Терористичний конфлікт як об’єкт регулювання міжнародного права збройних конфліктів

Виникнення й формування права збройних конфліктів передовсім зумовлено прагненням суспільства запобігти злочинам, які спотворюють смисл відкритого протиборства і спрямовані на невинних, не причетних до збройної боротьби людей. Але саме такими показниками й характеризуються терористичні злочини.

Слід звернути увагу, що переважно йдеться не про міжнародне гуманітарне право, яке вважається серцевиною права збройних конфліктів, а саме про право збройних конфліктів. Адже, на відміну від гуманітарного права, норми якого вибудовуються і структуруються на базі правової оцінки методів і засобів ведення війни, мають чинність лише за умов збройного конфлікту, позбавляють державу права на застосування сили тощо, право збройних конфліктів поширює свою дію на більш широкий спектр теророгенних факторів, оскільки додатково регулює питання щодо причин і походження воєн, справедливості дій сторін. Природно, що без визначення причин походження збройного конфлікту і встановлення у цій частині кримінальної за міжнародним правом відповідальності, право не охоплюватиме регулюючою дією усіх складових, які утворюють міжнародний злочин «тероризм».

Попередньо проаналізовано, що сторона, яка спричинила терористичний збройний конфлікт, певним чином опиняється у ролі потерпілої, жертви терористичних атак. І це не дивно, оскільки, по-перше, у конкретних безпосередніх діях цієї сторони може не міститися правопорушень або такі правопорушення не оцінюються у причинно-наслідковому зв’язку із тероризмом. Звідси, по-друге, виникає ілюзія потерпілої сторони, оскільки домінуючий ефект вчинення (у відповідь) терористичного акту настільки великий, що він загалом ніби поглинає зміст тероризму і, власне, «підміняє» у правовій кваліфікації склад останнього.

Така іррегулярність, неспівставність засобів боротьби у конфлікті, коли одна сторона у безпосередніх взаємодіях може не застосовувати збройних методів, а інша («терористична») використовує нетрадиційні з точки зору воєнного мистецтва збройні способи і засоби впливу на противника, породжує значні проблеми для правового регулювання у межах міжнародного права збройних конфліктів (див. 2.1).

Як зазначалося, формування й розвиток права збройних конфліктів відбувалися з урахуванням перемін у змісті збройної боротьби, посилення її іррегулярної складової.

Точкою відліку у зазначеній тенденції розвитку права збройних конфліктів став Нюрнберзький процес і створений у його рамках Міжнародний Воєнний Трибунал, його Статут та Вирок. Базуючись на загальноприйнятих нормах міжнародного права, Нюрнберзький Трибунал зробив вагомий внесок у розвиток прогресивних міжнародно-правових принципів, особливо у гуманітарній сфері, і надав стримуючого впливу на збройні конфлікти, завдяки чому суспільство, зіткнувшись із новим різновидом збройного насильства – тероризмом, виявилось не таким беззахисним [148, с. 322-323]. Саме склади злочинів проти миру і безпеки людства, людяності, а також воєнних злочинів (ст. 6 Статуту) заклали основи для протидії широкому колу суміжних з тероризмом злочинів, демонструючи можливість створення дієвого правового механізму протидії збройним конфліктам з наявним елементом іррегулярності.

Спроби ввести у поле дії міжнародного права таку іррегулярність мали місце у документах Женевської конференції від 12 серпня 1949 року. Дії, що чиняться на спротив окупаційній владі з боку цивільного населення, яке взялося за зброю, якщо вони базуються на легітимних національно-визвольних мотивах, стали розглядатися як легальні. Важливість цього кроку важко переоцінити, адже уперше в рамках класичного інституту воєнної окупації (occupatio bellica) міжнародне право визнало тих, хто іррегулярним способом бореться за національне визволення.

Післявоєнне прагнення міжнародного співтовариства до справедливості, посилення можливостей слабких народів і рухів у їх прагненні отримати свободу й незалежність виявились у певних кроках Женевської конференції до визнання законності збройної боротьби у конфліктах неміжнародного характеру. Зокрема, текст ст. 3 усіх чотирьох конвенцій містить положення, спрямовані на регулювання неміжнародних збройних конфліктів. Таким чином, під міжнародно-правовий контроль потрапляє значний сегмент збройної боротьби, який утілює протиборство різних соціальних прошарків і політичних сил однієї країни і характеризується особливою непримиренністю, жорстокістю і бузувірством.

Але, як зазначалося, положення ст. 3 Женевських конвенцій не повною мірою охоплюють усі вияви збройних конфліктів неміжнародного характеру. Зокрема, відсутня пряма вказівка на цивільне населення як об’єкт захисту.

Відчутною перешкодою на шляху регулювання внутрішньої збройної конфліктності стали умови застосування гуманітарних положень зазначеної ст. 3. Визначено, що вони настають лише тоді, коли конституційний уряд у порядку залучення регулярного війська визнає інсургентів воюючою стороною [188, p. 121; 194, p. 35].

Це положення практично втрачає дієвість у сукупності з іншими обмеженнями подібного ґатунку: вважається загальновизнаним, що протиборча урядова сторона має володіти збройною силою, владою, відповідальною за свої дії, оперувати на певній території і мати можливості та засоби для виконання вимог міжнародних гуманітарних конвенцій. Вона, до того ж, повинна діяти у рамках певної політичної організації, яка претендує на державність [173, p. 28, 38; 228, p. 99].

Непродуктивність такого підходу певною мірою виражається у посиленні асиметричної складової дій антиурядових збройних формувань, які через це втрачають шанси ведення збройної боротьби у правовій системі координат і віддають перевагу нелегітимності терористичних методів дій. Не набули критеріїв «законного» протиборства навіть Курдська робітнича партія, революційні армії країн Латинської Америки і інші угруповання, які діють у найбільш сприятливих для дотримання конвенційних вимог формах, а також фізико-географічних, політичних і інших умовах.

Оцінюючи міжнародно-правові нормативні надбання у сфері регулювання збройних конфліктів, які базуються на національно-визвольних мотивах і цілях, можна дійти висновку, що відбувається певна дозованість нормотворчості щодо легітимізації боротьби, здійснюваної повстанськими рухами.

Женевські конвенції приймались безпосередньо після Другої світової війни, під час якої партизанська іррегулярність у різних вогнищах протиборства зарекомендувала себе як блискучий і дієвий спосіб впливу на противника, яку уособлювали потужні воєнні машини вермахту і імператора Хірохіто. Потужний партизанський рух розгорнувся у тилу німецьких військ на окупованій території Радянського Союзу. Найвідомішими були партизанські формування С. А. Ковпака, С. В. Руднєва, Д. М. Медвєдєва, О. Ф. Федорова і багато інших. Ефективною силою виявилось партизанське об’єднання Югославії, очолюване І. Б. Тіто. Дієвий опір фашистам чинили партизани Франції, Італії, Бельгії та інших країн Європи. Досить широкого розмаху перед Другою Світовою війною і упродовж неї набуло партизанство у Китаї, Кореї та інших країнах і регіонах Південно-Східної Азії, у тому числі у рамках опору японському мілітаризму.

Констатуючи вагомий внесок партизанства у переможні результати Другої Світової війни, слід звернути увагу, що упродовж цих років був напрацьований значний досвід ведення іррегулярної боротьби, її ефективність сягнула рівня співставності з регулярним урядовим військом. Особливо це було відчутним в умовах гірсько-лісової місцевості, джунглів, де обмежується перевага суто військово-технічного фактору.

Це, безумовно, створювало загрозу колоніальним володінням західних метрополій. Але на той час у дію вступив Статут Організації Об’єднаних Націй. Ігнорувати його основоположні принципи, норми і положення, що стосуються права народів на самовизначення і незалежність, було неможливо.

Цими і деякими іншими обставинами в основному слід пояснити половинчастість рішень Женевської конференції у частині надання правомірності національно-визвольній боротьбі. Правові умовності і застереження, якими супроводжувалася ця легітимність, практично нівелювала можливості реального впливу на зміст світової системи, побудованої на домінуванні і пріоритетності інтересів розвинутих країн Заходу.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16795.html