Регіональна фрагментація міжнародного права у практиці міжнародних судових органів

Виділення особливих регіональних правопорядків, що виокремлюються з загальної міжнародно-правової системи, є одним з магістральних напрямів фрагментації міжнародного права. І хоча фрагментація була усвідомлена як проблема відносно недавно, її передумови формувалися упродовж усієї другої половини ХХ століття, у тому числі, у рішеннях міжнародних судів. Найпершими з таких рішень слід вважати вердикти Міжнародного Суду ООН у Справі про притулок (1949 рік) та Справі Айя де ла Торе (1950 рік) [327] .

Спір між Колумбією та Перу, про призвів до виникнення зазначених справ, був породжений наданням Колумбією політичного притулку лідеру Американського народного революційного союзу Віктору Раулю Айя де ла Торе. Після невдалої спроби останнього організувати революційний заколот в Перу, він отримав політичний притулок у посольстві Колумбії в столиці Перу Лімі. Не посягаючи на недоторканість дипломатичного представництва, влада Перу відмовила Айя де ла Тора у можливості залишити територію посольства та перетнути територію Перу аби потрапити до Колумбії, а також вимагала видачі де ла Торе для передання його суду.

Не досягши угоди з Перу шляхом переговорів, Колумбія подала позов до Міжнародного Суду ООН. Викладена у позові позиція ґрунтувалася на припущенні, що в Латинській Америці існує регіональний звичай, що випливає з Каракаської конвенції про екстрадицію, Гаванської конвенції про притулок та Конвенції Монтевідео про політичний притулок, відповідно до якого, Колумбія має право прийняти одностороннє рішення про політичний характер діяння особи та відповідно про надання політичного притулку, і таке рішення було б обов’язковим для інших держав, у тому числі, для Перу. При цьому Колумбія посилалася не лише на свої конвенційні зобов’язання, але й на практику латиноамериканських держав та «американське міжнародне право загалом», що нібито надавало їй право самостійно оцінювати дії особи та вирішувати питання про надання дипломатичного притулку, а на інші держави покладало зобов’язання поважати рішення про надання притулку [177, р. 269]. У своєму контрмеморандумі Перу не заперечувало існування звичаю як такого, посилаючись на порушення Колумбією правил надання притулку, встановлених вищевказаними конвенціями, у тому числі, на те, що наявне конвенційне право не надає державам право в односторонньому порядку кваліфікувати дії осіб з метою надання їм притулку [177, р. 271].

Аргументи Колумбії були відкинуті Міжнародним Судом ООН, який вказав, що звичай надавати притулок не підтверджується постійною одностайною практикою держав, що могло б створити підстави для твердження про існування звичаю. Тим не менш, Суд не відкинув саме поняття регіонального звичаю, на яке посилалася Колумбія. Серед іншого, Суд вказав, що регіональний звичай надання політичного притулку дійсно існує серед латиноамериканських держав. Водночас, Суд відмовився визнати наявність звичаю, що дозволяв би державі, що надає притулок, самостійно визначати характер дій приховуваної особи, пояснивши, при цьому, що «факти, які стали відомі Суду, демонструють непевність та суперечливість…при наданні дипломатичного притулку…що не дозволяє визнати одностайного правозастосування, яке можна було б визнати правом» [177, р. 277].

У справі Айя де ла Торе, позов за якою було подано Колумбією з метою отримати роз’яснення Міжнародного Суду ООН щодо порядку виконання рішення у справі про притулок, Суд підтвердив свою попередню позицію та додатково відзначив, що Гаванська конвенція має тлумачитись «відповідно до латиноамериканської традиції щодо притулку» [249, р. 81].

Рішення Міжнародного Суду ООН не містили інших пояснень щодо природи регіонального звичаю, однак його проаналізував суддя А. Альварез у своїй окремій думці у справі про притулок. Серед іншого, ним було прямо поставлено питання про існування особливого американського та особливого латиноамериканського міжнародного права, на які він дав позитивні відповіді. Суддя Альварез пояснив, що «з моменту набуття незалежності, Американські держави бажали встановити таке право, що гармоніювало б з інтересами та очікуваннями континенту…поняття «Американське міжнародне право»…не означає…що існує особливе міжнародне право для Нового світу, що було б повністю відмінним від загального міжнародного права…скоріше, мова йде про набір принципів, конвенцій, звичаїв та практик, що мають значення для республік Нового світу» [178, р. 294]. Більше того, Альварез заявив, що існують також європейське міжнародне право, азіатське міжнародне право та радянське міжнародне право, а в рамках кожної з таких регіональних ділянок міжнародного права можуть існувати підрозділи, такі як латиноамериканське міжнародне право [178, р. 294].

Особливий інтерес викликає роз’яснення суддею Альварезом завдань регіонального звичаю, які полягають у творенні зобов’язання для держав певного регіону, що відрізнялися б від загального міжнародного права. Виправдання існуванню такого зобов’язання знаходиться у регіональній практиці. Як вказав сам Альварез, таке звичаєве зобов’язання має стати обов’язковим не лише для американських держав, але й для всіх інших держав світу щодо країн Латинської Америки, навіть за відсутності згоди останніх. Позиція судді Альвареза пізніше неодноразово цитувалася в літературі як підтвердження можливості існування регіонального міжнародного права [212, р. 211; 271, р. 383]. Нарешті, на рішення Міжнародного Суду ООН у справі про притулок послалася і дослідницька група Комісії міжнародного права ООН, яка підкреслила, що це рішення сприяло регіоналізації міжнародного права.

Необхідно відзначити, що дослідники звернули значну увагу на юридичні наслідки рішень Міжнародного Суду у вищезазначених справах, однак практично проігнорували висновки Суду про політичний характер регіонального звичаю та регіоналізму у міжнародному праві. Останнє має особливе значення в контексті нашого дослідження.

У рішенні Міжнародного Суду ООН підкреслювалося, що регіональний звичай має розглядатися як право та обов’язок держав, а не лише як сукупність ситуативних рішень, прийнятих через політичні вподобання. З іншого боку, Суд вказав, що практика латиноамериканських держав «зазнавала сильного впливу міркувань політичної зручності» [177, р. 287]. Роз’яснення того, що слід вважати політичними міркуваннями, можна знайти в окремій думці судді Альвареза. Останній відзначив, що держави «змінюють своє відношення до права відповідно до обставин, що склалися, та власних політичних інтересів» [177, р. 295], а конкретні практики, такі як практика надання політичного притулку в латиноамериканських державах, мають розглядатися в контексті соціального та політичного середовища, в якому вони склалися [177, р. 290].

Не можна говорити про те, що у випадку справи про притулок Міжнародний Суд ООН сам зазнав впливу «міркувань політичної зручності», адже він лише дослідив практику певних держав, у конкретному випадку не визнавши існування звичаю. При цьому Суд виходив з власного статуту та положень статуту ООН. Як відзначив з цього приводу суддя Альварез, суд виходив з того, що американське міжнародне право відповідає іншим системам міжнародного права та підпорядковується універсальному міжнародному праву відповідно до статті 52 Статуту ООН [177, р. 291].

Варто відзначити, що Суд сприяв визнанню самих понять регіонального звичаю та регіонального міжнародного права, які на той час були вкрай спірними. Більше того, посилання Суду на статтю 52 Статуту ООН не можна визнати достатньо виправданим, оскільки мова в цій статті йде про творення регіональних договорів про безпеку [148], а не про формування окремих регіональних підсистем у рамках універсального міжнародного права. Отже, висновок Міжнародного Суду ООН у справі про притулок базувався не лише на міжнародному договорі, але й великою мірою на власному баченні та дуже широкому тлумаченні положень цього договору, а це фактично означає, що Суд з власної ініціативи заявив про існування певної міжнародної норми.

Подальша еволюція міжнародно-правової системи доводить також і те, що регіональні міжнародно-правові системи не достатньо підпорядковані універсальній, аби можна було говорити про ієрархічний зв’язок між ними. Мова має йти не про абсолютне підпорядкування, а скоріше про взаємодію регіональних систем з універсальною, найяскравіший приклад чого дає буття європейського правопорядку загалом, та окремо практика європейських судових органів.

Виділення регіонального міжнародного права ставить питання про існування регіонального правопорядку, врегульованого цим правом. Найбільшою послідовністю у виділенні такого регіонального правопорядку відзначається судова система Європейського Союзу. Суд Європейського Союзу, котрий до 2009 року носив назву Суд Європейських Спільнот, зіграв провідну роль у формуванні європейського правопорядку. Розглядаючи конкретні спірні випадки, цей суд формулював загальні правила, що витікали з тлумачення конститутивних договорів Європейських Спільнот та Європейського Союзу та відповідали станові розвитку загальноєвропейської політики та правосвідомості у їхньому еволюційному розвитку. Як відзначає А.С. Смбатян, «на суд було покладене ґрунтовне завдання з підтримання життєздатності інтеграційного процесу шляхом винесення рішень, що підтверджують дієвість Договору, навіть коли його положення не виконувалися так, як цього вимагала Спільнота, і підтвердження дієвості вторинного законодавства, навіть коли його належним чином не дотримувалися держави-члени [134, с. 132].

Уперше з проблемою співвідношення національного права та наднаціонального Європейського права Суд Європейських Спільнот зіткнувся у справі де Геюс проти Бош eнд ван Рийн (Geus v. Bosch and van Rijn). Суд мав відповісти на ключове питання: чи могла заборона експорту, застосована приватним підприємством, зареєстрованим у ФРН щодо своїх клієнтів, на що клієнти дали згоду шляхом підписання контракту, бути скасована під впливом положень Договору про заснування Європейської економічної спільноти.

На значущість цього питання негайно вказав Генеральний адвокат Суду М. Лагранж, який відзначив важливість взаємодії національних правових систем, у тому числі, національних судів, з європейською правовою системою. На думку Лагранжа, остання могла бути ефективною лише за умови «лояльності…та плідної взаємодії між муніципальними судами та Судом Європейських Спільнот з взаємним урахуванням їхніх юрисдикцій» [246].

Суд підтримав позицію Генерального адвоката та постановив рішення на користь позивача, в якому зазначив, що Договір встановив заборони на обмеження руху товарів у рамках Спільноти, і ці обмеження становлять право, що підлягає застосуванню безпосередньо судами держав-членів [193]. Таким чином, Суд вказав, що договорами про заснування Європейських Спільнот національним судовим органам була делегована функція застосування європейського права, і що це право накладає на них нові права та обов’язки. Своїм рішенням Суд втрутився в сферу, що раніше перебувала під виключним суверенітетом держав та певною мірою обмежив цей суверенітет. Водночас, рішення було не зовсім повним. Воно не містило аналізу міжнародно-правових підстав такого обмеження та не прояснило питання щодо наявності в юридичних та фізичних осіб правосуб’єктності за європейським правом.

Вищезазначені питання були розглянуті Судом Європейських Спільнот в 1963 році у справі ван Ген ден Лоос, коли Суд вперше задекларував існування особливого європейського правопорядку. У цій справі Суд визнав обґрунтованою скаргу німецького підприємства на підвищення митних тарифів Нідерландами, вказавши, серед іншого, на те, що Договір про заснування Європейської економічної спільноти створив права та обов’язки не лише для держав, але й для кожної окремої фізичної особи-громадянина та юридичних осіб, зареєстрованих у цих державах.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16794.html