---

Становлення та розвиток законодавства України про соціальний захист сімей з дітьми

Важливою складовою державної політики у сфері соціального захисту населення є юридичне забезпечення прав сімей з дітьми, оскільки саме йому належить пріоритетне значення у регулюванні суспільних відносин, що виникають у процесі реалізації суб’єктами права на соціальний захист.

Забезпечення реалізації соціальних прав сімей з дітьми тісно пов’язане зі ставленням до дитини як до соціального суб’єкта. Ще до ІV ст. н.е. дитина вважалася нижчим, лише економічно вигідним  створінням, повністю залежним від дорослих. І тільки близько 390 р. вбивство дитини стали вважати злочином, прирівнюючи його до вбивства дорослої людини [127, c. 11-12]. Саме у цей період почалося формування основ соціального захисту матері та дитини, а згодом і всієї сім’ї.

Однак  про зародження законодавства у сфері соціального захисту сімей з дітьми можна говорити лише починаючи з ІХ ст., коли у слов’ян сформувалася християнська концепція допомоги у формі милостині, суб’єктами якої стали хворі, жебраки, вдови та сироти. У цей період на території сучасної України з’явилися перші нормативні акти, що регулювали надання підтримки вразливим верствам населення. Так, І статут князя Володимира 996 р. закріпив обов’язок духовенства здійснювати громадське благодійництво, визначив десятину (1/10) від княжих доходів, яка передавалась на утримання монастирів, церков, богаділень і лікарень, заснував училища для навчання дітей [281, c. 301].

Стаття 99 «Руської Правди» Ярослава Мудрого закріплювала обов’язок найближчих родичів малих дітей, які втратили батька або вітчима, якщо мати вдруге вийде заміж, опікуватись над ними. Характерним є те, що опікунською владою на той час були наділені саме члени суспільства, а не чиновники [110, c. 322].

Із поступовим розвитком суспільства у XIV — перший половині XVII ст. поряд з монастирською системою підтримки знедолених з’являється державна система допомоги та перші прояви світської благодійності [277, c. 13-14].

Однак  положення нормативно-правових актів того часу у сфері соціального захисту сімей з дітьми з’являлися епізодично, були безсистемними та мали обмежувальний характер, оскільки соціальний захист був передбачений лише для окремих категорій населення: сиріт, незаконнонароджених, вдів та ін.

У той же час, варто зазначити, що саме у цей період нагромаджується необхідний досвід організації колективних форм громадської опіки нужденних та знедолених, серед яких діти та жінки, формуються моральні засади щодо обов’язку суспільства захищати своїх громадян від негативних наслідків соціальних ризиків.

Про розквіт першого (дорадянського) етапу формування нормативно-правового регулювання соціального захисту сімей з дітьми можна говорити з XVIII ст., коли на території Російської імперії, до складу якої входили більшість земель сучасної України, почався процес формування державно-адміністративної, суспільної і приватної опіки, який тривав до початку ХХ ст.

Перші кроки у цьому напрямку були зроблені указом Петра І від 31 січня 1712 р. «Об учреждении во всех губерниях гошпиталей», на підставі якого створено губернські лікарні, які були призначені для утримання позашлюбних немовлят, вперше було наголошено на необхідності навчання малолітніх дітей не лише заможних батьків, але й бідних. При цьому у школах, які створювались при монастирях, поряд з навчанням здійснювалась також опіка.

Указом Петра I від 4 листопада 1714 р. вперше було передбачено право осіб, які здійснювали догляд за дитиною, на грошову допомогу у розмірі 3 крб. на рік. Ця політика була продовжена Катериною ІІ, яка передбачила право родини, яка брала на утримання у зимовий період незаконнонароджену дитину-сироту, на отримання грошової допомоги, розмір якої диференціювався залежно від віку такої дитини [303, c. 229].

З останньої чверті XVIII ст. піклування про дітей і вагітних жінок перетворилось на добровільно-обов’язкове. 01 вересня 1963 р. було видано Маніфест про заснування виховних будинків для сиріт. У 1775 р. була законодавчо встановлена система опіки, яка включала народні школи, сирітські будинки, рододопоміжні відділення та ін., що створювались як за рахунок держави, так і за ініціативою приватних осіб [293, c. 12].

У 1781 р. на українські землі була поширена дія Закону «Учреждения для управления губерний Всероссийской империи», яким передбачалося створення у кожній губернії Приказу громадської опіки – установи із соціальними функціями, на яку покладалось провадження питань суспільної опіки й медичного забезпечення [286, c. 103].

Таким чином, законодавчими актами цього періоду була суттєво підвищена роль держави у соціальному захисті, розширено заходи, спрямовані на вилучення монастирських земель для передачі їх сім’ям з дітьми або для лікарень, народних шкіл і т.д. Нормативно-правовими актами було розширено перелік видів соціального захисту сімей з дітьми: закріплене право вагітних, а також жінок під час пологів на медичну допомогу, сімей, на утриманні яких перебували діти, на отримання грошових виплат. Однак нормативно-правові акти того часу лише в загальних рисах регламентували діяльність соціальних служб, залишаючи широке поле для прояву ініціативи на місцях.

Жовтнева революція 1917 р. змінила суспільні відносини, політичну та економічну системи, у тому числі і в Україні. Ці зміни відобразилися і на законодавстві у сфері соціального захисту сімей з дітьми.

Л.В. Отирба виділяє два етапи розвитку радянського законодавства у сфері захисту материнства і дитинства після Жовтневої революції 1917 р.: перший – період розвитку соціалізму (становлення законодавства щодо захисту материнства і дитинства) та другий – після прийняття Конституції СРСР 1977 р., якою була закріплена створена на той час система допомог та соціальних послуг у сфері материнства (подальше удосконалення законодавства) [115, c. 16].

Беручи до уваги точку зору вченого, все ж, на нашу думку, з урахуванням особливостей політичних та соціально-економічних умов розвитку України як радянської республіки у складі СРСР, дані етапи можна об’єднати.

Для початку другого (радянського) етапу розвитку законодавства про соціальний захист сімей з дітьми характерним було збереження страхових відносин у сфері соціального забезпечення, заснованих на залишках капіталістичної власності на засоби виробництва.

Нормативно-правовими актами того часу було визначено коло суб’єктів соціального страхування, підстави здійснення страхових виплат, якими визнавалися також материнство і сирітство, які прирівнювалися до втрати працездатності у зв’язку з хворобою, інвалідністю та старістю.

За таких підстав особи мали право на отримання допомоги по вагітності та пологам у розмірі повного заробітку, що виплачувався протягом восьми тижнів до пологів та восьми тижнів після, та допомоги на годування дитини. За рахунок страхових коштів надавалася також медична допомога, у тому числі допомога жінці під час пологів [82, c. 7].

У грудні 1917 року були створені спеціальні відділи, до обов’язків яких відносилася охорона материнства і дитинства, при цьому у Декреті про створення таких відділів зазначалося, що охорона материнства як соціальної функції жінки, а також охорона дитинства – прямий обов’язок держави [65, c. 3].

У подальшому, в період «військового комунізму» та громадянської війни, майже всі позитивні досягнення у сфері соціального захисту сімей з дітьми були зведені нанівець. Більшість грошових виплат були замінені натуральною допомогою, що не відповідало потребам населення.

Однак така ситуація тривала недовго, уже з 1921 р. рівень соціального захисту сімей з дітьми почав підвищуватися. Держава визнавала право на отримання допомоги не лише за працюючим населенням, але й за тими, хто дійсно її потребував у зв’язку з відсутністю засобів до існування [82, c. 1].

З початком Великої Вітчизняної війни, зважаючи на виникнення нових викликів часу, уряд УРСР змушений був реагувати на них та посилити соціальний захист жінок та дітей. Заходи з вирішення проблем соціального захисту згаданої категорії населення здійснювалися за визначеними напрямками: по-перше, надання соціальної допомоги жінці-матері; по-друге, розробка заходів у сфері організації і надання їм лікувально-профілактичної допомоги [294].

Реалізація політики у сфері соціального захисту жінки і дитини у той час була можлива лише за підтримки асигнуваннями з державного бюджету. Так, починаючи з 1940 р., було збільшено витрати на виплату допомоги матерям і на обслуговування дітей до 6 млн. крб., з них 1,2 млн. крб. – на виплату допомоги багатодітним сім’ям та одиноким матерям, 0,6 млн. крб. – на сплату допомоги по вагітності і пологам, а також відшкодування витрат на предмети догляду за дитиною та її годування [63, c. 187].

Наприкінці Великої  Вітчизняної війни та після її закінчення для соціально-забезпечувального законодавства характерним було розширення кола матерів, які отримують допомогу, збільшення їх розмірів. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення вищого ступеня відзнаки – звання «Мати-героїня» і встановлення ордена «Материнська слава» і медалі «Медаль материнства» від 8 липня 1944 р. було врегульовано порядок призначення і виплати державної допомоги одиноким матерям, розширено мережу соціальних установ, основним напрямком діяльності яких було надання соціальних послуг сім’ям з дітьми [281, c. 348].

Починаючи з 1955 р.  було запроваджено виплату допомоги при народженні дитини, яка здійснювалася для придбання засобів догляду за дитиною (12 крб.) та її годування (18 крб.). Право на отримання зазначеної допомоги було закріплене за одним з батьків за умови наявності у нього трьох місяців безперервного стажу роботи  та рівня доходу за два місяці, які передували народженню дитини, що не перевищує 50 крб. [82, c. 20].

У зв’язку з розвитком економіки країни розвивалися і системи допомоги родині з боку держави. Так, у 1970-х рр. допомога по вагітності і пологах була встановлена у розмірі заробітної плати, незалежно від трудового стражу. З 1973 р. збільшено кількість оплачуваних днів по догляду за хворою дитиною; жінки та діти забезпечувались безкоштовною медичною допомогою; уряд сприяв покращенню житлово-побутових умов молодят; була вдосконалена система державних виплат на дітей; покращено харчування і обслуговування дітей у дошкільних закладах, школах-інтернатах, дитячих будинках [100, c. 176-183].

З 1 листопада 1974 р. на законодавчому рівні були введені виплати на дітей із малозабезпечених сімей (їх отримували сім’ї, в яких середній сукупний дохід на одного члена сім’ї не перевищував 50 руб. на місяць). Допомога виплачувалась на дитину до досягнення нею восьмирічного віку [41, c. 147].

Крім того, активно почала діяти державна система лікувально-профілактичної допомоги жінкам, відбувалося збільшення медичних установ у цілому по республіці.

Загалом політика УРСР у сфері соціального захисту сімей, жінок та дітей, яка проводилась у 50-70 рр. ХХ ст., дозволила суттєво знизити рівень материнської та дитячої смертності та підняти їх соціальний захист на якісно новий рівень.

Конституція СРСР 1977 року, а згодом і Конституція УРСР 1978 року закріпили право громадян на соціальний захист, а також обов’язок держави щодо його реалізації.

Слід погодитися з Н.Б. Болотіною, яка справедливо відзначає, що радянська модель соціального забезпечення була побудована на принципах патерналістської опіки, у якій держава відігравала роль єдиного організатора і фінансового донора [15, c. 24].

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 23 травня 1979 р. № 469 «Про поліпшення матеріального забезпечення інвалідів з дитинства» вперше було введено виплату допомоги на дітей-інвалідів віком до 16 років, розмір якої становив 20 крб. і був підвищений у 1990 р. до 70 крб.. Виплата була покликана компенсувати частину затрат родини та скоротити різницю якості життя сімей з хворими та здоровими дітьми.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 22 січня 1981 р. № 235 «Про заходи щодо посилення державної допомоги сім’ям, які мають дітей» було передбачено надання працюючим матерям, за умови наявності у них стажу роботи не менше 1 року, а також жінкам, які навчаються з відривом від  виробництва, частково оплачуваної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею одного року. Оплата за цю відпустку здійснювалась щомісячно у розмірі 35 крб.

24 січня 1985 р. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР була встановлена грошова допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, у розмірі 30 крб. на місяць на одну дитину, але за умови, що розмір одержуваної на таку дитину допомоги, аліментів і пенсій не перевищує 30 крб. на місяць, з припиненням виплати раніше призначеної допомоги і пенсії.

Таким чином, для цього етапу характерним є перехід значної частини функцій щодо утримання та виховання дітей до держави, періодичне прийняття нових нормативно-правових актів, спрямованих на збільшення розмірів соціальних виплат, розширення переліку соціальних послуг, що позитивно впливало на рівень соціального захисту сімей з дітьми. Варто мати на увазі, що у той час держава поряд з соціальним забезпечення сімей з дітьми, активно брала участь у сфері охорони здоров’я матері та дитини, шляхом створення спеціалізованих закладів для їх обслуговування [65, c. 3].

Але всі ці досягнення були нівельовані рядом недоліків у правовому регулюванні соціального захисту сімей з дітьми того часу.

Розвиток української моделі правового регулювання соціального захисту сімей з дітьми, яка могла б швидше та ефективніше реагувати на нові виклики часу, був неможливий, оскільки жорстко контролювався «з центру», а проблеми соціально-вразливих верств населення на місцях замовчувались з ідеологічних міркувань. Не сприяла покращенню правового регулювання соціального захисту також  ізоляція радянських високопосадовців та вчених від розробок та здобутків країн Заходу у соціальній сфері. Радянська система соціального захисту була повністю одержавленою, у зв’язку з чим нормативно-правовими актами того періоду єдиним джерелом фінансування соціального захисту сімей з дітьми визнавався державний бюджет. Але у зв’язку з проведенням масштабних економічних реформ, «гонкою озброєнь» соціальна сфера була часто недофінансована, що спричинило декларативність більшості нормативно-правових актів УРСР у сфері соціального захисту сімей з дітьми. Багато законодавчих актів того часу просто не могли бути виконані через відсутність дієвого механізму їх реалізації, так як управління системою соціального захисту було забюрократизованим і здійснювалося на підставі та у відповідності до урядових та партійних постанов, що часто суперечили одна одній.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37860.html