Забезпечення єдності міжнародного права у практиці міжнародних судових органів

Дослідження впливу діяльності міжнародних судових органів на фрагментацію міжнародного права було б неможливим без розгляду та аналізу практичних прикладів такого впливу у конкретних справах, що були розглянуті міжнародними судами. У даному розділі висвітлюються найбільш «типові випадки» рішень міжнародних судів, що призводили до фрагментаційних явищ у міжнародному праві, або відобразили фрагментаційні явища, що вже існували. Розглянуто фрагментаційні практики Міжнародного Суду ООН як основного міжнародного судового органу загальної та універсальної юрисдикції, а також найбільш показові рішення регіональних та спеціалізованих судових органів, що мали вплив на фрагментацію міжнародного права відповідно за регіональною та галузевою ознакою, зокрема судових органів, створених у рамках європейського правопорядку та Системи вирішення спорів СОТ.

У своїй окремій думці у Справі, що стосується питань тлумачення та застосування Монреальської конвенції 1971 року, які виникли у зв’язку з повітряним інцидентом в Локербі [323], суддя Міжнародного Суду ООН М. Лахс заявив, що цей суд є «основним гарантом єдності міжнародного права» [340, р. 138]. У заяві Лахса відчувається невпевненість, адже вона була зроблена у зв’язку з «питаннями конкуренції юрисдикцій між Судом та партнерським головним органом Організації Об’єднаних Націй» (Радою Безпеки ООН) [340, р. 138]. І якщо у справі Локербі Міжнародний Суд розв’язав ситуацію шляхом визнання резолюцій Ради Безпеки ООН одним з джерел міжнародного права, що розглядаються судом, то деякі інші рішення Суду ставлять під сумнів його здатність бути «гарантом єдності». Прикладом цього може слугувати позиція Суду щодо визначення національності юридичних осіб, висловлена ним у Справі про компанію «Барселона Трекшн Лайт енд Пауер Лімітед» та наслідки рішення у цій справі для міжнародного корпоративного права.

Зазначена справа виникла у зв’язку з діяльністю в Іспанії електропостачальної компанії «Барселона Трекшн Лайт енд Пауер Лімітед»  («Barcelona Traction Light and Power Limited»). Формальним місцем інкорпорації та знаходження головного офісу цієї компанії була Канада, у той час як 88 відсотків акцій компанії належали громадянам Бельгії. Починаючи з 1936 року компанія зазнавала обмежень з боку уряду Іспанії, а в 1952 році іспанський суд визнав компанію банкротом та прийняв рішення про продаж її майна з аукціону. Не зумівши захистити свої інтереси в іспанських судах та вичерпавши всі національні засоби правового захисту, бельгійські акціонери звернулися до своєї держави з проханням здійснити дипломатичний захист їхніх прав у Міжнародному Суді ООН [180].

Фундаментальною для вирішення справи в Міжнародному Суді ООН стала проблема національності компанії, від вирішення якої залежала відповідь на питання про те, чи має право Бельгія здійснювати дипломатичний захист інтересів акціонерів компанії, зареєстрованої у Канаді. На момент розгляду справи вже були відомі два критерії визначення національності юридичної особи: критерій місця інкорпорації та розташування головного офісу та критерій переважного інтересу, за яким перевага має віддаватися не формальним юридичним ознакам, а фактичним обставинам, що пов’язують компанію з певною державою та її громадянами, зокрема, критерію права власності [189; 373].

Дослідивши обидва критерії, Міжнародний Суд виніс рішення, засноване на першому з них, тобто віддав перевагу формальному критерію інкорпорації над фактичним критерієм власності. При цьому Суд взяв до уваги свій попередній консультативний висновок у Справі про відшкодування шкоди, понесеної на службі Організації Об’єднаних Націй, однак вказав, що стандарт, запропонований у цьому висновку, не можна застосувати до справи «Барселона Трекшн», оскільки в першому випадку мова йшла про два різні рівні дипломатичного захисту, обидва з яких були однаково правомірними, а в другому випадку, «міжнародне право дає право здійснювати дипломатичний захист виключно державі, в якій зареєстрована компанія» [180].

Необхідно відзначити, що Міжнародний Суд ретельно проаналізував обидва критерії визначення національності юридичної особи і надав обґрунтування вибору саме критерію місця інкорпорації, виходячи з конкретних обставин справи, а не як загальному правилу. Однак, у подальшій міжнародній практиці, рішення Суду розглядалося як таке, що однозначно віддало перевагу одному критерію та однозначно заперечило інший [285, р. 92; 304, р. 1992].

З одного боку, за відсутності міжнародної норми, що була б закріплена конвенцією чи звичаєм, прецедент Міжнародного Суду ООН формально не є обов’язковим навіть для самого Міжнародного Суду. З іншого, стандарт справи «Барселона Трекшн» став розглядатися як своєрідне висловлення lex generalis у визначенні національності юридичної особи та держави, що має право захищати юридичну особу на міжнародному рівні. Драматизму ситуації додав бурхливий розвиток міжнародного комерційного та інвестиційного права [72, с. 141]. Висновок Міжнародного Суду явно не відповідав інтересам міжнародного бізнесу та погіршував умови міжнародного інвестування, а, отже, відбивався і на державах, зацікавлених у такому інвестуванні.

Потреба у збереженні єдності міжнародного права не дозволила «новим» міжнародним судам прямо заперечити стандарт справи «Барселона Трекшн», тому вони були змушені шукати можливість обійти цей стандарт. На практиці це втілилося у прийнятті рішень у подібних справах із зауваженнями про спеціальні обставини таких справ, які дозволяють відійти від стандарту «Барселона Трекшн», інакше кажучи, міжнародні суди в обґрунтування своїх рішень щоразу посилалися на lex specialis. Приймалися задовільні рішення по конкретних справах, однак інститут визначення національності юридичної особи в міжнародному праві ставав дедалі більш фрагментованим. Так, Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів у своїй практиці визначив два виключення з правила «Барселона Трекшн»: припинення існування юридичної особи через причини, що не пов’язані з оспорюванню шкодою, та випадок, коли реєстрація юридичної особи на території певної країни була передумовою для ведення бізнесу в цій країні [256; 258].

Внесок до фрагментації міжнародних правил визначення національності юридичної особи зробив і сам Міжнародний Суд ООН. На проблематичність рішення з точки зору завдань Суду вказав у своїй особливій думці суддя В. Ріфаген. Він зазначив, що рішення Суду щодо прав компанії та акціонерів ґрунтувалося на приписах національного права, у той час як Суд мав оцінити наявність порушення міжнародного права, у тому числі, порушення належного акціонерам права людини на власність [181].

У Справі про компанію «Елетроніка Сікула» Міжнародний Суд ООН розглянув ситуацію, подібну до обставин справи «Барселона Трекшн». Компанія «Елетроніка Сікула С.п.А.» («Elettronica Sicula S.p.A») була зареєстрована за законодавством Італії, однак, контрольний пакет її акцій належав компаніям, розташованим у США. На думку останніх, окремі дії італійського уряду порушили їхні права як акціонерів, а також Договір про дружбу, торгівлю та мореплавство, укладений між США та Італією. Після невдачі інвесторів в італійських судах, США заявили про порушення Італією зазначеного міжнародного договору та скористалися своїм правом на дипломатичний захист, подавши позов до Міжнародного Суду ООН, в якому, серед іншого, містилась вимога про визнання порушення прав американських компаній та компенсацію їхніх збитків [229].

У своїх письмових поданнях та усних аргументах Італія просила Суд застосувати правило справи «Барселона Трекшн», посилаючись на подібність фактичних обставин справи та відмовити в задоволенні позову США. І хоча Суд виніс вердикт на користь Італії, цей вердикт ґрунтувався на відсутності порушення міжнародного договору. При цьому Суд заперечив запропонований Італією аргумент про застосування стандарту «Барселона Трекшн», вказавши на наявність у вищевказаному договорі між Італією та США положень про взаємний захист інвестування [228]. Відповідно, Суд сам вказав на наявність інвестиційного договору між країнами-сторонами спору як на лазівку, що дозволяє обходити правило справи «Барселона Трекшн».

З урахуванням того, що у світі налічуються сотні міжнародних інвестиційних договорів і кількість їх постійно збільшується, спеціальний режим визначення національності юридичної особи, окреслений Міжнародним Судом ООН у справі «Елетроніка Сікула», може переважити загальну норму справи «Барселона Трекшн». Додавши до цього й інші винятки з правила, зазначені вище, можна констатувати, що міжнародні суди у справах, які будуть стосуватися визначення національності юридичної особи, робитимуть вибір між двома стандартами, обидва з яких підтверджені таким авторитетним джерелом, як Міжнародний Суд ООН, при цьому маючи рівні можливості для застосування кожного зі стандартів. Спеціальний доповідач Комісії міжнародного права ООН Дж. Р. Дугард нараховує до семи можливих розв’язань питання про національність юридичної особи, які можуть бути прийняті через комбінацію двох стандартів [223, р. 33].

Неясності ситуації додає і робота Комісії міжнародного права ООН. Стаття 9 Проекту статей про дипломатичний захист 2006 року містить обидва стандарти, вказуючи на те, що національність юридичної особи визначається місцем інкорпорації, однак «у випадках, коли юридична особа знаходиться під керівництвом громадян іншої держави чи держав та не веде помітної діяльності в державі інкорпорації, та місце управління та фінансового контролю розташоване на території іншої держави, ця держава буде вважатися державою національності» [220]. Очевидно, що таке формулювання статті дозволить будь-якому міжнародному суду на власний розсуд визначати, що вважати фінансовим контролем та управлінням, таким способом розв’язуючи питання про національність юридичної особи на користь тієї чи іншої сторони, отже, існує ризик поглиблення фрагментованості міжнародної судової практики з цього питання.

Розгляд проблеми юрисдикційного конфлікту в практиці міжнародних судів доцільно провести на прикладі Міжнародного трибуналу з морського права, оскільки саме цей суд, незважаючи на свою нетривалу історію, відзначився найпоказовішими конфліктами. Якщо згадуваний у роботі конфлікт юрисдикцій Міжнародного Суду ООН та Міжнародного трибуналу з морського права «залишається скоріше теоретичним, ніж практичним» [364, р. 809], то практика Трибуналу яскраво демонструє основні фрагментаційні тенденції, викликані проліферацією міжнародних судів, у тому числі, юрисдикційний конфлікт, використання державами політичних впливів та підбір ними зручного суду для вигідного вирішення спорів.

Уперше з наслідками проліферації міжнародного правосуддя Міжнародний трибунал з морського права зіткнувся у Справі про меч-рибу. У квітні 2000 року Європейський Союз звернувся до Органу з питань вирішення спорів СОТ з заявою про те, що законодавство Чилі забороняє постановку суден у доки в Чилійських портах у разі перебільшення кількості виловленої риби на борту понад встановлений у Чилі стандарт, і що така заборона становить собою необґрунтовану дискримінацію в рамках правового режиму СОТ. У грудні того ж року Чилі звернулася до Міжнародного трибуналу з морського права з позовом проти ЄС про порушення Конвенції ООН з морського права. Конфронтації судів, однак, вдалося уникнути, оскільки в січні 2001 року ЄС та Чилі досягли домовленості про мирне вирішення спору, у зв’язку з чим провадження в обох судах були припинені.

У повному обсязі проблема юрисдикційного конфлікту виявилася у Справі про завод змішаного оксидного палива. Ця справа становить особливий інтерес при дослідженні проблеми проліферації та фрагментації міжнародного судочинства, оскільки у ній зіткнулися юрисдикції одразу трьох судових інституцій: Міжнародного трибуналу з морського права, Постійної палати третейського суду та Суду Європейських спільнот, причому справа продемонструвала як проблему юрисдикційного конфлікту, так і проблему пошуку зручного суду.

Справа виникла через будівництво Великобританією заводу з виробництва змішаного оксидного палива на березі Ірландського моря, функціонування якого, на думку Ірландії, могло б призвести до негативних наслідків для її екології через радіоактивність такого палива. Сторони не змогли розв’язати спору шляхом переговорів, та 25 жовтня 2001 року Ірландія подала заяву до Постійної палати третейського суду [296], а 9 листопада 2001 року – до Міжнародного трибуналу з морського права [291]. Обидві заяви містили вимогу про застосування запобіжних заходів у вигляді заборони Великобританії будувати зазначений завод.

3 грудня 2001 року Міжнародний трибунал з морського права підтвердив наявність своєї юрисдикції у справі, однак відмовився видавати наказ про застосування запобіжних заходів. Водночас, Трибунал висловив занепокоєння через те, що юрисдикція у справі потенційно могла бути визнана Судом Європейських Спільнот, та відклав слухання справи до моменту винесення відповідної ухвали вказаним судом.

Постійна палата третейського суду, своєю чергою, наказом від 21 березня 2002 року, прийняла справу до розгляду без застережень [293] і розглянула проблему юрисдикції лише після пред’явлення відповідної вимоги у письмовому меморандумі Великобританії. 23 червня 2003 року Палата призупинила провадження у справі на стадії усних слухань, пославшись на неможливість продовжувати слухання до розв’язання юрисдикційної проблеми. Показовим є формулювання, застосоване Палатою: «до винесення остаточного рішення щодо обставин справи, Трибунал має визначитись з питанням юрисдикції в точному сенсі…беручи до уваги міркування взаємної поваги, які мають переважати у відносинах між судовими інституціями, обидві з яких покликані визначати права та обов’язки держав, Трибунал вважає недоречним продовжувати провадження шляхом слухання сторін про обставини спору у відсутності розв’язання зазначеної проблеми. Більше того, процедура, що може призвести до винесення двох конфліктуючих рішень щодо одного й того самого питання, не буде сприяти вирішенню спору сторін» [294].

Суд Європейських Спільнот прийняв рішення у травні 2006 року, заявивши, що юрисдикція у справі належить саме йому, а не Міжнародному трибуналу з морського права. Обґрунтовуючи свою позицію, Суд послався на те, що Конвенція ООН з Морського права підписувалася та ратифікувалася Європейською радою, а не окремими державами, і що під час підписання виключна компетенція розглядати питання, пов’язані з положеннями Конвенції щодо забруднення моря, була передана Європейському Союзу. Оскільки відповідні положення складали собою частину Маастрихтського договору про заснування Європейського Союзу та стосувалися європейського правопорядку, саме Суд Європейських Спільнот мав розглядати справу. Через це Суд зробив висновок, що подання Ірландією справи до Міжнародного трибуналу з морського права становило порушення її зобов’язання за Маастрихтським договором [204].

Ірландія добровільно виконала рішення Суду Європейських Спільнот належним чином та офіційно відкликала подання до Постійної палати третейського суду. Провадження у справі було офіційно закрите 6 червня 2008 року [295].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16794.html