Быстрый переход к готовым работам
|
Фінансове забезпечення системи гарантування банківських вкладівНа сьогодні одним із найбільш дискусійних та складних при побудові систем гарантування (страхування) вкладів є питання про джерела формування Фонду. З огляду на те, що Фонд, на думку більшості науковців [221, с. 199; 154; 61] , є державним цільовим позабюджетним фондом коштів слід окреслити коло джерел формування та цільовий напрям використання коштів. Коли мова іде про державні цільові фонди коштів, наголос, в першу чергу, повинен робитися не на виключний перелік коштів, за рахунок яких такі фонди формуються (хоча такий перелік повинен бути законодавчо визначений і також відіграє важливе значення), а на чітко визначені цілі, на які кошти цих фондів мають витрачатися [186, с. 36-38]. Світова практика виробила дві моделі фінансування системи банками-учасниками. Це авансова модель, що передбачає сплату регулярних зборів в систему за певний календарний період, та модель фінансування по факту, що передбачає сплату внесків при настанні страхового випадку, тобто банкрутства та ліквідації банку. І та, і інша модель має свої переваги та недоліки. З одного банку, авансова система фінансування надає можливість швидко направити кошти на виплату відшкодувань за вкладами, дозволяє розподілити зобов'язання банків зі сплати зборів на певний проміжок часу, що дозволяє зменшити на них фінансовий тиск у період економічних потрясінь. З іншого боку, фінансування по факту, створює можливості для збереження у банків ліквідних коштів, а також відсутності ризиків, пов'язаних з інвестуванням страховиком депозитів наявних коштів [81, с. 16]. Закон України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» встановлював такі джерела формування коштів Фонду:
Такий перелік був вичерпним і не дозволяв розширення джерел формування коштів Фонду. Така несправедливість викликала дискусії серед вчених щодо недостатності наповнення резервного фонду коштами, а відтак неможливості у повному обсязі задовольнити вимоги вкладників при ліквідації хоча б однієї фінансової установи. З прийняттям Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначений перелік розширено. А також ч.2 ст.19 вказаного закону чітко регламентує можливість залучення Фондом коштів з інших джерел, не заборонених законодавством України. Відтак до визначеного переліку джерел формування коштів додалися: 9) кошти з Державного бюджету України; 10) доходи від надання фінансової підтримки приймаючому банку; 11) благодійні внески, гранти, технічна допомога, у тому числі від іноземних осіб; 12) кошти, отримані від виконання заходів, передбачених планом врегулювання, зокрема від продажу неплатоспроможного банку або перехідного банку, ліквідації банку. Практично у всіх країнах, де діють системи гарантування (страхування) вкладів, в якості джерела формування коштів запроваджений так званий початковий збір. В Україні початковий збір встановлений для банків – учасників Фонду в розмірі одного відсотка зареєстрованого статутного капіталу банку. Такий збір має бути перерахований на рахунок Фонду протягом тридцяти календарних днів з дня одержання банківської ліцензії на здійснення банківської діяльності. Банки, створені в результаті реорганізації шляхом їх приєднання або перетворення (в разі сплати початкового збору до Фонду банками, які реорганізувалися), від сплати початкового збору звільнені. Такі банки автоматично набувають всіх прав і обов’язків реорганізованих банків щодо участі у Фонді. Звичайно, початковий збір не може стати стабільним джерелом фінансових ресурсів, адже кількість банків, які будуть зареєстровані у кожному наступному періоді або отримають банківську ліцензію, передбачити чи спрогнозувати неможливо. Основним джерелом накопичення капіталу Фонду на сьогодні є регулярний збір. Відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» учасник Фонду зобов'язаний станом на останній робочий день кожного кварталу здійснювати нарахування регулярного збору за базовою річною ставкою, яка становить 0,5 відсотка бази нарахування за вкладами в національній валюті та 0,8 відсотка бази нарахування за вкладами в іноземній валюті. База нарахування обчислюється згідно Положення про порядок розрахунку, нарахування і сплати зборів до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб [160] та визначається як середньозважена за розрахунковий період сума щоденних балансових залишків на рахунках з обліку вкладів та відсотків за ними. Перерахування нарахованого регулярного збору здійснюється щоквартально рівними частками до 15 числа місяця, наступного за звітним періодом. Зобов’язання вносити регулярні збори виникає у банка з моменту внесення його в реєстр банків – учасників Фонду та отримання банківської ліцензії на право здійснення банківської діяльності. Припинення вказаного зобов’язання законодавством пов’язується із відкликанням (анулюванням) Національним банком України банківської ліцензії. Банки-учасники здійснюють перерахування зборів самостійно відповідно до Положення про порядок розрахунку, нарахування і сплати зборів до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що встановлює порядок обчислення бази нарахування розрахунків за вкладами [160]. Контроль за сплатою зборів Фондом здійснюється дистанційно шляхом звіряння сум зборів, що надійшли на рахунок Фонду, з даними звітів банків. Як свідчить світова практика, ключовим при визначенні розміру регулярних внесків зазвичай являється розмір гарантійного (страхового) фонду. Здебільшого такий розмір встановлюється не в абсолютній сумі, а у відношенні до сум вкладів, що гарантуються. Як приклад, у США розмір страхового фонду в різні часи його функціонування складав від 1,1 % до 1,4 % вкладів, що підлягали страхуванню. Відповідно до законодавства Норвегії, відрахування до страхового фонду там здійснюються доти, доки розмір фонду не досягне 2 % всіх вкладів, що підлягають страхуванню. Натомість, у Великобританії розмір фонду захисту вкладників визначений у твердій сумі – він повинен бути не меншим 5 млн. фунтів стерлінгів, але і не більшим 6 млн. фунтів стерлінгів [131]. В Україні жодних вимог щодо розміру Фонду гарантування вкладів фізичних осіб немає. Отже, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено авансову модель з твердим розміром внесків. Міжнародна практика свідчить, що таким шляхом йдуть більшість країн, які вперше запроваджують у себе систему гарантування (страхування) вкладів. І це не дивно, адже авансова система з твердим розміром внесків є порівняно простою, не вимагає складних математичних розрахунків та значних витрат на запровадження, а також спрощує систему контролю за сплатою внесків. Але як уже зазначалося, така система спокушає банки вести ризиковану діяльність без загрози покладання на них додаткової відповідальності. Тому не дивно, що серед найбільш дискусійних проблем серед науковців є питання встановлення диференційованих ставок до системи гарантування вкладів для кожного конкретного банку. Встановлення ставок залежно від ступеню ризику діяльності банку стимулює проведення банками більш зваженої політики та збільшення якості управління ризиками. При цьому найпростішим видом диференціації зборів є залежність їх від депозитних ставок, інша модель передбачає прийняття методики оцінки ризиків банків на основі структури активів і пасивів банку, кредитних, процентних, валютних та операційних ризиків. Слід зазначити, що введення моделі фінансування системи гарантування вкладів на основі диференційованих ставок є досить дорогою процедурою, оскільки потребує отримання та переробку страховиком депозитів великого об'єму детальної інформації. Слід врахувати, що при створенні системи з диференційованими ставками за ступенем ризику делікатним питанням є санкціонування розкриття інформації стосовно взятих на себе банком ризиків [18, с. 30]. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлює право Фонду встановлювати своїм нормативно-правовим актом порядок розрахунку розміру регулярних зборів на основі диференційованих ставок шляхом зважування базової річної ставки збору за ступенем ризику. На сьогоднішній день цей порядок Фондом не розроблений., проте необхідність його запровадження є вкрай важливою. Так, станом на 01.01.2013 року учасниками Фонд є 174 банки, при цьому обсяг залучених коштів Фондом становить 6 092 млн. грн., тоді як обсяг залучених вкладів фізичних осіб станом на 01.10.2012 року становить 323,2 млрд. грн. При цьому станом на 01.01.2013 року Фондом здійснюються виплати по 22 банкам із загальною сумою відшкодування 4 329 млн. грн. [227]. Безсумнівним є той факт, що такий кількість збанкрутілих банків пов'язана, насамперед, з кризою, що охопила фінансову систему країни у 2008-2009 роках. Виплати за зобов'язаннями деяких банків тривають і досі. А відтак головна мета системи гарантування вкладів – захист вкладників – не досягається, оскільки швидкість виплати коштів за вкладами прямо пропорційна рівню довіри населення до банків. Зважаючи на кількість банків, що діють на вітчизняному фінансовому ринку, обсягу залучених вкладів, а також іноді не зовсім коректні методи привернення вкладників до банківської системи шляхом встановлення ризиково високих процентних ставок за депозитами, вбачається вкрай необхідним встановлення диференційованих внесків до Фонду хоча б у співвідношенні до депозитних ставок. Так, за даними Американського фінансового порталу ставка за депозитами в Україні станом на січень 2013 року є однією з найбільших у світі – 20 %. Попереду України лише Іран зі ставкою по депозитам 20,14 % [22]. З іншого боку, джерела авансового фінансування вітчизняної системи гарантування вкладів доповнюються фінансуванням по факту у формі спеціальних зборів з банків-учасників системи, кредитів, залучених від Національного банку України, Кабінету Міністрів України, а також внесків держави. Сумнівним з точки зору ефективності та справедливості правозастосування є норма про сплату спеціального збору до Фонду. Так, відповідно до Закону [94] Фонд має право прийняти рішення про встановлення спеціального збору до Фонду у разі, якщо поточні доходи Фонду є недостатніми для виконання ним у повному обсязі своїх зобов'язань щодо виплати відшкодування за вкладами або щодо обслуговування та погашення залучених кредитів. При цьому ні Закон, ні Положення про порядок розрахунку, нарахування і сплати зборів до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не деталізує порядок обчислення ставки спеціального збору, залишаючи це на рішення виконавчої дирекції Фонду в кожному окремому випадку. Закон лише встановлює, що загальний розмір спеціального збору протягом року, сплаченого банком-учасником Фонду не може перевищувати розміру регулярного збору, сплаченого ним за попередній рік. Таким чином, всі ризики, пов'язані з недостатністю коштів Фонду знову перекладаються на банки-учасники системи. Викликає питання також конституційність положення про встановлення ставок нарахування регулярних зборів самим Фондом, оскільки такі збори носять характер загальнообов'язкових, і мають встановлюватися лише законами України. Другим за значенням після регулярних внесків джерелом наповнення Фонду є доходи, одержані від інвестування коштів Фонду. Інвестування наявних ресурсів Фонду здійснюється виконавчою дирекцією Фонду. Інвестиційна діяльність Фонду обмежена виключно державними цінними паперами, що, в принципі, є класичним підходом у світі. Та з іншого боку, на нашу думку, таке обмеження є лише засобом підтримки ринку державних запозичень. Як слушно зазначає Я. Берназюк, – «надання Фонду права інвестувати кошти в державні цінні папери є економічно невиправданим. З огляду на кризові явища в українській економіці та нестабільність фінансової системи взагалі інвестиційна діяльність Фонду в принципі може призвести до значної втрати його коштів, оскільки в Україні відсутні будь-які гарантії їх збереження, а інвестування цих коштів у державні цінні папери фактично означає їх передачу до бюджету» [56, с. 43-44]. Дохідність державних цінних паперів коливається на рівні 6-10 %, а таких надійних емітентів як Укртелеком, Укрзалізниця або Енергоатом, як приклад, може становити 12-13 % [204]. Звичайно, коли мова йде про кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, головне значення має не дохідність інвестицій, а їх ліквідність і надійність. Та назвати державні цінні папери абсолютно надійними, звичайно, також не можна. Таким чином, з метою захисту коштів гарантійного фонду від інфляції та додаткового доходу передбачається можливість інвестування частини коштів у фінансові інструменти з низьким ступенем ризику. Так, допускається розміщення коштів у державні цінні папери та корпоративні боргові зобов'язання високої категорії надійності. Законодавством України передбачена можливість інвестування Фондом коштів лише у державні цінні папери. Тому з метою диверсифікації інвестицій Фонду, а також нарощення капіталу слід закріпити можливість інвестувати кошти в іпотечні цінні папери. Розміщення коштів Фонду повинно забезпечувати достатній рівень ліквідності інвестицій з метою виконання основної задачі – виплати відшкодування за вкладами у визначені строки. До того ж, така норма створить можливості для диверсифікації ризиків, пов'язаних з накопиченням Фондом достатнього капіталу для виконання покладених на нього функцій, та зменшить тягар внесків на банківські установи. За даними Рахункової палати України, неможливість інвестування в державні цінні папери та відмова Національного банку України розмістити їх на депозитних рахунках призвели до зростання вільних залишків коштів Фонду у серпні-вересні 2004 року на 26,9 млн. грн. (з 28,2 млн. грн. на початок серпня до більш ніж 55 млн. грн. на кінець вересня) та втрат доходів Фонду. Виходячи із середньої дохідності депозитних сертифікатів (31.08.2004 - 3 відсотки річних, 24.09.2004 - 1,5 відсотки річних терміном до 30 днів) за розрахунками, втрати Фонду лише за два місяці оцінюються у сумі понад 160 тис. гривень [165]. Крім вказаного, не платить Національний банк України Фонду і за користування тимчасово вільними залишками коштів Фонду, оскільки це не передбачено договором на розрахунково-касове обслуговування між Національним банком України та Фондом. Але відповідно до цього ж договору, Фонд сплачує Національному банку України плату за розрахунково-касове обслуговування згідно з тарифами, затвердженими постановами Національного банку України. За даними Рахункової палати України, плата за користування тимчасово вільними коштами дала б можливість Фонду додатково отримати понад 800 тис. грн. лише протягом 2003-2004 років [165]. Ще одним не менш дискусійним питанням фінансового забезпечення системи гарантування банківських вкладів є участь держави у цьому процесі[160, с. 43-44; 204; 201; 212, с. 4-5; 146]. Участь держави у формуванні фінансових ресурсів системи гарантування вкладів носить як економічний, так і психологічний характер – традиційно люди почувають себе більш захищено, якщо передбачається можливість державного фінансування гарантування вкладів. Крім того, рівень довіри населення до банків в Україні в основному залежить від наявності твердих гарантій держави. Як свідчить світова практика, держава зазвичай бере участь при створенні системи гарантування (страхування) вкладів, надаючи страховику вкладів дотацію чи зворотну позику [181, с. 31]. Насьогодні відомі такі форми фінансової участі держави у фондах гарантування (страхування) вкладів: 1) надання гарантійному (страховому) фонду всього чи частини стартового капіталу для початку роботи системи; 2) регулярна участь держави у формуванні фонду гарантування (страхування) вкладів; 3) забезпечення резервних коштів для підтримки фонду [8, с. 51]. В Україні регулярної участі у формуванні коштів Фонду гарантування вкладів держава не приймає. Лише на день створення Фонду Національним банком України було внесено 20 млн. грн., що порівняно з 6 млрд. грн., акумульованими у процесі діяльності Фонду, видається зовсім незначним внеском. Натомість майно Фонду є об'єктом права державної власності та перебуває у його господарському віданні. Закон передбачає отримання Фондом кредитів від Національного банку України, Кабінету Міністрів України, а також отримання коштів з Державного бюджету України на безповоротній основі в разі, якщо з початку року обсяг коштів Фонду, необхідних для виконання покладених на нього функцій, зменшується більш, ніж на 70 %. При цьому такі кошти виділяються в наступному році за заявкою Міністерства фінансів України. Відповідно, такий механізм участі держави у фінансуванні системи гарантування вкладів є дещо ускладненим, а відтак і недієвим. При цьому, необхідність внесення коштів державою на безповоротній основі виникає в разі системної кризи банківського сектору, а відтак і кризи економіки в державі, що унеможливлює виділення державою коштів для виплати вкладникам. Сумнівним є закріплення положення про право залучати Фондом кредити від Національного банку України у разі виникнення тимчасового дефіциту ліквідності, оскільки Закон не деталізує поняття такого дефіциту, а тому визначити в якому випадку Фонд встановлює спеціальний збір з банків-учасників системи, а в якому звертається до Національного банку за кредитом залишається незрозумілим. Зокрема, таким чином, участь держави у формування гарантійного фонду є правом, а участь банків – обов'язком, невиконання якого тягне за собою накладення адміністративно-господарських санкцій. Зважаючи на те, що світовою практикою рекомендований принцип змішаного характеру організації системи гарантування (страхування) вкладів, який передбачає організаційну і фінансову співучасть державних та недержавних інститутів, цілком слушною була б пропозиція про регулярну участь держави у формуванні гарантійного фонду коштів. Така система зовсім не суперечить теорії публічної власності та, як приклад, цілком ефективно працює в Іспанії, де кошти центрального банку становлять 50 відсотків спеціального фонду гарантування вкладів, в Індії, Аргентині. У Польщі, наприклад, передбачено зниження відрахувань до фонду з боку учасників системи, а суму виниклої внаслідок цього різниці виплачує на користь фонду Польський національний банк.
Так, неодноразово до Верховної Ради України вносилися законопроекти, в яких передбачалося встановлення джерелом формування коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб внеску Національного банку України у розмірі 20 % від перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами за підсумками року. Додаткове фінансування Фонду за рахунок прибутку Національного банку України позитивно вплине на рівень капіталізації Фонду, особливо зважаючи на суми, які щорічно Національний банк України перераховує до державного бюджету. Крім того, слід нарешті включити до системи гарантування банківських вкладів ПАТ «Державний ощадний банк України», адже цей банк користується привілеями державного гарантування у повному обсязі. По-перше, це дозволило б створити рівні конкурентні умови у банківському секторі, а по-друге, знизило б ризик держави у випадку неплатоспроможності банку.До сьогоднішнього дня неодноразово робилися спроби обмежити Державний ощадний банк України у користуванні державними гарантіями, та такі наміри залишилися лише намірами [167, с. 6]. За Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під вкладом розуміється кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які відповідно до законодавства України розміщені вкладником на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку на іменних рахунках у учасника (тимчасового учасника) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб чи залучені таким учасником у формі випуску (емісії) іменних ощадних (депозитних) сертифікатів і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до цього Закону Фонд не відшкодовує вклади, які використовуються вкладником для здійснення підприємницької діяльності. Таким чином, визначення вкладу цілком корелюється з розумінням вкладу у контексті Закону України «Про банки і банківську діяльність», лише з тією різницею, що Фонд не відшкодовує кошти за вкладами, розміщеними фізичними особами-підприємцями, а також юридичними особами. Вітчизняне законодавство ототожнює поняття «вклад» та «депозит». Проте і у вітчизняній, і закордонній науці є досить різні розуміння терміну «вклад», деякі науковці окремо виділяють термін «депозит». О.А. Кириченко, наприклад, «депозит» характеризує як усі рахунки клієнтів, відкриті у банку [107, с. 383]. А.М. Азриліян під «депозитом» розуміє вклад у банки та ощадні каси, а «вклад» визначає як грошові кошти, що внесені для зберігання в банки чи ощадбанки на певних умовах [107, с. 175, 122]. Так само відмінність між «депозитом» і «вкладом» підкреслює Б.А. Райзберг, називаючи останній частиною першого [108, с. 29, 76]. У рамках даного дослідження ми ототожнюємо поняття «вклад» і «депозит» відповідно до вітчизняного законодавства, оскільки під захистом системи гарантування банківських вкладів як в Україні, так і за кордоном є вклади (депозити) – грошові кошти, розміщені у банківських та інших фінансово-кредитних установах відповідно до договору вкладу чи банківського рахунку. А отже основним критерієм для відмежування грошових коштів від інших цінностей населення є їх передання до фінансово-кредитних установ за умовами договору між банком та вкладниками.
Вся работа доступна по ссылке |
Ссылки: 
Счетчики:
|
