Особливості відповідальності за захоплення заручників за кримінальним законодавством іноземних держав

Для всебічного повноцінного дослідження злочину захоплення заручників, об’єктивних та суб’єктивних ознак його складу, з’ясування спірних питань при кваліфікації й відмежуванні від суміжних суспільно небезпечних посягань не можна залишити поза увагою досвід законотворчої діяльності, накопичений в іноземних державах. Урахування отриманих за кордоном результатів дозволить уникнути помилок, хибних шляхів у правотворчості та правозастосуванні, слугуватиме відправною точкою у подальшому удосконаленні правового регулювання відповідальності за захоплення заручників. Отже, дослідження відповідних кримінально-правових проблем у законодавстві іноземних держав є конче необхідним.

Захоплення заручників визнається суспільно небезпечним діянням в усьому світі. Це й обумовило його криміналізацію у переважній більшості країн. При цьому слід наголосити, що регламентація відповідальності за захоплення заручників має свої, властиві кожній державі особливості, обумовлені правовою системою, традиціями правотворчості та досвідом правозастосування. За способом регламентації кримінальної відповідальності за даний злочин можна умовно виділити дві групи держав.

У країнах першої з цих груп законодавство про кримінальну відповідальність не диференціює поняття “незаконне позбавлення волі”, “викрадення людини”, “захоплення заручників”. Відповідні діяння є кримінально караними, норми про них віднесені містяться у главах (розділах) КК про злочини проти свободи особи в межах одного складу (здебільшого – викрадення людини, іноді – незаконного позбавлення волі). У деяких випадках викрадення людини та дії, що фактично становлять захоплення заручників (хоч терміни “заручник” та “захоплення заручників” не вживаються), розглядаються як кваліфікований чи особливо кваліфікований склад незаконного позбавлення волі – основного злочину. Так, відповідальність встановлена за:

• викрадення іншої людини для того, щоб примусити третю особу до вчинення дії, потурання або бездіяльності (§ 102 КК Австрії [198]);
• позбавлення волі іншої особи з метою отримання прибутку (§ 261 КК Данії [202]);
• викрадення людини з вимогою виконати певні дії для її звільнення (ст. 164 КК Іспанії [203]);
• захоплення, викрадення, вивезення чи утримання особи з метою отримання викупу чи винагороди (§ 1201 титулу 18 Зводу законів США [65, с. 45]);
• викрадення особи з метою спонукати її родича чи іншу особу, зацікавлену у безпеці викраденої особи, відмовитись від власності чи отримати користь від цієї зацікавленості (ст. 225-2 КК Японії [218]).

За законами держав другої групи захоплення заручників визнається окремим злочином. Ці країни після ратифікації Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. імплементували її положення до власного законодавства, змінивши чинні КК або прийнявши окремі закони (як-от, закон Великобританії 1982 р. “Про захоплення заручників” [68, с. 44]).

Іноземний законодавець по-різному вирішує питання об’єкта захоплення заручників. У КК деяких держав відповідна норма розташована серед злочинів проти свободи особи чи людини (розділ XVIII книги 2 КК Нідерландів [208], розділ 18 Особливої частини КК ФРН [214], глава IV книги 2 КК Франції, розділ 4 книги 2 КК Швейцарії [216]), проти свободи, честі і гідності особи (глава XV Особливої частини КК Латвії), проти особи чи людини (глава XXIII розділу 7 Особливої частини КК Грузії [201], глава 4 Особливої частини КК Естонії [217]), проти права громадян на життя і демократичних прав громадян (глава 4 Особливої частини КК КНР [205]). Це обумовлюється тим, що чинні протягом багатьох років (у Нідерландах – із 1886 р., у ФРН – із 1871 р., у Швейцарії – із 1937 р.) КК цих країн історично зорієнтовані на посилену кримінально-правову охорону прав, свобод, законних інтересів і безпеки людини, пріоритет якої є традиційним й юридично закріплений на конституційному рівні.

В інших країнах норма про відповідальність за захоплення заручників введена до глав (розділів) про злочини проти громадської безпеки (глава 25 розділу X Особливої частини КК Азербайджану, глава 27 розділу X Особливої частини КК Білорусі, глава 9 Особливої частини КК Казахстану, глава 24 розділу X Особливої частини КК Киргизії [206], глава 24 розділу IX Особливої частини КК Російської Федерації, глава 21 розділу VIII Особливої частини КК Таджикистану, глава XVII розділу VI Особливої частини КК Узбекистану [213]) чи проти громадського порядку (глава XXXII КК Польщі 1997 р.). Обґрунтовуючи подібне рішення, посилаються на те, що визнання пріоритету людини, її прав, свобод, законних інтересів залишається тільки декларацією без реального забезпечення безпеки держави та суспільства в цілому. У державних та громадських інтересах (з точки зору загальнолюдських цінностей) завжди поєднані інтереси багатьох, якщо не всіх людей, що є більш вагомими та суспільно цінними, ніж інтереси окремої особи. Захоплення ж заручників завжди завдає шкоди інтересам багатьох осіб, суспільства та держави.

Слід звернути увагу на тенденцію у законотворчості: КК перерахованих у попередньому абзаці держав прийняті протягом останнього десятиріччя (1994–2001 рр.). Як бачимо, віднесення норми про відповідальність за захоплення заручників до кола норм про злочини проти громадської безпеки чи проти громадського порядку сучасний іноземний законодавець вважає таким, що краще відповідає вимогам сьогодення.

Законодавство низки держав, окрім загальної норми, що криміналізує захоплення заручників, містить і спеціальну, що передбачає відповідальність за подібне діяння, якщо воно вчинене під час воєнних дій (як різновид порушення законів та звичаїв ведення війни). Такі спеціальні норми віднесені до кола посягань проти миру та безпеки людства (глава 17 розділу VII Особливої частини КК Азербайджану, глава 18 розділу VI Особливої частини КК Білорусі) або проти миру та людяності (глава IX Особливої частини КК Латвії, глава XVI Особливої частини КК Польщі, глава 34 розділу XV Особливої частини КК Таджикистану).

До того ж іноземний законодавець в окремих випадках наголошує на терористичній спрямованості цього злочину, вказуючи, що при організованих формах терористичної діяльності, тобто при вчиненні злочинів терористичного характеру (зокрема захоплення заручників) у складі спеціально утвореної для цього організації, вчинене (у тому числі і захоплення заручників – на відміну від деяких суміжних складів) підлягає кваліфікації за сукупністю із кримінально-правовою нормою, що встановлює відповідальність за створення терористичної організації (наприклад, ст.ст. 120 та 239 КК КНР, §§ 129a та 239b КК ФРН). Водночас за КК Грузії захоплення заручників з терористичною метою кваліфікується не за загальною (ст. 144), а за спеціальною (ст. 329) нормою, тобто розглядається як прояв тероризму, злочин проти держави, а не проти людини.

Дії, що складають об’єктивну сторону захоплення заручників, законодавці більшості держав формулюють відповідно до ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників 1979 р., тобто вказують дві форми вчинення злочину – захоплення особи як заручника або тримання особи як заручника. Проте передбачається й вчинення злочину лише у одній формі (захоплення – ст.ст. 144, 329 КК Грузії, ст. 239 КК КНР; незаконне позбавлення волі – ст. 282a КК Нідерландів), у двох, проте по-іншому сформульованих (захоплення або заволодіння – ст. 239b КК ФРН) або у трьох чи більше (позбавлення волі, викрадення чи заволодіння будь-яким іншим чином – ст. 185 КК Швейцарії; арешт, викрадення, затримання чи незаконне позбавлення волі – ст. 224-4 КК Франції) формах.

Погроза заручникові (вбивством, завданням тілесних ушкоджень чи подальшим його утримання), передбачена у згаданій Конвенції як обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочину, не передбачається більшістю вивчених нами іноземних законів про кримінальну відповідальність (окрім КК Білорусі, Латвії і ФРН). Науковці, які досліджували зазначену проблему, слушно вказують на те, що захоплення як таке не може бути ненасильницьким і завжди супроводжується як мінімум психічним насильством [24, с. 106; 129, с. 46].

Оскільки характерною особливістю злочину захоплення заручників є висунення винною особою на ту чи іншу адресу вимог про вчинення або утримання від вчинення тієї чи іншої дії як умови звільнення заручників, слід звернути увагу на відповідні формулювання, що їх використовує іноземний законодавець. Перелік адресатів вимог у деяких випадках повністю відтворює положення ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. (ст. 291 КК Білорусі, ст. 124-1 КК Естонії, ст. 154 КК Латвії), але здебільшого відрізняється від нього. Він може нараховувати від одного (“інша особа” – ст. 282a КК Нідерландів, “третя особа” – ст. 185 КК Швейцарії, ст. 239b КК ФРН) до багатьох (“державний орган чи орган самоврядування, установа, організація, фізична чи юридична особа” – ст. 252 КК Польщі) адресатів. Іноді перелік тих, кого може спонукати до певної дії чи бездіяльності винна особа, відповідна норма взагалі не містить (ст. 224-4 КК Франції, ст. 239 КК КНР).

Найбільш вживаним, як показує порівняльний аналіз диспозицій відповідних кримінально-правових норм, є наступне формулювання переліку адресатів вимог – “держава, організація чи громадянин” (або “держава, організація чи фізична особа”)”. Воно використане у КК Азербайджану, Казахстану, Російської Федерації, КК Таджикистану.

Суб’єкт захоплення заручників – здебільшого загальний за визначенням закону про кримінальну відповідальність певної держави (тобто фізична особа, що є осудною і досягла віку, з якого вона може нести кримінальну відповідальність). При цьому у більшості держав законодавець цілком обґрунтовано взяв до уваги підвищену суспільну небезпеку захоплення заручників, а також усвідомлення протиправності цього діяння навіть у віці, меншому за вік настання кримінальної відповідальності. Урахований і той факт, що розвиток особистих якостей людини сьогодні цілком дозволяє навіть малолітньому усвідомлювати суспільну небезпеку вчинюваних дій, повною мірою керувати ними, а відтак і нести за них передбачену законом відповідальність.

З огляду на це у КК більшості держав (причому знову ж таки саме тих, що прийняті останніми роками) закріпилася тенденція до зниження віку настання кримінальної відповідальності за захоплення заручників, як і за низку інших небезпечних посягань (за КК Азербайджану, Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизії, Російської Федерації, Таджикистану – з 16 до 14 років, за КК Польщі – з 17 до 15 років). Водночас є і винятки, коли винна особа може несе відповідальність за цей злочин лише з досягненням загального віку настання кримінальної відповідальності – відповідно у 16 (КК КНР, Узбекистану) чи 18 (КК Нідерландів, Швейцарії) років.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується виною у формі умислу (різновид умислу – прямий) та наявністю мети – спонукання визначеного законом кола осіб до вчинення або невчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Подібне формулювання є загальноприйнятим у досліджуваних іноземних законах про кримінальну відповідальність. Слід зазначити, що у деяких країнах мета даного злочину конкретизована безпосередньо у кримінально-правовій нормі. Так, метою захоплення заручників за ст. 185 КК Швейцарії – створення певних невигод для адресата вимог, за ст. 224-4 КК Франції – готування або вчинення злочину чи проступку, сприяння втечі чи забезпечення безкарності виконавця або співучасника злочину чи проступку, а також отримання викупу, і т.ін.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/29357.html