Быстрый переход к готовым работам
|
Сутність та структура поняття «соціокультурна компетенція»Протягом останніх років в методиці навчання іноземних мов приділяється велика увага формуванню різноманітних компетенцій студентів. Ця проблема досить плідно вивчається науковцями і методистами як у загальнотеоретичному плані, так і в практичній діяльності щодо виявлення найбільш оптимальних способів формування цих компетенцій. Розглянемо більш детально співвідношення понять «компетенція» та «компетентність». У світлі Болонської конвенції формування професійної іншомовної компетентності є провідним завданням навчання ІМ у вищих навчальних закладах освіти. Науковці європейських країн уважають, що набуття людиною знань, навичок і умінь спрямованих на вдосконалення їхньої компетентності, сприяє інтелектуальному й культурному розвитку особистості, формуванню в неї здатності швидко реагувати на запити часу [107, С. 7]. Ось чому важливим є усвідомлення самого поняття «компетентність», а також розуміння сутності феномена «компетенція» і шляхів її формування. Поняття «компетентність» досліджували такі вчені, як: Н. Бібік, А. Богуш, Н. Гальскова, Н. Гончарова, І. Зимня, Д. Ізаренков, В. Кальней, Н. Кічук, В. Краєвський, З. Курлянд, Л. Морська, О. Овчарук, О. Пометун, А. Хуторськой, С. Шишов, V. Cheepanach, J. Lefsted, G. Weiter та ін. Розглянемо наявні визначення поняття «компетентність». У педагогічних науках компетентність визначається як інтегрована характеристика якостей особистості, результат підготовки випускника ВНЗ для виконання діяльності в певних професійних і соціально-особистісних предметних галузях (компетенціях), який визначається необхідним обсягом і рівнем знань та досвіду в певному виді діяльності [215, С. 64]. Міжнародна комісія Ради Європи розглядає поняття «компетентність» як ключові вміння, опорні знання, тобто індикатори знання, вміння, ставлення, які не тільки підтримують, а й забезпечують досягнення успіхів у різноманітних сферах життя (О. Овчарук) [107, С. 8]. Міжнародний департамент стандартів для навчання, досягнення та освіти (International Board of Standards for Training, Performance and Instruction) розглядає «компетентність» як спроможність кваліфіковано проводити діяльність, виконувати завдання або роботу. Експерти міжнародної програми «Визначення та відбір компетентностей: теоретичні й концептуальні засади» під компетентністю розуміють здатність особистості успішно задовольняти індивідуальні та соціальні проблеми, виконувати поставлені завдання. Вони вважають, що компетентність побудована на комбінації взаємовідповідних пізнавальних ставлень та практичних навичок, цінностей, емоцій, поведінкових компонентів, знань і вмінь, усього того, що можна мобілізувати для активної дії [108, С. 21], [161, С. 10]. Підсумуємо: поняття «компетентність» означає якості людини, які дають можливість успішно виконувати практичну діяльність та ефективно взаємодіяти з оточенням, а компетенції, у свою чергу, є компонентами компетентності. Звідси випливає необхідність проаналізувати поняття «компетенція». За словниковими джерелами компетенція (від лат. competo – домагаюся, відповідаю) тлумачиться як «знання, досвід у тій чи тій галузі» [207, С. 621]; «коло питань, в яких людина добре обізнана» [163, С. 248]; «можливість встановлення суб’єктом діяльності зв’язку між знанням і ситуацією або в більш широкому сенсі здатність знайти, виявити орієнтовну основу дій, процедуру (знання + дія), необхідну для вирішення проблеми в конкретній ситуації» [207, С. 151]; «як спроможність виконати будь-яке завдання або зробити що-небудь»; «володіння базовими, абстрактними правилами мови» [40, С. 162]. У мовознавстві розрізняють компетенцію і використання мови в мовленні. Теорія компетентності є теорією лінгвістичних знань та граматики, того, що людина, яка ідеально володіє мовою, могла би сказати або зрозуміти, теорія використання мови в мовленні є теорією поведінки, того, що реальна людина, яка володіє мовою, фактично говорить, і як вона розуміє висловлювання інших [46, С. 362]. У сучасній методиці навчання мов термін «компетенція» широко використовується при характеристиці змісту навчання. В науковий обіг цей термін було введено американським мовознавцем Н. Хомським для позначення здатності людини до виконання будь-якої діяльності. Спочатку термін позначав здатність, необхідну для виконання певної мовної діяльності переважно рідною мовою. Стосовно навчання ІМ це поняття отримало детальну розробку в рамках досліджень, що проводяться Радою Європи для визначення рівня володіння іноземною мовою (Страсбург, 1996), і визначається як здатність до виконання будь-якої діяльності на основі набутих у ході навчання знань, навичок, умінь, досвіду роботи. У системі вищої освіти поняття «компетенція» охоплює знання і розуміння (теоретичне знання академічної галузі, здатність знати й розуміти), знання, як діяти (практичне й оперативне застосування знань до конкретних ситуацій), знання, як бути (цінності як невід’ємна частина способу сприйняття й життя з іншими в соціальному контексті). Предметна галузь, у якій індивід добре обізнаний, і в якій він виявляє готовність до виконання діяльності [215, С. 64]. У контексті завдань нашого дослідження поняття «компетенція» розуміємо як здатність до виконання будь-якої діяльності на основі знань, навичок, умінь, цінностей, особистісного досвіду, набутих в ході навчання. Провідною й стрижневою компетенцією згідно Програми з англійської мови для університетів / інститутів (п’ятирічний курс навчання) є формування у студентів комунікативної компетенції [180, С. 3], як сукупності знань і умінь учасників міжкультурної комунікації, інтеракції в цілому, в спілкуванні в різноманітних умовах (ситуаціях) із різними комунікантами; набір комунікативних стратегій разом із володінням комунікативними правилами, постулатами, максимами і конвенціями спілкування [33, С. 76], що складається із трьох компонентів: мовного, мовленнєвого та соціокультурного. Мовна компетенція включає мовні знання (лексичні, граматичні, фонетичні та орфографічні) і відповідні навички. Мовленнєва охоплює чотири види компетенцій: в аудіюванні, говорінні, читанні та письмі. СКК складається із двох компонентів – країнознавчої та лінгвокраїнознавчої компетенцій. Провідні вчені (Н. Бориско, Л. Голованчук, Я. ван Ек, С. Ніколаєва, Л. Панова, Ю. Пассов, С. Роман, В. Сафонова, О. Селіванова, Н. Скляренко, О. Соловова, О. Тарнопольский, В. Топалова, А. Щукін та ін.) вважають СКК однією з основних компетенцій, що входять до складу комунікативної компетенції. Необхідність навчання ІМ як засобу безпосереднього та опосередкованого міжкультурного спілкування актуалізує соціокультурний підхід до навчання іноземних мов, а відтак, і необхідність формування СКК у процесі її вивчення поряд з мовною та мовленнєвими компетенціями. Дамо характеристику терміна «соціокультурна компетенція». За словником термінів міжкультурної комунікації, СКК означає знання учасниками міжкультурної комунікації національно-культурної специфіки мовленнєвої поведінки і вміння користуватись тими елементами соціокультурного контексту, які релевантні для породження і сприйняття мовлення певної національної лінгвокультурної спільноти: звичаїв, правил, норм, соціальних умовностей, ритуалів, соціальних стереотипів тощо [33, С. 80]. У методичних рекомендаціях Міністерства освіти і науки України СКК трактується як засвоєння культурних і духовних цінностей свого та інших народів; норм, які регулюють стосунки між поколіннями, статями, націями, сприяють естетичному і морально-етичному розвитку [177, С. 6]. Я. ван Ек визначає СКК через оволодіння національно-культурною специфікою країни, мова якої вивчається, та вмінням будувати свою мовленнєву та немовленнєву поведінку відповідно до цієї специфіки [66, С. 99]. А. Щукін трактує термін СКК як такий, що охоплює національно-культурні особливості соціальної і мовленнєвої поведінки носіїв мови: їхніх звичаїв, етикету, соціальних стереотипів, історії і культури країни, а також способи користуватися такими знаннями в процесі спілкування. Формування цієї компетенції відбувається в контексті діалогу культур з урахуванням відмінностей у соціокультурному сприйнятті світу і сприяє досягненню міжкультурного розуміння між людьми і становленню «вторинної мовної особистості». Відсутність або недостатня сформованість СКК є причиною виникнення помилок соціокультурного характеру і як внаслідок таких помилок, дискомунікації, тобто порушення ходу іншомовного спілкування. Наявність соціокультурних помилок у мовленні, їх кількість і характер багато в чому залежать від рівня СКК учасників спілкування [245, C. 143]. Існують три рівня компетенції, стверджує А. Щукін, побудовані залежно від глибини проникнення учасників комунікації в іншомовну культуру і здатності користуватися засвоєною інформацією в різних ситуаціях спілкування. Перший рівень – рівень культурного взаємоприйняття (чи культурної толерантності), тобто культурна толерантність до вчинків, думок, ідей, які не збігаються або відрізняються від власних. Другий рівень – рівень культурного взаєморозуміння. На цьому рівні досягається взаємна культурна адаптація, за якою учасники комунікації готові прийняти вчинки, ідеї і образи інших людей. Третій рівень – рівень культурного взаємопоєднання. На цьому рівні відбувається взаємокультурне єднання (асоціювання) і збагачення. Цей рівень СКК припускає вихід учасників спілкування за межі культурного побуту і знання фактів культури в галузі їх особистої інтерпретації як культурних подій [245, C. 145]. В. Сафонова поділяє СКК на чотири категорії: 1) знання про: а) відношення еквівалентності-безеквівалентності між одиницями іноземної й рідної мов; б) типи соціокультурних лакун, які виникають під час спілкування носіїв рідної мови й мови, що вивчається; в) носії і джерела національно-культурної та соціально-ієрархічної інформації в мові; г) лінгвокраїнознавче й соціолінгвістичне маркування лексики програмних тем; д) соціокультурні стереотипи мовленнєвої поведінки іноземної й рідної мов, ступінь їх сумісності / несумісності; є) соціокультурні аспекти мовленнєвої поведінки іноземною мовою в умовах монокультурного і міжкультурного спілкування; 2) навички: а) розпізнавати національно-марковані мовні одиниці; б) інтерпретувати соціокультурний зміст іншомовного тексту; в) коментувати соціокультурний зміст мовних реалій іноземною й рідною мовами; д) перекладати національно-марковані мовні одиниці з іноземної мови на рідну і навпаки; 3) уміння: а) здійснювати соціокультурний аналіз побутового, наукового й суспільно-політичного автентичного тексту; б) обирати прийнятний у соціокультурному плані стиль мовленнєвої поведінки в умовах міжкультурної комунікації; в) відтворювати соціокультурні портрети комунікантів; 4) здібності й якості, що включають: а) лінгвокраїнознавчу спостережливість; б) соціокультурне сприйняття національного й інтернаціонального в мовних полях тематично пов’язаної лексики (тобто в лексико-семантичні групи); в) соціокультурну неупередженість (відсутність етнопсихологічних передумов для лінгвокраїнознавчої інтерференції) при тлумаченні лінгвокраїнознавчих явищ [198, С. 34]. В. Коккота не оперує поняттям «соціокультурна компетенція», натомість у складі комунікативної компетенції вчений виділяє країнознавчу компетенцію, під якою він розуміє здатність враховувати в ілокутивних актах спілкування особливості країни, культури, історії країни, мова якої вивчається, та з представником якої відбувається спілкування. До складу країнознавчої компетенції відносить і лінгвокраїнознавчий компонент [101, С. 19]. Інші науковці, зокрема Ю. Пассов, виокремлюють у складі СКК такі компоненти, як: лінгвістичний, нелінгвістичний та країнознавчий. Лінгвістичний компонент полягає в засвоєнні та правильному вживанні лексики, необхідної для спілкування з урахуванням соціокультурних особливостей. Учений уважає, що саме він виступає основним компонентом СКК. Без знання слів і правил творення граматичних форм, структурування осмислювальних виразів неможлива ніяка вербальна комунікація. Нелінгвістичний компонент базується на засвоєнні певних соціальних моделей поведінки. Країнознавчий компонент вимагає ознайомлення та володіння історичною, географічною та соціальною інформацією про англомовні країни [167, С. 16]. На думку Н. Жилко, поняття СКК характеризує певний рівень володіння культурно-історичними і лінгвокраїнознавчими знаннями, що дозволяють досягти повноцінного спілкування ІМ [83, С. 164]. Г. Галушка додає до поняття СКК обізнаність із власною національною культурою і вміння використовувати свої знання у ситуаціях спілкування [63, С. 180]. Такої самої думки дотримується і Т. Колодько, яка вважає, що іншомовна СКК – це не пристосування людини до нової культури, а набуття нею знань про звичаї, норми, цінності, стереотипи поведінки іншого народу не ізольовано, а у взаємозв’язку зі знаннями про рідну культуру, це усвідомлення та розуміння стосунків між «світом, з якого приходиш», та «світом, до спільноти якого прагнеш» [98, С. 41]. Вчена погоджується, що до складу СКК входить країнознавча та лінгвокраїнознавча компетенції, однак додає ще й соціолінгвістичну компетенцію [98, С. 53]. Прихильником цієї класифікації виступає і Ю. Кузьменко, хоча дещо розширює цей склад і вводить ще й загальнокультурну і культурознавчу компетенції [120]. Такі українські методисти, як І. Андрійко, Л. Панова, С. Тезікова до структури СКК ще додають соціальну компетенцію [138, С. 235].
Вся работа доступна по ссылке |
Ссылки: 
Счетчики:
|
