Фактори фрагментації міжнародного права

Дослідження феномену фрагментації міжнародного права неможливе без дослідження причин, що цей феномен породжують. Окремі аспекти даної проблеми уже висвітлювалися вище, однак їх повне усвідомлення неможливе без цілеспрямованого та комплексного вивчення.

Як було зазначено раніше, фрагментація не є результатом цілеспрямованого впливу на міжнародне право, тому для кожного конкретного випадку фрагментації доцільно встановлювати конкретні причини його виникнення. Водночас, можна виділити загальні сили та впливи, що сприяють фрагментації, які, згідно з сучасними доктринальними дослідженнями, можна назвати факторами фрагментації міжнародного права. Цей термін нерідко застосовується у літературі, зокрема, його використовують О.В. Буткевич [26, с. 9], О.Ф. Кісліцина [71] та К. Літлей [275, р. 262].

Фрагментація є однією з тенденцій розвитку міжнародного права, а фактори фрагментації слід розглядати як окремий різновид факторів, що формують право. Відповідно, для встановлення сутності поняття «фактор фрагментації міжнародного права» слід звернутися до поняття факторів правотворчості в теорії права. Загальнотеоретична концепція факторів права виходить з того, що будь-яка система, у тому числі міжнародно-правова, наділена невід’ємними атрибутами, які дозволяють вважати її системою. До них відносяться структура (упорядкована сукупність елементів) та фактори, «що дозволяють системі бути саме системою, а не статичною структурою, іншими словами, такі, що забезпечують взаємозв’язок та взаємодію її елементів» [6].

Основною функцією факторів правової системи є вплив на формування та еволюцію цієї системи, визначення її обличчя на кожному етапі розвитку. О.Ф. Скакун виділяє кілька рівнів процесу правотворення: перший рівень відображає процес дії різноманітних правотворчих чинників, під впливом яких відбувається виникнення і розвиток права у формі правосвідомості; другий рівень виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин; третій рівень відображає формалізацію права як системи правових норм [132, с. 294]. Уявляється, що така концепція дозволяє описати не тільки творення нових правовідносин та правових норм, але може бути застосована й для вивчення чинників, що викликають зміни у праві та правозастосуванні, а, отже, і до фрагментації міжнародного права. Відповідно, дія факторів фрагментації у міжнародному праві передує правотворчості, а самі фактори мають переважно неправовий характер, або не належать до явища, на яке вони впливають. Фактори фрагментації завжди мають зовнішній характер щодо предмету фрагментації, яким виступає конкретний міжнародно-правовий режим чи конкретна міжнародно-правова відносина.

На думку О.А. Бастрикіної, системотворчими факторами можна вважати всі сили, причини та обставини, які зумовлюють структуру права та призводять до формування його підрозділів, причому головними з них є предмет правового регулювання, метод правового регулювання, а також функції права та окремих його підрозділів [14, с. 7]. Ю.В. Сайфуліна виходить із ширшого розуміння поняття «фактор творення права», поділяючи фактори на природні, «що характеризуються взаємодією географічних, кліматичних та інших факторів» [127, с. 91], соціальні фактори, що визначаються суспільним та культурним середовищем, а також політичним та економічним замовленням на творення права. Окреме значення для творення сучасного права має правосвідомість [127, с. 92]. Особливу увагу на правосвідомість звертає А.К. Черненко, на думку якого ідеологічні настанови правотворчості мають вирішальне значення на сучасному етапі правотворчості, коли об’єктивні фактори економіки та реальної політики мусять співвідноситись зі станом суспільної думки та моралі, які вимагають усе більшої лібералізації та демократизації права та держави, що призводить до перетворення права з інструменту регулювання на інструмент консенсусу [159, с. 5].

Фактори правотворчості, що виділяються у загальній теорії права, можуть бути застосовані до міжнародного права із певними застереженнями. Основним є те, що у міжнародному праві місце держави як суб’єкта, що встановлює правові стандарти та стежить за їх дотриманням, займає абстрактна «спільна воля» членів міжнародної спільноти, виражена у їхніх домовленостях, практиці, судових прецедентах та доктрині. Відповідно, регулятивна функція міжнародного права зазнає значно більшого впливу політичних та ідеологічних міркувань, аніж аналогічна функція національного права. Особливого значення набувають і зазначені Ю.В. Сайфуліною географічні фактори, які щодо міжнародного права варто позначити як геополітичні. Саме ця група факторів, як уявляється, має вирішальний вплив на формування регіональних груп держав та відповідних регіональних правових режимів.

З урахуванням цього, у будь-якій групі факторів фрагментації міжнародного права можна виділити об’єктивні та суб’єктивні елементи. Об’єктивізм та суб’єктивізм визначається з урахуванням співвідношення дійсних впливів, які не залежать від волі учасників міжнародних відносин, та впливів, що зумовлюються волею міжнародних акторів. При цьому жодну групу факторів не можна вважати повністю об’єктивною чи повністю суб’єктивною. Можна говорити лише про переважаючий вплив об’єктивних чи суб’єктивних чинників на формування кожного фактору. До переважно об’єктивних належать потреби учасників міжнародних відносин, геополітична могутність держав та вплив національних правових систем на міжнародне право [55, с. 281]. До суб’єктивних можна зарахувати ідеологічні настанови (наприклад, ідеологію захисту прав людини) та науку міжнародного права. Суб’єктивізм науки зумовлюється різноманітністю правових традицій, які впливають на міжнародне право, про що мова йтиме нижче.

Якщо говорити про абсолютну класифікацію факторів, тобто про недвозначний поділ їх на групи, у яких належність до однієї групи виключає належність до іншої, то фактори фрагментації міжнародного права щодо міжнародно-правової системи слід поділити на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх факторів можна віднести сили, притаманні самій системі, що породжуються об’єднаними у систему елементами та групами елементів. Зовнішніми факторами слід вважати впливи середовища, у якому перебуває міжнародно-правова система [14, с. 20], тобто міжнародного правопорядку.  

Необхідно відзначити, що в теорії існує доктрина, яка ототожнює фактори міжнародного права з його джерелами [351, р. 993]. Прихильники такої концепції приділяють особливу увагу суб’єктивним факторам права, у тому числі – соціальним та культурним, які відносять до групи зовнішніх факторів, та ідеологічному наповненню права, яке вважається внутрішнім фактором [215, р. 21]. Ця теорія, як уявляється, не є виправданою. Ототожнення факторів творення міжнародного права з джерелами міжнародного права, за влучним твердженням В.Г. Буткевича, означатиме віднесення до джерел будь-якого аргументу, що використовується у міжнародних домаганнях для підтвердження існування певного правила чи норми [20, с. 110]. Відповідно про внутрішність чи зовнішність факторів фрагментації по відношенню до системи міжнародного права можна говорити лише застосовуючи аналогію з джерелами, а не ототожнюючи фактори та джерела. Також це не дозволяє вважати практику міжнародних судових органів фактором фрагментації міжнародного права, оскільки така практика є саме джерелом міжнародного права, що існує всередині міжнародно-правової системи, а не зовнішнім впливом на цю систему.

Виділення внутрішніх факторів фрагментації не суперечить заявлену вище твердженню, що фактор завжди є зовнішньою силою щодо предмету, на який він впливає. Визначення фактору як внутрішнього означає його «внутрішність» у міжнародно-правовій системі, водночас щодо конкретного фрагментаційного явища (міжнародної відносини чи режиму, що розпадаються) внутрішній фактор є зовнішнім впливом. Окрім того, виділення внутрішніх факторів доволі умовне, оскільки внутрішній фактор є не стільки рушійною силою, скільки певним станом системи, що порушує єдність системи та сприяє її фрагментації. Однак, дія виключно внутрішніх факторів до фрагментації не призводить, а, скоріше, послаблює внутрішні зв’язки системи, що сприяє фрагментації, яка виникає під впливом зовнішніх факторів. Внутрішні фактори фрагментації можна розглядати як характеристику статичної міжнародно-правової системи, а зовнішні фактори діють у динамічній системі. 

Більшість факторів фрагментації відносяться до групи зовнішніх, однак, вплив внутрішніх та зовнішніх факторів для фрагментації має рівне значення, оскільки фрагментація стає можливою лише у випадках акумуляції внутрішніх та зовнішніх факторів. Особливістю зовнішніх факторів є також двосторонній характер. Слід говорити не тільки про вплив міжнародного середовища на право, але й про зворотній вплив права на міжнародне середовище та його акторів, тобто зовнішні фактори міжнародного права загалом та фрагментації міжнародного права зокрема слід розглядати ще й як способи взаємодії міжнародного права та міжнародного середовища.

К. Літлей виділяє фактори фрагментації міжнародного права, які можна віднести до групи внутрішніх: відсутність централізованих органів, спеціалізація права, відмінності у структурі правових норм, наявність паралельних норм щодо одного й того ж предмету та конкуренція норм, розширення сфери охоплення міжнародного права та різних режимів його вторинних правил [275, р. 263].

Найважливішим із указаних уявляється перший фактор, адже ключовою особливістю міжнародного права, яка зумовлює можливість його фрагментації, є відсутність єдиного центрального суб’єкта, повноважного створювати правові норми та здатного зобов’язати учасників міжнародних відносин ці норми виконувати. У національному праві роль зобов’язуючого суб’єкта належить державі, яка встановлює єдиний правовий режим на своїй території та забезпечує дотримання національного права фізичними та юридичними особами. У міжнародному ж праві принципово відсутня можливість створення такого зобов’язуючого суб’єкта. На заваді стають принципи рівності держав та державного суверенітету.

Як відзначає М. Діксон, «у відносинах між державами небажане існування відносин правової зверхності…система міжнародного права мусить забезпечувати взаємодію юридично рівних суб’єктів, а не контролювати їх» [219, р. 2]. Такі «юридично рівні суб’єкти» не є і не можуть бути повністю незалежними та неупередженими у своїй міжнародній правотворчій діяльності. Кожна держава, вочевидь, прагне до кращого місця на міжнародній арені, застосовуючи для досягнення цієї мети всі наявні в неї засоби, у тому числі, міжнародне право. Практично це означає, що кожна держава намагається мати якомога більше прав та менше обов’язків порівняно з іншими державами.

Розподіл прав та обов’язків між державами, що втілюється у міжнародному праві, відображає глобальні політичні процеси. Як відзначає Д.В. Грейг, міжнародне право не може існувати в ізоляції від політичних факторів у царині міжнародних відносин [242, р. 11]. Унаслідок цього міжнародне право більш подібне до національного приватного договірного права, ніж до національного публічного права. Поведінка держав на міжнародній арені подібна до поведінки членів спільноти, що намагаються домовитись з певних питань, спираючись на свою могутність та вплив. Слушною уявляється думка М.С. Паулсена, який описує міжнародне право як систему, що створюється, фактично, не правовими засобами, а волею держав [309, р. 1752].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16794.html