Суб’єкт і суб’єктивна сторона незаконного збагачення

Реалізація конституційних принципів побудови держави вимагає законного й обґрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності. У зв’язку із цим особливої актуальності набуває дослідження питання суб’єкта злочину як одного із обов’язкових елементів його складу, що, як слушно зазначав О. В. Охман, разом із суспільно небезпечним діянням є невід’ємним поняттям кримінального права, пов’язаним із багатьма його інститутами, необхідність дослідження якого зумовлена динамічністю кримінального законодавства, що у свою чергу, вимагає постійного вдосконалення [259, с. 247]. Постійна потреба приведення кримінально-правової теорії відповідальності суб’єкта злочину у відповідність із сучасними положеннями є результатом, як правильно зауважував автор, як нового етапу розвитку кримінального законодавства, так і послідовної необхідності переосмислення ряду теоретичних положень та постулатів, пов’язаних із поступальним розвитком сучасного суспільства.

Слід зазначити, що питанням відповідальності суб’єкта злочину присвятили свої роботи П. П. Андрушко, Л. В. Багрій-Шахматов, В. І. Борисов, В. М. Бурдін, В. А. Владіміров, В. О. Глушков, С. Б. Гавриш, Л. Д. Гаухман, Н. А. Гуторова, П. С. Дагель, А. Ф. Зелінський, Н. Ф. Кузнєцова, І. П. Лановенко, Н. С. Лейкіна, А. В. Наумов, В. О. Меркулова, Н. А. Мирошниченко, А. А. Музика, В. С. Орлов, Р. Оримбаєв, В. Г. Павлов, В. В. Сташис, В. І. Тєрєнтьєв, А. П. Тузов, В. В. Устименко, В. Д. Філімонов та інші вчені.

Так, теорія кримінального права суб’єктом злочину визнає фізичну осудну особу, яка досягла віку кримінальної відповідальності [11, с. 42; 220, с. 77; 428, с. 180; 429, с. 41; 169, с. 44; 231, с. 67; 234, с. 73; 235, с. 79]. Тобто суб’єкт злочину в загальному розумінні – це особа, яка вчинила злочин. І. М. Тяжкова, надаючи визначення поняттю «суб’єкта злочину» у більш вузькому, спеціальному розумінні, вказувала, що ним є особа, здатна нести кримінальну відповідальність у разі вчинення нею умисного або необережного суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом [184, с. 256]. А. Ш. Акулов та Ю. В. Олександров під суб’єктом злочину розуміли фізичну осудну особу, що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, винну у вчиненні суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом як злочин [434, с. 97]. Такої позиції дотримувався й А. М. Ігнатов [432, с. 99]. Із наведених визначень, з огляду на вміщену в них вказівку на всі інші елементи складу злочину, випливає, що ці вчені визнають суб’єкта злочину рівноправним та обов’язковим елементом його складу. Водночас необхідно зазначити, що в науці існує думка про домінування суб’єкта як елемента складу злочину над іншими обов’язковими його складовими. Зокрема, на думку Є. Л. Стрельцова, суб’єкта злочину можна вважати основним елементом складу злочину, оскільки саме суб’єкт вчиняє винні, протиправні, суспільно небезпечні діяння, що посягають на об’єкт злочину [398, с. 59]. Разом із тим зауважимо, що вчений, вказуючи, що суб’єкт має перевагу над іншими елементами, надаючи власне його визначення, допустив невідповідність, оскільки всупереч своїй позиції в один ряд із суб’єктом поставив інші елементи складу злочину «суб’єкт … вчиняє … винні, протиправні, суспільно небезпечні діяння … посягає на об’єкт». Наведене жодним чином не спростовує, а навпаки – підтверджує усталену в науці кримінального права позицію, що всі елементи складу злочину є обов’язковими, взаємозалежними та необхідними для встановлення складу злочину.

Зазначимо, що із численних ознак, які характеризують особистість злочинця, закон виділяє такі, котрі свідчать про здатність цієї особи нести кримінальну відповідальність. Чинним КК у ч. 1 ст. 18 закріплено, що суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Слід зауважити, що таке визначення загального суб’єкта злочину є результатом багаторічних досліджень науки кримінального права [260, с. 34; 402, с. 154-163; 251, с. 18; 192, с. 43].

Отже, законодавчими ознаками, які характеризують загального суб’єкта будь-якого злочину, є: 1) фізична особа; 2) особа осудна; 3) особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зауважимо, що в літературі зустрічаються вказівки й на інші ознаки суб’єкта, наприклад, Н. С. Лейкіна зазначала про повторність, неодноразовість, систематичність, особливу небезпечність рецидивіста, спеціального суб’єкта [193, с. 29]. Вважаємо таке визначення розширювальним тлумаченням норми закону. Наведені авторкою ознаки не є загальними, а мають індивідуальний характер, оскільки в одному випадку за їх наявності вони дійсно характеризують суб’єкта злочину, а в інших – ні.

Ознаки спеціального суб’єкта, доповнюючи ознаки загального суб’єкта злочину, звужують коло осіб, які можуть підлягати кримінальній відповідальності. Визначення спеціальних ознак суб’єкта злочину зумовлено специфікою окремих складів злочинів, вчинення яких є можливим лише у зв’язку з відповідним видом людської діяльності, здійснюваної не будь-ким, а обмеженим колом суб’єктів.

У теорії кримінального права ознаки спеціального суб’єкта поділяють залежно від змісту на такі групи: соціально-демографічні ознаки – стать, вік винного, наявність військового обов’язку; службове становище особи – заняття винним відповідної посади чи виконання ним відповідних функцій у державній, громадській чи комерційній організації; професія винного – наявність у нього відповідної освіти чи професійних навичок у трудовій або виробничій сфері; цивільно-правовий статус – наявність в особи громадянства України чи іноземної держави; відносини з потерпілим – наявність у винного родинних чи інших зв’язків, що зумовлюють певні обов’язки чи права; характеристика особи в контексті її попередньої діяльності [383]. Цілком доречно наведені вище ознаки незалежно від часу поділяє на три великі групи О. О. Дудоров: 1) ознаки, що характеризують соціальну роль і правове становище суб’єкта, які у свою чергу охоплюють такі ознаки як громадянство, професія, вид діяльності, характер виконуваної роботи, участь у судовому процесі, судимість; 2) фізичні властивості суб’єкта – ознаки, що характеризують вік, стать, стан здоров’я і працездатність суб’єкта; 3) відносини суб’єкта з потерпілим, до яких належать ознаки, що стосуються родинних відносин із потерпілим або іншими особами (батько, мати або інші родичі), службових (підлеглий, начальник) або інших відносин (особа, від якої потерпілий залежить матеріально тощо) [231, с. 67-68; 234,
с. 73-74; 235, с. 79-80]. Іншими словами, спеціальний суб’єкт злочину, як правильно зазначав В. В. Устименко, крім осудності та віку кримінальної відповідальності має й інші додаткові юридичні ознаки; наділений однією або декількома ознаками; ці ознаки зафіксовані у кримінальному законі або прямо випливають із нього; їх наявність обмежує коло осіб, які можуть нести відповідальність за відповідним законом [437, с. 14].

Розглядаючи це питання, слід вказати на суперечливість законодавчого поняття спеціального суб’єкта через вжиття формулювання «особа, яка вчинила злочин, суб’єктом якого може були лише певна особа». По-перше, в нормах Особливої частини КК ознаки спеціального суб’єкта стосуються лише виконавця, а загальне поняття суб’єкта злочину охоплює не лише виконавця, а й інших співучасників злочину. А тому цілком раціональним є твердження В. О. Навроцького, що не існує злочинів, суб’єктом яких може бути лише певна особа – є злочини, виконавцем яких може бути лише певна особа [226, с. 405].

У цьому аспекті слід вказати на помилковість визначення суб’єктом злочинів у сфері службової діяльності лише службової особи [2, с. 102]. Цілком слушним є висновок А. А. Задорожного, що суб’єктом такого злочину, окрім службової особи, може бути ще й загальний суб’єкт злочину як фізична осудна особа, яка досягла загального віку кримінальної відповідальності. При цьому вчений зазначає, що згідно з чинним кримінальним законодавством у редакції ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» [297] загальним є суб’єкт не лише давання хабара (ст. 369), але й комерційного підкупу службової особи юридичної особи приватного права (ст. 368-3) і зловживання впливом (ст. 369-2), а також вказує, що спеціальні вимоги до суб’єкта злочинів, передбачених ст.ст. 364, 364-1, 365, 365-1, 366, 367, 368, 368-2, 370 КК [168], як до службової особи стосуються лише особи виконавця, на той час як співучасником може виступати й загальний суб’єкт [93, с. 108].

Слід зазначити, що кримінальне законодавство у примітці 1 до ст. 364 КК містить визначення службових осіб, які є суб’єктами злочинів, передбачених ст.ст. 364, 365, 368, 368-2 КК, а також службових осіб, які мають відповідальне та особливо відповідальне становище (примітка до ст. 368 КК), залишаючи при цьому поза увагою кримінально-правову характеристику службових осіб, що є суб’єктами інших злочинів у сфері службової діяльності та не надаючи визначення (у тому числі й вичерпного переліку) осіб, які надають публічні послуги.

Отже, на сьогодні залишається проблемним розуміння сутності службової особи юридичної особи приватного права як суб’єкта відповідних службових злочинів, що за ступенем походження і рівнем реалізації службових завдань, як зазначає В. Г. Хашев, не може ставитися поряд зі службовою особою державного апарату управління [454, с. 15]. Така позиція автора відображена у чинному кримінальному законодавстві, що відмежовує службові злочини в публічному та приватному секторі. Разом із цим саме такі зміни у кримінальному законодавстві й призвели до вилучення службових осіб юридичних осіб приватного права із предмету регулювання примітки 1 до ст. 364 КК [298; 297]. Таким чином, вважаємо прийнятним на доктринальному рівні співставлення розуміння поняття «службова особа юридичної особи приватного права» із визначенням «службова особа» за чинною редакцією примітки 1 до ст. 364 КК. У цьому контексті слід погодитися із Д. Крупко, що загальне поняття службової особи має характеризуватися функціональною і формальною (посадовою) ознаками [176, с. 14]. Так, формальний критерій визначається зайняттям фізичною особою відповідної посади в органах публічної влади, підприємствах, установах, організаціях, що передбачає виконання певних службових функцій, або ж надання таких функцій за спеціальним повноваженням. Функціональна ж ознака вказує на наявність у такої особи організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, а щодо службових осіб органів публічної влади – також функцій представників влади чи місцевого самоврядування. Погоджуючись із цими вченими, вважаємо, що саме за посадовою ознакою, тобто за приналежністю службової особи до тієї чи іншої організації, установи, якщо порівняти визначення службової особи, надані законодавцем у ч. 3 ст. 18 та у примітці до ст. 364 КК, є основою для відмежування цих осіб. Саме такий підхід було застосовано Т. І. Слуцькою, яка при співставленні законодавчих визначень службової особи дала визначення службової особи юридичної особи приватного права [391, с. 16]. Більш детально це питання розглядатиметься нижче.

Зважаючи на предмет нашого дисертаційного дослідження, слід зауважити, що норму, яка передбачає кримінальну відповідальність за незаконне збагачення, у своїх працях розглядали такі вчені як П. П. Андрушко, Л. П. Брич, О. О. Дудоров, В. І. Тютюгін, Є. Л. Стрельцов, М. І. Хавронюк та інші. Ці вчені здійснювали лише загальний аналіз складу злочину, передбаченого ст. 368-2 КК, оскільки їхні праці мали комплексний характер, присвячувалися корупційним правопорушенням у цілому. Поняття ж службової особи після прийняття ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 р. № 3207-VI вітчизняними вченими було піддано більш детальному аналізу [452; 6; 235; 169; 97; 391], хоча кількість таких досліджень, з огляду на практику застосування відповідних норм, не є достатньою. Проведене нами анкетування працівників правозастосовних органів виявило, що у 59 % респондентів із числа опитаних виникають труднощі з визначенням суб’єкта незаконного збагачення, при цьому лише 79 % проанкетованих зазначили, що цим суб’єктом є особа, визначення якої наведено у примітці до ст. 364 КК, 9 % вказали, що воно міститься у ст. 18 КК, а 8 % взагалі відповіли, що визначення суб’єкта злочину, передбаченого ст. 368-2 КК, у кримінальному законі відсутнє. Детальніше див. додаток А до цього дисертаційного дослідження.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16799.html