Спеціально-кримінологічні заходи запобігання незаконному збагаченню

Достеменно відомо, що загальносоціальні заходи запобігання злочинності є ефективними лише тоді, коли їхній вплив доповнюється спеціальними заходами, адже саме перші створюють базові передумови для реалізації спеціальної профілактики. Зважаючи на те, що спеціально-кримінологічне запобігання злочинності (у нашому випадку – незаконному збагаченню як прояву корупції), на відміну від загальносоціального, спрямоване на профілактику та припинення цього явища [206, с. 384], можна констатувати, що таке запобігання здійснюється у дещо специфічній і порівняно вузькій сфері – у галузі боротьби зі злочинністю, зумовленій її наявністю, станом і характером чинних криміногенних детермінант. Саме такі ознаки цього виду запобігання як «спеціальна призначеність» та «цілеспрямованість» на боротьбу зі злочинністю відіграють роль якісного критерію при відмежуванні спеціальних заходів від загальносоціальних. Останні мають інші основні цілі, ніж вплив на криміногенні фактори, хоча й враховують їх наявність, інтенсивність, поширеність і форми прояву. Незважаючи на очевидну різницю між ними, ці види запобігання переплітаються між собою, взаємно проникаючи один в інший. Між ними, як зауважувала В. В. Голіна, існує і зворотній зв’язок: спеціально-кримінологічні заходи не лише беруть за основу загальносоціальні, не лише використовують потенціал суспільного розвитку, а й сприяють йому, усуваючи перешкоди у виді факторів корупції та інших негативних явищ на його шляху [61, с. 124-130].

Слід зазначити, що наукова спільнота, надаючи визначення спеціально-кримінологічному запобіганню корупційним проявам (у тому числі й незаконному збагаченню), дотримується точки зору, яку ми також поділяємо – під цим поняттям слід розуміти діяльність із розробки та реалізації системи спеціальних заходів, спрямованих на усунення, нейтралізацію, обмеження дії факторів корупції, перешкоджання здійсненню конкретною особою протиправних дій щодо реалізації наміру вчинення корупційного правопорушення, припинення корупційної діяльності, яка вже почалася, з метою недопущення протиправного результату чи переростання корупційного діяння у більш небезпечне [198, с. 5-6; 61, с. 126], виправлення осіб, які можуть вчинити чи вже вчинили злочини.

Наведене з огляду на предмет нашого дослідження дає підстави констатувати, що спеціально-кримінологічне запобігання незаконному збагаченню службових осіб має включати комплекс заходів, спрямованих на загальну її профілактику, а також усунення причин і умов, які сприяють цим злочинним проявам, недопущення вчинення корупційних правопорушень на різних стадіях злочинної поведінки. Вони мають бути адекватними, своєчасними та ефективними. Для активізації процесу захисту від неправомірної поведінки службових осіб необхідно постійно удосконалювати діяльність як правоохоронної системи держави, так й інших державних органів, законом уповноважених вести боротьбу з корупційними проявами. Саме для вдосконалення правових та організаційних засад запобігання та протидії корупції 21 жовтня 2011 р. Президент України своїм указом схвалив Національну антикорупційну стратегію на 2011–2015 рр., головною метою якої є зменшення рівня корупції в Україні шляхом усунення передумов її виникнення через упровадження превентивних заходів, зміцнення режиму законності, а також формування у суспільстві нетерпимого, негативного ставлення до корупції як суспільно небезпечного явища за допомогою спільних зусиль державних та громадських структур, за участю міжнародних організацій [239].

У зв’язку з наведеним, а також беручи до уваги, що завданням спеціально-кримінологічних заходів є усунення (нейтралізація) головних чинників, що зумовлюють появу та поширення корупційних проявів, пропонуємо провести аналіз змісту і сутності системи цих заходів, досліджуючи коло спеціальних суб’єктів у сфері протидії корупції.

Так, ст. 5 ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції» визначено коло суб’єктів, які здійснюють відповідні заходи. Зокрема, до числа таких суб’єктів віднесено: Президента України (ч. 1); органи державної влади (ч.ч. 1-3) та уповноважені підрозділи цих органів (п. 1 ч. 6); місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (п. 2 ч. 6); спеціально уповноважений орган з питань антикорупційної політики, який утворюється Президентом України (ч. 4); спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції – органи прокуратури, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, підрозділи внутрішньої безпеки митних органів (ч. 5); підприємства, установи, організації незалежно від підпорядкованості та форми власності, їх посадових та службових осіб, а також громадян, об’єднання громадян за їх згодою (п. 3 ч. 6) [322]. Проаналізуємо зазначені суб’єкти на предмет здійснюваної ними діяльності щодо запобігання та протидії корупційним проявам, у тому числі й незаконному збагаченню службових осіб, детальніше.

Президент України згідно з ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції» здійснює заходи щодо запобігання і протидії корупції в межах повноважень, визначених Конституцією України, зокрема шляхом використання права законодавчої ініціативи (ст. 93 Конституції України), видання указів та розпоряджень (ч. 2 ст. 106 Конституції України) та реалізації інших повноважень, передбачених ст. 106 Конституції України [323]. Зазначимо, що Президентом України ініційовано значну кількість законодавчих актів, спрямованих на запобігання корупції та подолання корупційних проявів як явища. До їх переліку слід віднести ЗУ від 7 квітня 2011 р. № 3206-VI «Про засади запобігання і протидію корупції» [322], від 7 квітня 2011 р. № 3207-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» [297], від 17 листопада 2011 р. № 4050-VI «Про державну службу» [303], від 5 липня 2012 р. № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [288], КПК від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI [173] тощо. Вагому частку антикорупційних нормативно-правових актів становлять й Укази Президента України, зокрема Указ Президента України від 5 жовтня 2011 р. № 964/2011 «Про першочергові заходи реалізації ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції» [350], від 21 жовтня 2011 р. № 1001/2011 «Про Національну антикорупційну стратегію на 2011-2015 роки» [239], від 25 січня 2012 р. № 33/2012 «Про Порядок організації проведення спеціальної перевірки відомостей щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування» [358], від 1 вересня 2011 р. № 890/2011 «Питання Національного антикорупційного комітету» [270] тощо. Аналіз цих нормативно-правових документів засвідчує, що одним із пріоритетних напрямів антикорупційної діяльності, а отже, одним із найважливіших заходів спеціально-кримінологічного запобігання є суворе дотримання встановлених правил добору кадрів на посади державних службовців в органах виконавчої влади України. Погляд Глави держави недаремно прикутий до цього питання, оскільки подолати корупцію можна лише після «очищення» органів влади, внаслідок чого можливе повернення довіри суспільства. А тому правильним є акцент на необхідності ретельно перевіряти ділові та моральні якості кожного претендента на таку посаду з метою недопущення призначення на посади, пов’язані з виконанням функцій держави, людей нечесних, корисливих, безвідповідальних, забезпечення постійного контролю за виконанням державним службовцем покладених на нього обов’язків з точки зору доброчесності, відданості справі та компетенції, зміцнення дисципліни праці. Наведене вище засвідчує правильність тези керівника Проекту з протидії корупції Департаменту юстиції Сполучених Штатів Америки Енгстрома Джона, що в Україні не має браку політичної волі подолати корупцію, причиною неможливості досягнути бажаних результатів є недостатнє бачення та нестача чіткого плану дій [395], але це вже, на нашу думку, питання до державної влади.

Слід зазначити, що органи державної влади здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції або беруть участь у їх здійсненні відповідно до положень ч.ч. 1-3 ст. 5 ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції», у межах повноважень, визначених Конституцією України, іншими законами та виданими на їх основі нормативно-правовими актами [129]. Беручи до уваги напрацьоване теорією держави і права визначення поняття «державна влада», складовими якої є рівнозначні гілки державної влади – законодавча, виконавча та судова, визначати обсяг здійснюваних ними повноважень, зокрема й щодо здійснення заходів стосовно запобігання і протидії корупції, слід виходячи із приналежності (повноважень) відповідних органів. Так, єдиним законодавчим органом, згідно з Основним законом, є ВРУ, яка реалізує свої повноваження, в тому числі й у досліджуваній нами сфері, шляхом розробки та прийняття відповідних законів України. Діяльність ВРУ щодо боротьби з корупцією не можна назвати системною, оскільки поряд із прийняттям ЗУ від 7 квітня 2011 р. № 3206-VІ «Про засади запобігання і протидії корупції» [322], від 13 січня 2011 р. № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» [304], від 17 травня 2012 р. № 4722-VI «Про правила етичної поведінки» [359], від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» [367], від 5 липня 2012 р. № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [288], від 2 червня 2011 р. № 3460-VI «Про безоплатну правову допомогу» [290], КПК [173], розробкою проектів «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб)» [311], «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації державної антикорупційної політики» [315], питання розробки та прийняття законопроектів стосовно врегулювання конфліктів інтересів, введення спеціальної конфіскації та зняття депутатської недоторканності, подальше реформування правоохоронних органів, створення спеціального органу для боротьби з корупцією й досі залишаються відкритими.

ЗУ «Про заходи запобігання і протидії корупції» запроваджено обов’язкове декларування активів та інтересів, що мало б сприяти досягненню одразу декількох цілей: по-перше, – підвищити рівень прозорості та довіри громадян до публічної адміністрації; по-друге – допомогти керівникам відповідних інституцій запобігти конфлікту інтересів та врегулювати такий конфлікт у разі його виникнення, що у свою чергу, дає змогу забезпечити належний рівень доброчесної поведінки політиків і службовців; по-третє, – простежити зміни в активах окремих політичних діячів і службовців з тим, щоб запобігти вчиненню ними протиправних (зокрема корупційних) дій, захистити їх від необґрунтованих звинувачень та виявити факти незаконного збагачення та іншої протиправної діяльності шляхом надання відповідних документів на підтвердження та інших доказів [471]. Запровадження обов’язкового декларування доходів без вироблення механізму перевірки декларацій, так само як і відсутність вимоги щодо декларування витрат та інтересів, не є ефективним. Закріплення на законодавчому рівні обов’язковості декларування активів та інтересів породжує і ряд викликів. Основним із них, як слушно зазначає Д. Ковриженко, є покладення на депутатів та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави та органів місцевого самоврядування, обов’язку декларувати свої інтереси. Це посилює адміністративне навантаження на уряд – останній повинен збільшити кількість службовців, які мають перевіряти декларації, забезпечити взаємодію між органами, що володіють відповідною інформацією тощо [125, с. 17]. При цьому обсяг адміністративного навантаження на органи виконавчої влади, як цілком справедливо зазначає вчений, є прямо пропорційним кількості службовців, які повинні декларувати свої активи та інтереси, а також обсягу даних, що мають бути відображені у деклараціях.

Зазначимо, що у світі запроваджено модель «максимальної ефективності запобігання незаконному збагаченню» [125, с. 19].  Таку модель визнано за доцільне запроваджувати у тих країнах, які характеризуються високим рівнем сприйняття корупції і де чиновники уникають відповідальності за корупційні діяння, при цьому пропонується сконцентрувати основну увагу на контролі за рівнем добробуту посадовців, що зрештою дасть змогу виявляти факти приховування і розкрадання активів, а також притягати винних до адміністративної та кримінальної відповідальності [125, с. 19]. Забезпечення ефективного функціонування цієї моделі вимагає належного кадрового забезпечення тих органів чи підрозділів, які проводять перевірку та аналіз декларацій, забезпечення належного рівня їх навичок та знань для аналізу декларацій, виявлення правопорушень й ознак протиправної поведінки. При цьому виявлення правопорушень може здійснюватися різними методами: шляхом зіставлення даних декларацій, поданих за різні звітні періоди, а також шляхом звірки задекларованих відомостей з інформацією, що перебуває у розпорядженні органів влади, банків, інвестиційних компаній тощо. Система декларування активів та інтересів, що насамперед має на меті запобігти незаконному збагаченню, повинна передбачати невідворотність покарання порушників. У тих випадках, коли певні порушення тягнуть за собою кримінальну відповідальність, дієвість моделі має забезпечуватись ефективністю та незалежністю суду й органів прокуратури. Крім того, забезпечення ефективного функціонування цієї моделі потребує існування інституційно розвинених громадських організацій та вільних ЗМІ [125, с. 28].

Зважаючи на викладене, метою реформування законотворчого процесу є запобігання злочинам у сфері службової діяльності. Невиконання законів нерідко пояснюється їх внутрішньою суперечливістю, наявністю прогалин складністю відмежування із суміжними діяннями. У цьому зв’язку виникає потреба незалежної експертизи прийнятих законопроектів, складовою частиною якої повинна стати фінансово-економічна (оцінюватиме вартість ідеї); організаційно-економічна (прогнозуватиме можливість її реалізації за допомогою управлінських й економічних важелів); правова (враховуватиме чинні норми діючого законодавства, визначатиме необхідність криміналізації та декриміналізації діяння); кримінологічна (враховуватиме появу небажаних, небезпечних форм поведінки); психологічна (надаватиме висновки про оцінку сприйняття рішення людьми, соціальними групами і зазначатиме шляхи реалізації законопроекту громадянами).

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16799.html