція ООН про права дитини заклала в міжнародне право ті норми захисту прав дитини, до дотримання яких повинні прагнути всі держави. На підставі норм і принципів Конвенції сформульовано міжнародні, регіональні та національні акти про права дитини та сімей з дітьми, зокрема.

Однак мало лише закріплення стандартів соціального захисту сімей з дітьми у міжнародних актах. Про ефективність таких норм можна судити лише виходячи з їх імплементації у національне законодавство та їх реалізації.

Саме для найскорішого та повного приведення законодавства України у відповідність до міжнародних стандартів прав дитини та сімей з дітьми зокрема, була розроблена Концепція Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на 2006-2016 рр.» [246]. Її метою є забезпечення ефективного функціонування цілісної системи захисту прав дітей в Україні, в тому числі сімей, у яких вони виховуються, відповідно до Конвенції ООН про права дитини. Вона передбачає системні заходи у сфері охорони здоров’я матері та дитини, протидії ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та наркоманії, розвиток систем оздоровлення та відпочинку, освіти, соціального забезпечення і підтримки сімей із дітьми, координацію органів влади, місцевого самоврядування, здійснення моніторингу тощо [26]. Але, незважаючи на всі ці заходи, питання соціальної захищеності сімей з дітьми ще рано вважати вирішеним.

Одними з основних документів, що закріплюють стандарти соціального захисту сімей з дітьми, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [104] та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права [105], які були прийняті у 1966 році та ратифіковані УРСР 19 жовтня 1973 р., таким чином, ці документи є частиною національного законодавства.

Держави, які беруть участь у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, зобов’язались визнавати право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї. Слід відзначити, що поняття «достатній життєвий рівень» за Пактом включає не лише достатнє харчування, одяг і житло, а й неухильне поліпшення умов життя (ст. 11) [94, c. 146], що значно розширює зміст цього терміну порівняно з Конституцією України.

Окрім того, цей Пакт передбачає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я. Для забезпечення повного здійснення цього права держави зобов’язуються вжити необхідних заходів щодо забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності й здорового розвитку дитини; запобігання й лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними; створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу й медичний догляд у разі хвороби (ст. 12).

Стаття 9 Пакту про економічні, соціальні і культурні права містить зобов’язання держав, які беруть у ньому участь, визнавати право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування. Сім’я як природний та основний осередок суспільства підлягає соціальному захисту, їй мають надаватись якнайширша охорона й допомога, особливо під час її утворення й поки вона відповідає за турботу про несамостійних дітей та їх виховання. Особлива охорона повинна надаватися матерям протягом розумного періоду до і після пологів.

Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей, визначаючи сім’ю природним середовищем росту та благополуччя дитини, закріплює за нею право на забезпечення усіма можливими видами захисту та допомоги (ст. 14). Зокрема держави, які ратифікували цю Декларацію, зобов’язуються забезпечити жінкам якісну допологову медичну допомогу, сприяти відповідальному плануванню чисельності сім’ї, підтримувати батьків, а також осіб, які їх заміняють, шляхом надання допомоги для забезпечення нормального харчування та розвитку дитини, а також її лікування (ст. 20). У статті 18 Декларації зазначено, що саме сім’я  несе основну відповідальність за захист дитини, у зв’язку з цим держави повинні максимально забезпечити сімейні форми виховання, подружнім парам має надаватися доступ до послуг та інформації у сфері планування сім’ї, до медичної допомоги.

Стандарти соціального захисту сімей з дітьми закріплені також у ряді конвенцій та рекомендацій Міжнародної організації праці. Хоча, на жаль, жоден з актів МОП у соціальній сфері не був ратифікований Україною, все ж вони мають концептуальне значення для майбутнього розвитку законодавства у сфері соціального захисту. До таких документів можна віднести Конвенцію МОП № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення 1952 р. [72], Конвенцію МОП № 130 про медичну допомогу та допомоги у випадку хвороби 1969 р. [74] та Рекомендацію до неї [249], Конвенцію МОП № 157 про встановлення міжнародної системи збереження прав у галузі соціального забезпечення 1982 р. [76] та деякі інші.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37860.html