Быстрый переход к готовым работам
|
Фрагментація як конфлікт правозастосування у міжнародно-правовій системіУ більшості сучасних досліджень для позначення сукупності фрагментаційних явищ застосовується термін «фрагментація міжнародного права». Таким терміном оперує й Комісія міжнародного права ООН. Постає низка питань: як та на яких рівнях системи міжнародного права відбувається фрагментація; які специфічні риси фрагментаційних явищ простежуються у системі міжнародного права, міжнародно-правовій системі та міжнародному правопорядку; чи охоплює фрагментація всі елементи системи, чи у ній залишаються елементи, що фрагментацію не охоплені, такі, що в усіх випадках є спільними. Розглядаючи фрагментацію як конфлікт правозастосування, найпомітніші її прояви слід виявляти на рівні міжнародно-правової системи. Результати роботи Комісії міжнародного права ООН та доктринальні дослідження підтверджують таке припущення, оскільки у них як основний прояв фрагментації розглядається конфлікт міжнародно-правових режимів [233, р. 999]. Як уже встановлено, міжнародно-правові режими є базовими елементами міжнародно-правової системи. Відповідно, фрагментацію слід розглядати як проблему, передовсім, міжнародно-правової системи. Водночас, розгляд міжнародно-правової системи взятої у власній якості, без урахування її «заглибленості» до міжнародного правопорядку, дозволяє розглянути лише самі фрагментаційні явища, але не виявляє причин їх виникнення, тому дослідження міжнародно-правової системи має здійснюватися у контексті міжнародного правопорядку, що уможливить виявлення рушійних сил, які впливають на міжнародно-правову систему та призводять до її фрагментації. Як уже зазначалося, міжнародно-правова система складається з нормативної системи міжнародного права, міжнародної інституційної системи та функціонального компоненту. Базовим елементом цієї системи є міжнародно-правовий режим, який утворюють норми, інституції та правозастосовна практика щодо конкретного предмету регулювання, причому остання відіграє вирішальну роль у розвитку фрагментаційних явищ. На думку К. Чінкін, колізія режимів, що призводить до фрагментації, виражається у використанні різних стратегій правотворчості, пристосованих для потреб регулювання певних типів міжнародних відносин, та спрямованих на отримання різних юридичних результатів, найяскравішим прикладом чого може слугувати конфлікт між режимами захисту прав людини та режимами забезпечення державної безпеки та суверенітету, які принципово неможливо примирити між собою [230]. З цього приводу М. Коскеньємі зазначає, що кожна міжнародна інституція зобов’язана бачити будь-яку проблему під кутом власної спеціалізації. У зв’язку з цим діяльність інституцій набуває ознак не стільки правозастосування, скільки «управлінства» (managerialism) щодо міжнародного явища, процесу чи відносини за допомогою юридичних засобів, наявних в арсеналі даної інституції [264]. Така проблема може бути подолана у національній правовій системі, у якій конфлікт правозастосування здатна розв’язати держава. У міжнародно-правовій системі «управлінський» підхід неминуче веде до фрагментації. Її процес подібний до «перетягування ковдри» кожною з міжнародних інституцій з метою пристосувати наявний юридичний механізм до власних потреб, які визначаються не стільки юридичними міркуваннями, скільки необхідністю забезпечувати якомога повнішу реалізацію певної міжнародної відносини, а також потребами самої інституції. Таким чином, основну роль у процесі фрагментації міжнародного права відіграють не юридичні міркування, а потреби міжнародної політики, економіки, культури тощо. На нашу думку, міжнародне право як регулятор міжнародних відносин та самі ці відносини поєднуються на рівні міжнародного правопорядку. Можливість фрагментації самого міжнародного правопорядку спірна, оскільки спірним є питання про системність правопорядку. Відповідно, фрагментацію сьогодні можна розглядати як явище лише системи міжнародного права та міжнародно-правової системи. Є дві точки зору щодо цієї проблеми. Концепція універсалізму виходить з єдності та ієрархічності міжнародного правопорядку та існування lex generalis – загальних норм міжнародного права та lex specialis – спеціальних норм, які повинні відповідати загальним. Саме ця концепція була покладена Комісією міжнародного права ООН в основу її дослідження фрагментації міжнародного права. Уразливою ланкою такої концепції є проблема різного тлумачення міжнародних договорів. Протилежною універсалізму є концепція партикуляризму, сформульована Дж. Скелем, на думку якого «світова спільнота кишить міріадами правопорядків, які у сучасній термінології звуться підсистемами» [205, р. 210]. Прихильником такого підходу у Комісії міжнародного права ООН є В. Ріфаген, який вважає, що «система є упорядкованим набором правил та статутних положень, що формують замкнуте коло для конкретних галузей фактичних відносин. Тоді підсистема – це теж саме, що й система, але не така замкнена у своїх відносинах з іншими підсистемами» [322]. Концепція, висловлена Дж. Скелем та В. Ріфагеном, може бути обґрунтуванням не тільки природності, але й неминучості фрагментації. Фрагментованість виявляється нормальним станом міжнародно-правової системи та міжнародного правопорядку; із зростанням кількості міжнародних режимів зростатиме і ступінь фрагментованості міжнародного права. Отже, фрагментація міжнародного права виявляється природним наслідком світових глобалізаційних процесів. Глобалізація міжнародного права є основною тенденцією його розвитку на сучасному етапі. Якщо фрагментація розглядається як своєрідний «побічний ефект» розвитку, то глобалізація є магістральним напрямом, причому глобалізація міжнародного права є лише одним з проявів глобалізації всього суспільного життя на нашій планеті. Не можна не погодитись із думкою А.О. Горєлова про те, що глобалізація є «об’єктивною тенденцією суспільного розвитку, яку…слід враховувати, пристосовуючись до неї у своїх інтересах. Глобалізація продовжує загальну тенденцію соціальної інтеграції людства, яка почалася з людського стада та продовжилась у об’єднанні у роди, потім в племена, народності, нації, а в політичному відношенні – у держави поліси, держави-нації, імперії» [39, с. 80]. Показовою є думка Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй Пан Гі Муна, який у своєму зверненні до Генеральної Асамблеї ООН на її 62-й сесії підкреслив зростання взаємної залежності держав у світі, що глобалізується, передовсім, в економічній та фінансовій сферах, а також необхідність нового підходу до нормативного регулювання міжнародних відносин у нових глобалізаційних умовах [105]. Глобалізація міжнародних відносин вимагає відповідних якісних змін у міжнародному праві, яке повинно врегулювати велику кількість нових міжнародних правовідносин, а також проникнути у сфери, на які дія міжнародного права раніше не розповсюджувалась. У результаті цього, за останні півсторіччя міжнародне право перетворилося з регулятора переважно політичних та дипломатичних відносин на універсальний інструмент міжнародної спільноти, за допомогою якого вирішується все більше завдань, що стоять перед людством загалом та кожною окремою державою зокрема. Слід зазначити, що в літературі відсутнє загальновизнане поняття глобалізації, та, зокрема, глобалізації міжнародного права, що зумовлюється складністю та багатогранністю цього процесу. Глобалізацію пов’язують, зазвичай, із формуванням нового світового порядку, зумовленого обмеженням суверенітету держав (наприклад, приматом прав людини над державним суверенітетом), зміцненням суверенітету індивіда, розвитком транскордонної торгівлі та інвестицій, посиленням ролі недержавних суб’єктів (міжнародних міжурядових та неурядових організацій, транснаціональних корпорацій) у міжнародних відносинах [101, с. 265]. І.І. Лукашук зазначає, що характерною рисою міжнародного права в період глобалізації є те, що здійснення ним своїх функцій можливе лише за умови тісної взаємодії міжнародного права та національного права держав. В.Н. Денисов вважає, що саме в національній правовій системі великий масив абстрактних норм міжнародного права набуває свого реального життєвого значення як для даної держави, так і для міжнародної спільноти загалом [43, с. 84]. При цьому існує і зворотна залежність, тобто функціонування національних правових систем залежить від взаємодії з міжнародним правом [89, с. 117]. Така взаємозалежність підштовхує уряди делегувати частину суверенних повноважень держави наднаціональним утворенням, таким як міжнародні урядові організації, які отримують власну правосуб’єктність, похідну від правосуб’єктності держав. У процесі глобалізації міжнародного права у міжнародній нормотворчості починають брати участь недержавні суб’єкти, такі як транснаціональні корпорації чи міжнародні неурядові організації, котрі прямо чи опосередковано впливають на створення міжнародних норм, прикладом чого може слугувати робота Міжнародного руху Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, діяльність якого призвела до створення цілої нової галузі міжнародного права – міжнародного гуманітарного права [35, с. 47]. Цей приклад демонструє й іншу тенденцію міжнародного права у світі, що глобалізується: кількісне та якісне зростання міжнародних норм, утворення цілих нових галузей міжнародного права, таких як міжнародне економічне право чи міжнародне інтелектуальне право [129, с. 36]. Явище взаємопроникнення національного та міжнародного права та розширення кола нормотворців міжнародного права глибоко осмислено науковцями. На думку П.Ш. Бермана, наразі взагалі неможливо провести чітку грань між національним та міжнародним правом, яка існувала ще чверть століття тому, через що «дослідники приходять до визнання того, що саме міжнародне право мусить осягнути транскордонну нормотворчість на перехресті вчення про конфлікт законів…порівняльного правознавства та культурного аналізу права, а також традиційного міжнародного права [238, р. XIV]. Ш. Хобе зазначає: через зростаючу взаємозалежність учасників міжнародних відносин, розвиток міжнародного права потребує колективних зусиль цих учасників, серед яких виділяються як держави, так і недержавні учасники [254, s. 378]. При цьому значення держав у міжнародно-правовій системі зменшується через конкуренцію з боку недержавних акторів, а також через зростаюче обмеження державного суверенітету нормами міжнародного права та актами міжурядових організацій. Об’єктивна тенденція міжнародного права до глобалізації підштовхує окремих дослідників до доволі радикальних висновків про його місце та роль у світі. Так, японський учений Н. Окувакі вважає, що міжнародне право в умовах глобалізації мусить «подолати територіальний принцип», визнавши примат «загального блага» над державним суверенітетом. Таке «подолання» неминуче призведе до появи нових міжнародних акторів, що творитимуть міжнародне право, яке не буде прив’язане до державної території [301, s. 203]. Низка дослідників вказує на відродження кельзенівської парадигми міжнародного права [244; 328, р. 325] та об’єднання національних правових систем та міжнародного права у глобальну правову систему [17, с. 715]. Таку позицію займають не усі дослідники міжнародного права. Так, на думку І.І. Лукашука, тісніша взаємодія між національним та міжнародним правом не призводить до повного розмивання кордонів між ними. Хоча сучасне міжнародне право і здатне створювати права та обов’язки безпосередньо для фізичних та юридичних осіб у внутрішньодержавній сфері, проте пряма дія міжнародного права на території держави відбувається з санкції цієї держави та як частина правової системи цієї держави, причому національна правова система сприймає міжнародне право не як іншу правову систему, а лише запозичує сенс його норм, в результаті чого норми міжнародного права зберігають свій статус, а на їхній підставі творяться норми внутрішньодержавного права [91, с. 468]. Водночас, у міжнародному праві виникає цілий новий рівень правового буття, який можна позначити як інтеграційне право. Класична концепція розділяє національні правові системи та міжнародне право. Проте вимоги глобалізації підштовхують держави до інтенсивної регіональної інтеграції, що призводить до виникнення елементу наддержавності у міжнародних відносинах. Інтеграція сприяє виникненню регіональних правових систем, яким делегується низка функцій та повноважень національних правових систем [129, с. 36]. У результаті цього замість дворівневої (національне право – міжнародне право) утворюється трирівнева (національне право – право інтеграційних об’єднань – міжнародне право) правова система. При цьому, кожна з підсистем такого нового глобального права взаємодіє з двома іншими підсистемами. На перший погляд, глобалізація міжнародного права виступає антитезою фрагментації, і глобалізаційні явища протилежні фрагментаційним [88, с. 72]. Таку думку висловив А. Ротфельд, зазначивши, що відносини в сучасному світі визначаються, з одного боку, доцентровими процесами (глобалізацією та інтеграцією), а, з іншого, – відцентровими (фрагментацією та ерозією держав) [32]. З цією позицією навряд чи можна погодитися. Фрагментація не є антитезою глобалізації, ці явища взагалі не можна зіставляти через відмінності у їхній природі. Навпаки, фрагментація є неминучим результатом глобалізації, однією з проблем, що нею породжуються. Як уже зазначалося, фрагментація міжнародного права та міжнародна політика і глобальне управління тісно пов’язані між собою. Нормативна та інституційна інтеграція, що відбуваються на світовому рівні, викликають те, що Т. Броуд назвав «інтеграційними тисками» (integration pressures) [188, р. 174]. Розуміючи потребу у глибшій інтеграції, учасники міжнародних відносин одночасно не бажають поступатися своїм суверенітетом на користь наддержавних інституцій, які цю інтеграцію забезпечують, а також здійснюють індивідуальні та колективні зусилля для захисту своїх правових систем від усе більш імперативних міжнародно-правових впливів. Сучасні міжнародні інституції здатні створювати зобов’язання для держав в силу повноважень, наданих статутними документами, навіть за відсутності прямої згоди держави на обов’язковість такого зобов’язання, прикладом чого можуть слугувати резолюції Ради Безпеки ООН, яким держави як члени ООН повинні підпорядковуватися. Держави та наддержавні утворення не можуть відмовитись від виконання своїх міжнародних зобов’язань, а також від загальних обов’язків за міжнародним правом, встановлених його імперативними нормами, тому основною фрагментаційною стратегією міжнародних акторів є не пряма відмова від зобов’язання, а відмова від його виконання, мотивована особливостями конкретної ситуації [230]. Така фрагментація є відповіддю на «інтеграційний тиск», завдяки якій міжнародні актори здатні регулювати ступінь своєї участі в інтеграційних процесах. Е. Бенвеністі та Дж. У. Даунз виділяють чотири основні стратегії, якими послуговуються держави для послаблення інтеграційних тисків. Такими стратегіями є: створення великої кількості вузьких угод навіть зі споріднених питань взаємодії, укладання угод з коротким часом дії або одноразовою дією, звуження повноважень створюваних угодами суб’єктів (наприклад, контрольних механізмів) та погроза виходу з «незручної» угоди або ініціювання її зміни [184, р. 595]. Очевидно, що кожна з цих стратегій тією чи іншою мірою сприяє фрагментації міжнародного права. Глобалізаційні та фрагментаціїні явища відбуваються у міжнародному праві одночасно та паралельно, що повністю спростовує позицію про протилежність глобалізації та фрагментації. Якщо б фрагментація та глобалізація протистояли одна одній, то на кожний конкретний період часу у міжнародному праві, як у динамічній системі, переважали б або глобалізаційні, або фрагментаційні тенденції. Однак, як відзначив П.М. Дюпуі, «питання фрагментації міжнародного права є переважно доктринальним спором глобалізаційної ери» [224, р. 29], тобто фрагментація відбувається в еру глобалізації, одночасно з нею та, по суті, є її проявом. Важливо підкреслити, що у своїх зусиллях, які викликають фрагментацію, міжнародні актори протистоять не глобалізації як такій, а лише конкретним її проявам, що розглядаються акторами як несприятливі. Глобалізація є результатом цілеспрямованих зусиль міжнародної спільноти щодо якісного перетворення міжнародної системи з метою підвищення її ефективності для вирішення глобальних завдань. Найяскравішою маніфестацією об’єднаних зусиль держав світу стало прийняття Організацією Об’єднаних Націй Цілей розвитку тисячоліття. Звичайно, цей документ можна розглядати як декларативний, проте показовим є сам факт визнання державами наявності загальних цілей, які важко було собі уявити ще тридцять років тому.
Вся работа доступна по ссылке |
|