---

Поняття та ознаки соціального захисту сімей з дітьми

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Визначальну роль у забезпеченні реалізації зазначеного положення відіграє право на соціальний захист, що є гарантією для осіб, які, як правило, з незалежних від них обставин, втратили засоби до існування, права на життя.

Особливе місце у системі соціального захисту населення має соціальний захист сімей з дітьми, оскільки саме сім’я є природним та основним осередком суспільства, якій повинен гарантуватися захист з боку держави, особливо в період утримання та виховання неповнолітніх дітей.

У той же час  сучасна система соціального захисту сімей з дітьми не здатна ефективно захистити родину, в якій виховуються діти, від соціальних ризиків: законодавство у цій сфері переважно акцентує увагу на публічних інтересах держави, що проявляється у домінуванні заходів, спрямованих на прийняття рішення про народження дитини, при цьому заходи, які підтримують благополуччя таких сімей, розвинені недостатньо.

Поява нових форм та видів соціального захисту сімей з дітьми, підвищення розмірів соціальних виплат та послуг, а також спрощення порядку їх отримання не завжди призводить до позитивних результатів.

Низька ефективність законодавства у сфері соціального захисту сімей з дітьми, часті порушення права цієї категорії населення на соціальний захист є наслідком відсутності концептуального системного підходу до формування заходів соціального захисту сімей з дітьми, що неможливо без розробки понятійно-категоріального апарату.

Одним з актуальних питань права соціального забезпечення  у теоретичному та прикладному аспектах є визначення поняття соціального захисту.

На підставі дослідження галузевої наукової літератури можна дійти висновку про різноманітність підходів вчених до визначення цього поняття. Більшість з них при обґрунтуванні сутності соціального захисту виходять з економічної природи відносин, що обумовлюють його зміст, визначення кола осіб та характерних підстав набуття права на соціальний захист, обґрунтування форм та видів соціального захисту, дослідження його джерел, визначення принципів здійснення та функцій соціального захисту.

Різноманітність точок зору щодо визначення сутності соціального захисту зумовлена суб’єктивністю розуміння науковцями соціально-економічних явищ та інститутів, які охоплюються змістом даного поняття. Зважаючи на це, поняття «соціальний захист» так і не отримало свого остаточного, уніфікованого визначення.

За радянських часів, на етапі становлення права соціального забезпечення як самостійної галузі права, поняття «соціальний захист» теоретиками майже не використовувалось, а загальновживаним був термін «соціальне забезпечення». Але, не дивлячись на те, що на перший погляд, ці поняття є тотожними, більшість науковців вказують на їх змістовні відмінності, зазначаючи, що вони співвідносяться між собою як частина і ціле.

О.Г. Чутчева зазначає, що за соціалізму право на соціальне забезпечення розглядалося як безеквівалентне надання державою непрацездатним можливості використовувати частину національного доходу. При цьому матеріальне забезпечення здійснювалося за рахунок коштів державного бюджету. За сучасного стану економіки, способи розподілу і споживання, що використовувались у минулому, уже не відповідають вимогам вільної економічної реальності. Саме у зв’язку з цим, на думку вченого, виникає необхідність використання такої юридичної конструкції,  як «право на соціальний захист», зміст якої полягає у праві на доступ до соціальних благ, які визнаються необхідними і достатніми для нормального існування людини та її сім’ї, а також права на компенсацію у випадках неможливості доступу до цих соціальних благ у зв’язку з настанням відповідних соціальних ризиків, передбачених законом [306, c. 63].

На думку С. Приходька, соціальний захист є системою правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення усіх громадян рівними можливостями щодо достатнього життєвого рівня для себе і своєї сім’ї та соціальної підтримки і допомоги за наявності певних обставин, за яких вони їх потребують, зокрема, у зв’язку з непрацездатністю, безробіттям, народженням дитини та в інших випадках [137, c. 25].

Думка про те, що соціальний захист є системою більш високого порядку, яка включає в себе соціальне забезпечення, висловлюється у працях багатьох учених, зокрема, К.М. Гусов зазначає, що останнє є гарантією реалізації соціального захисту [131, c. 11-12], а М.Л. Захаров і Е.Г. Тучкова доходять висновку, що соціальне забезпечення є одним із основних способів здійснення соціального захисту населення при настанні соціальних ризиків [58, c. 18-19]. Зазначена точка зору є найбільш правильною.

На нашу думку, при формулюванні поняття соціального захисту сімей з дітьми необхідно дослідити загальні та особливі характеристики, які визначають його як єдине ціле, а саме: сферу суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню, коло осіб, що мають право на такий соціальний захист, особливості та види соціальних ризиків, що є підставою здійснення окремих форм та видів соціального захисту, його ознаки.

На етапі обґрунтування самостійності права соціального забезпечення як галузі права, В.С. Андрєєв до відносин, що визначають зміст соціального захисту, відносив пенсійні та деякі інші суспільні відносини щодо забезпечення громадян у старості, в разі непрацездатності, щодо надання безоплатної медичної допомоги, здійснення соціального обслуговування, а також щодо забезпечення матері і дитини. Такі відносини, на думку вченого, мали безоплатний і безеквівалентний характер, виникали між фізичними особами та соціалістичними організаціями щодо розподілу частини суспільних фондів споживання [6, c. 10].

Розподільчий характер відносин став визначальним при обґрунтуванні відносин соціального захисту у вузькому та широкому значеннях.

Як вважає О.Є. Мачульська, у вузькому значенні соціальний захист слід розглядати як сукупність закріплених на законодавчому рівні економічних, правових гарантій, що забезпечують додержання найважливіших соціальних прав громадян та нормальну життєдіяльність людини, функціонування держави [101, c. 4-5].

Представники вузького підходу до визначення поняття соціального захисту, зокрема В.Ш. Шайхатдінов, частіше за все  обмежують сферу соціального захисту та відносять до неї лише пенсійні та допомогові виплати, а також соціальне обслуговування [307, c. 5-24].

На думку Н.Б. Болотіної, у вузькому розумінні соціальний захист становить власне соціально-захисну діяльність держави щодо захисту населення від несприятливих наслідків соціальних ризиків [16, c. 58]. У такому значенні, на думку вченого, вживається поняття соціального захисту у Конституції України.

М.Л. Захаров і Е.Г. Тучкова, будучи прихильниками широкого підходу, вважають, що соціальний захист населення – це більш універсальна, ніж соціальне забезпечення, система підтримки населення, зорієнтована не тільки на класичні соціальні ризики (старість, інвалідність, втрата годувальника тощо), але й на ризики, привнесені у життя суспільства своєрідністю ринкових відносин (вимушена обмеженість у правах внаслідок неможливості повноцінно брати участь у житті суспільства, спричинена важким соціальним станом, що найбільш характерно для сімей з  дітьми) [58, c. 33].

У той же час серед прихильників широкого підходу до визначення сфери соціального захисту немає одностайності, що пов’язано з постійним розширенням суспільних відносин, які підпадають під регулювання права соціального забезпечення.

Про це свідчить позиція таких російських вчених, як Т.В. Іванкіна,                        М.В. Філіпова, М.А. Янтураєва, які до предмету права соціального забезпечення, крім власне соціально-забезпечувальних відносин, включають відносини з безоплатного надання освітніх послуг державними та комунальними закладами освіти (у тому числі дошкільної), а також надання житлових субсидій за рахунок бюджету, які мають, на думку науковців, соціально-аліментарний характер [132, c. 54-56].

Однак така точка зору викликає ряд заперечень, оскільки відносини з приводу надання безоплатних освітніх послуг відносяться до предмету регулювання конституційного і адміністративного права, а послуг на платній основі – цивільного права [98, c. 217]. До соціального захисту населення, у тому числі сімей з дітьми, на нашу думку, можна віднести лише соціально-освітні пільги, що надаються дітям-інвалідам, дітям-сиротам та деяким іншим категоріям населення при вступі до вищих навчальних закладів, а також виплата таким особам соціальних стипендій у підвищеному розмірі.

Аналогічної точки зору дотримується Н.Б. Болотіна, яка під соціальним захистом у широкому значенні розуміє зміст соціальної функції держави та визначає його як систему економічних, юридичних, організаційних заходів щодо забезпечення основних соціальних прав людини і громадянина у державі [16, c. 58].

Таким чином, можна зробити висновок, що залежно від етапу розвитку суспільства обсяг суспільних відносин, які складають зміст соціального захисту, змінювався. Тому  при визначенні поняття соціального захисту взагалі та сімей з дітьми зокрема, на нашу думку, недоцільно акцентувати увагу на видах суспільних відносин, що підлягають урегулюванню в рамках соціального захисту. Більш правильним, видається, посилання на соціальний ризик, який у сучасних умовах є узагальнюючою категорією, що визначає право особи на соціальний захист [268, c. 191].

Соціальні ризики являють собою одну з основних категорій права соціального забезпечення. Важливе значення вони мають і для визначення поняття та змісту соціального захисту сімей з дітьми. Наявність несприятливих наслідків конкретних життєвих обставин, що виникли у процесі життєдіяльності родини, є необхідною умовою виникнення відносин у сфері соціального захисту сімей з дітьми та надання особам, які зазнали їх впливу, відповідної підтримки. У зв’язку з цим, аналіз конкретних соціальних ризиків, характерних для соціального захисту сімей з дітьми, дозволить більш детально дослідити його особливості.

Існування у праві соціального забезпечення такої категорії, як соціальний ризик, було доведено ще за радянських часів. Так, на початку ХХ ст. Л.В. Забеліним була запропонована теорія «матеріальної незабезпеченості», відповідно до якої соціальний ризик становив собою явище, яке включало в себе всі випадки «соціальної незабезпеченості трудящих» [98, c. 216]. Але пізніше як науковці, так і законодавець відмовились від використання поняття соціального ризику, посилаючись на те, що його існування можливе лише в умовах капіталізму.

Із проголошенням незалежності України дослідження соціальних ризиків у праві соціального забезпечення продовжилися. Так, В.Д. Роїк визначив соціальний ризик як вірогідність настання матеріальної незабезпеченості працівників внаслідок втрати працездатності (професійні та загальні захворювання, нещасні випадки як на виробництві, так і поза ним) [261, c. 21]. Однак з таким трактуванням категорії соціального ризику важко погодитися, так як воно обмежує потенційне коло суб’єктів соціально-забезпечувальних відносин лише працівниками, що є необґрунтованим. Викликає заперечення також запропонована автором підстава виникнення права на соціальний захист – втрата доходу внаслідок втрати працездатності. Оскільки сьогодні поряд з соціально-економічними причинами здійснення державою соціального захисту населення все більше розповсюджуються соціальні ризики фізіологічного (необхідність особливого догляду за дитиною-інвалідом) та демографічного (соціальний захист сімей з дітьми) характеру, що не враховано вченим [134, c. 187].

У сучасній науці права соціального забезпечення загальновизнаним є широкий підхід до визначення поняття соціального ризику. На думку О.Є. Мачульської, соціальний ризик – це вірогідність погіршення матеріального становища в результаті втрати заробітку чи іншого трудового доходу, зниження рівня життя нижче прожиткового мінімуму, а також у зв’язку з необхідністю додаткових витрат на утримання дітей та інших членів сім’ї, що потребують сторонньої допомоги, та створюють необхідність соціального захисту з боку держави [101, c. 26].

М.О. Буянова, підтримуючи точку зору О.Є. Мачульської, цілком доречно вказує на те, що соціальний ризик не можна пов’язувати виключно з погіршенням матеріального становища. Так, надання послуг з протезування дітей-інвалідів, відповідно до Порядку забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів та інших окремих категорій населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2012 р. № 321 [195], не пов’язане з матеріальним становищем родини, у якій виховується дитина. По-друге, названі причини втрати заробітку чи доходу не охоплюють усіх видів соціального захисту, що передбачені діючим законодавством (малозабезпеченість, самотність та ін.) [19, c. 74].

На підставі вищезазначених аргументів, М.Ю. Федорова розширює зміст поняття соціального ризику, зазначаючи, що він являє собою можливість виникнення соціально несприятливих ситуацій, які пов’язані з необхідністю підтримки особи з боку держави та суспільства. Це не тільки ризики матеріальної незабезпеченості, але й ризики соціального неблагополуччя (сирітство, безпритульність та ін.) [302, c. 33].

Таким чином, соціальним ризиком визнається небезпека, що носить суспільний характер. У зв’язку з цим можна говорити про те, що ознакою соціальних ризиків у праві соціального забезпечення є їх масовість, так як настання таких обставин є потенційно можливим у житті кожної людини. Особливо це стосується сімей з дітьми, так як за даними Державної служби статистики в Україні у 2014 році із загальної кількості сімей – 37,9 % [278] мають дітей віком до 18 років, і з 2004 р. цей відсоток неухильно зростає, що свідчить про збільшення народжуваності в країні, а, отже, і про зростання ризику втрати частини доходу у зв’язку з необхідністю утримання дитини.

З першою ознакою тісно пов’язаний об’єктивний характер соціальних ризиків, так як вони настають переважно незалежно від волі особи. Але не можна говорити про виключно об’єктивний їх характер, так як деякі соціальні ризики, особливо у сфері соціального захисту сімей з дітьми, такі, як вагітність, народження дитини залежать як від об’єктивних, так і суб’єктивних факторів їх настання, частіше за все, вагоме значення мають воля та бажання особи.

Наступною ознакою соціальних ризиків у праві соціального забезпечення є неможливість особи з об’єктивних причин самостійно подолати їх негативні наслідки. Для того, щоб вона змогла повернутися до попередніх умов життя або пристосуватися до існуючих, їй надається соціальний захист, право на який передбачене Конституцією України.

Л.І. Лазор зазначену ознаку розуміє дещо по-іншому. На думку вченого, особливістю соціальних ризиків є не лише неможливість особи власними зусиллями подолати їх несприятливі наслідки, а й неможливість зробити це за допомогою тих членів сім’ї, які зобов’язані допомогти [129, c. 72]. Але з такою думкою вченого важко погодитись, так як законодавство у сфері соціального захисту сімей з дітьми містить багато прикладів, коли можливість надання підтримки членами сім’ї чи іншими особами у випадку настання соціального ризику не має правових наслідків, та тим паче не може позбавити особу, що опинилась у такій ситуації, права на соціальний захист з боку держави. Зокрема, соціальний супровід сімей з дітьми, що опинилися у складних життєвих обставинах у зв’язку з ВІЛ-інфекцією тощо, здійснюється незалежно від наявності зобов’язаних осіб [196].

Важливою ознакою соціальних ризиків є їх наслідки, якими визнаються втрата або зменшення заробітку, іншого доходу, що є джерелом засобів для існування як для особи, так і членів її сім’ї, а також втрата чи зміна соціально статусу, що стають підставами для соціального захисту. Наслідки соціальних ризиків у сфері соціального захисту сімей з дітьми є вдалим прикладом обмеження їх життєдіяльності у результаті як матеріальної, так і соціальної незахищеності.

Основною правовою ознакою соціальних ризиків є те, що вони потребують законодавчого закріплення як обставини, внаслідок яких особа має право на соціальний захист. Лише при наявності правової норми, яка б визначала конкретні умови та порядок здійснення певного виду соціального захисту, сім’ї з дітьми у разі настання соціального ризику можуть реалізувати своє конституційне право.

Таким чином, соціальний ризик у сфері соціального захисту сімей з дітьми – це закріплена законодавством  можливість настання соціального неблагополуччя та/або матеріальної незабезпеченості в результаті зниження або втрати заробітку чи іншого доходу, а також у разі необхідності здійснення додаткових затрат, пов’язаних з утриманням дитини, яку особа (члени її сім’ї) не може подолати самостійно і потребує допомоги з боку державних та недержавних органів, інших суб’єктів.

На підставі проведеного дослідження поняття та ознак соціального ризику у сфері соціального захисту, у тому числі соціального захисту сімей з дітьми, необхідно зазначити, що в його структуру не входять зовнішні обставини життєдіяльності особи, внаслідок яких вона ризикує опинитися у стані соціального неблагополуччя та/або матеріальної незабезпеченості. Вони є причинами соціальних ризиків, але самі по собі не можуть спровокувати настання несприятливих наслідків. Так, різноманітні епідемії призводять до збільшення кількості захворювань, у тому числі дітей, у зв’язку з чим у родини виникає необхідність догляду за хворою дитиною тощо. Такі обставини настільки різноманітні, що їх можна розподілити за різними критеріями, але створити їх вичерпний перелік неможливо [101, c. 26]. 

Зазначене стосується також соціальних ризиків. Так, залежно від організаційно-правової форми соціального захисту соціальні ризики можна класифікувати на страхові, тобто такі, які забезпечуються в рамках системи соціального (державного і недержавного) страхування, та нестрахові, які забезпечуються за програмою державної соціальної підтримки [270, c. 56]. Останні більш характерні для соціального захисту сімей з дітьми.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37860.html