Історико-правові засади виникнення, становлення та розвитку системи державних закупівель

Історико-правові засади виникнення системи державних закупівель тісно пов’язані зі створення державного казначейства, традиції якого в Україні зародилися за Київської Русі. Прообразом казначейства можна вважати княжу казну Ярослава Мудрого і його спадкоємців, яка слугувала сховищем матеріальних цінностей князівств. Княжа казна московських великих князів знаходилась у Кремлі, на казенному дворі. Вже до середини XV століття княжа казна набула значення центрального фінансового відомства.

На початку XVIII століття для вирішення проблемних питань у галузі фінансів була створена камер-колегія як прообраз сучасного Міністерства фінансів. Першим президентом камер-колегії був призначений у 1717 році князь Д.М. Голіцин. Петро І ставив перед нею такі завдання, реалізація яких дійсно робила її органом вищого управління та контролю над доходами держави. Зокрема, вона повинна була збирати різного роду інформацію про реальне економічне становище країни [223, с. 212].

Одним із перших у світі конституційне визначення державної казни (військової скарбниці) зробив Пилип Орлик (1710-1742) у так званій Бендерській конституції. Статтею 9 цієї конституції передбачалось, що військова скарбниця (генеральний скарб) – то є державний скарб і фінанси у гетьманській державі. Конституцією відокремлювався державний скарб від особистих коштів гетьмана і передавався в розпорядження генерального підскарбія. На цю посаду могла бути обрана лише «людина значна й заслужена, маєтна і добросовісна». Для утримання гетьмана («на ранг гетьмана», «на булаву й особу його гетьманську») надавалися рангові маєтності, земельні володіння. Важливі скарбничі справи вирішувались виключно на зборах старшинсько-козацької ради (парламенту).

Ключовим явищем в історії казначейства були роки Запорізької Січі (кінець XV ст. – 1775 р.), коли більшість козаків перебувала на турецькому фронті (неподалік від гирла Дунаю). Тоді й було організовано військовий скарб, до якого надходили доходи від промислової експлуатації рибальських і мисливських угідь, земель і хуторів.

Історично Російська імперія почала створювати систему державних закупівель задовго до її зародження у багатьох інших країнах. Так, у 1595 р. цар Олексій видав указ «Про заготівлю матеріалів для побудови Смоленської фортеці». Більше того, , упродовж тривалого часу правове регулювання поставки і підряду існувало тільки для забезпечення держави (скарбниці); правове регулювання цих процедур здійснювалося відповідно до Положення про казенні підряди і постачання, яке було включене до Зводу законів цивільних.

Перший розгорнутий законодавчий акт, який регулював закупівельну діяльність державних установ – «Регламент про управління адміралтейством і верф’ю» – був прийнятий в Росії ще в 1722 р., а перший аналогічний закон США про федеральні закупівлі з’явився лише через 70 років.

До революції укладання договорів з державою (казною) відбувалося трьома способами: за допомогою проведення торгів, за допомогою запечатаних оголошень, за допомогою торгів і запечатаних оголошень [213, с. 373].

Порядок проведення торгів та здійснення інших способів закупок підпорядковувалися як загальним правилам цивільного права, так і спеціальним правилам, що визначалися в Положенні про казенні підряди і постачання. Предметом казенних поставок і підряду могли бути речі, припаси, інструменти, різні роботи і послуги. Від імені скарбниці торги проводилися казенними установами.

Перед Першою світовою війною в країні налічувалося понад 150 монополій різного типу [26, с. 30]. У результаті захоплення монополіями різних галузей виробництва штучно створювалася ситуація недостачі різного роду товарів.

Монополії під патронатом царського уряду незаконно отримували казенні замовлення, причому деякі з них (суднобудівний, інженерний синдикати) виникали спеціально з метою отримання казенних замовлень.

У ході проведення сенаторських ревізій виявлялися зловживання у системі розподілу казенних замовлень. Високі ціни на товари монополії забезпечували шляхом попередньої змови про те, хто і за якою ціною буде виконувати замовлення. Таким чином, конкуренція при розміщенні казенних замовлень практично була відсутня; поширеним був підкуп чиновників, від яких залежало отримання замовлення.

Зловживання монополій були й при виконанні казенних замовлень. Характерним прикладом є діяльність артилерійського синдикату. За даними звіту сенатора Гаріна, за 1903-1908 р. 60% замовлень артилерійського відомства були виконані із запізненням, причому Військове міністерство фактично не застосовувало ніяких заходів по відношенню до порушників. Так, неустойки за вказаний період були стягнуті з постачальників всього на 2188 карбованців при сумі «вибачених» неустойок у 274 160 карбованців [26, с. 30].

Слід відзначити роль Одещини та Миколаївщини щодо державних закупівель, які переважно реалізовувались через торгівлю зерном за допомогою прогресивних на той час форм господарювання – бірж. Миколаїв на той час мав один з провідних причорноморських портів, був першим після Одеси пунктом торгівлі хлібом. Хліб з Миколаєва надходив у Лондон, Ліверпуль, Белфаст, Глазго, Роттердам, Амстердам, Венецію, Гибралтар, Александрію (Єгипет). Рух іноземних суден у Миколаївському порту в 1901 році відображався такими цифрами: англійських пароплавів – 143, грецьких – 55, італійських – 34, германських – 31 і австрійських – 40; разом 303. Експорт зерна з Миколаєва досягав 88 мільйонів пудів (1 мільйон 408 тисяч тон). Хлібоекспортними операціями в Миколаєві займалися різні фірми, торгівельні дома і купці: Луї Дрейфує і Ко, М. Нейфельд і Ко, торговий дім Ф. І. Фрішен, І. Д. Еріх, М. Н. Ортензато, І. Я. Коган, Е. С. Куппа. При цьому п’яти з цих фірм належало 60 відсотків усього експортного хліба з Миколаєва. Упливові миколаївські купці були обрані членами та стали кандидатами в члени Арбітражної комісії при Мико­лаївській товарній біржі. Миколаївська товарна біржа, заснована у 1885 році, була центром економічного життя міста і губернії. Однак з кінця липня 1914 року торгове мореплавство припиняється у зв’язку з початком світової війни, хліботоргівля поступово утрачає свої обсяги. Остаточно діяльність біржі і взагалі торгівля хлібом припинилися з подіями 1917 року і початком громадянської війни.

Установлено, що з кінця 80-х років XIX століття через Одеську та Миколаївську біржі проходило більше половини експорту хліба з Південної України. Одеська біржа була лідером операцій з фондовими цінностями не тільки в регіоні, а й на фондовому ринку Росії.

Миколаївщина завжди мала міцні зв’язки з Одещиною в соціальній, культурній, економічній та правовій сферах. На той час в Одесі вже розквітала правова традиція щодо вирішення спорів, які виникали між юридичними особами у сфері господарських економічних правовідносин, заснована утвореним у місті в 1808 році першим Комерційним судом Російської Імперії [57, с. 143–144].

Після жовтневої революції 1917 р. і громадянської війни система торгів на державні поставки і підряди в нашій державі була майже повністю ліквідована. Державні торги як істотний елемент ринкової конкуренції не вписувалися в теоретичні основи соціалістичної планової економіки. У період громадянської війни задоволення потреб нової Радянської держави здійснювалося винятково методами позаекономічними, переважно силовими.

Відродження конкурентних начал в господарській діяльності стали спостерігатися тільки з переходом до нової економічної політики (далі – НЕП) у 1921 р. Теоретичною основою для цього стали праці В.І. Леніна «Як нам реорганізувати Рабкрін», «Краще менше, та краще», «Основні завдання партії при НЕП». Забезпечення взаємодії держави з господарюючими суб’єктами було доручено спеціальному органу – Робітничо-селянської інспекції (Рабкрін), який розробив Положення про поставки і підряди, затверджене 30 листопада 1921 року. Положення та інструкція до нього стали керівними документами для всіх господарських наркоматів. Характерною рисою цього періоду є високий рівень самоорганізації підприємств, які створювали галузеві союзи, артілі та інші форми об’єднань. Деякі з них розробляли типові правила і рекомендації щодо участі у торгах. В умовах панування комуністичної ідеології НЕП не міг створити передумов для формування повноцінної ринкової економіки. Приватний сектор у той час розглядався як ворожий радянській державі тимчасовий елемент. При виборі підрядника перевага з ідеологічних міркувань нерідко надавалася державним організаціям.

У серпні 1923 р. Радою народних комісарів СРСР була затверджена Інструкція про порядок публічних торгів на державні підряди і постачання, яка цілком відповідала принципам прок’юременту [189]. Зокрема, в ній були визначені три види публічних торгів: усні, в запечатаних конвертах і змішані (телеграфом). Договір з переможцем торгів укладався не пізніше ніж через 5 днів після затвердження їх результатів. У випадку проведення найбільш великих торгів остаточне рішення про затвердження їх результатів і підписання документів приймалися вищестоящими по відношенню до організатора торгів організаціями. Для отримання копії договору переможець надавав промисловий патент і сплачував гербовий збір [204, с. 45].

Незважаючи на подвійний характер ставлення держави до приватного сектору економіки, система торгів функціонувала досить успішно, у газетах постійно друкувалися оголошення про державні підряди, за право отримання яких боролася велика кількість підприємств і організацій. Наприклад, у липні 1923 р. у «Відомостях ЦВК» було опубліковано 91 оголошення про торги, більшість з яких стосувалася потреб міського господарства Москви (комунальне господарство, електростанція, трамвайні колії, утримання нерухомого майна).

Важливою особливістю прийняття рішень щодо вибору підрядника була наявність певних переваг для державних підприємств і організацій, зокрема, вони брали участь у конкурсі без внесення застави. За інших рівних умов перевага віддавалася, передовсім, державним підприємствам (організаціям) і тільки в наступну чергу кооперативним.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16797.html