Соціально-теоретичний аспект процесуального права України

Процесуальне право як сукупність правових норм, які регулюють охоронну та юрисдикційну діяльність спеціально уповноважених органів, сформувалося на пізніх етапах розвитку суспільства, тому і науковий інтерес до нього виник на початку 50-х рр. XX ст., саме тоді з’являються перші дослідження процесуальних норм в «непроцесуальних галузях» радянського права. До 50-60 х рр. XX ст.  процесуальні норми досліджувались лише в рамках загальногалузевих  юридичних наук. На підставі глибинного аналізу правових норм Л. Ф. Клейнманом, С. С. Студенкіним, Г. І. Петровим та виділення процесуальних норм у «непроцесуальних галузях» було з’ясовано неоднорідність регулятивної спрямованості правових норм, внаслідок чого відбулося їх розмежування на процесуальні (процедурні) та матеріальні. Методологічною засадою виникнення ідеї такого розмежування стали праці К. Маркса, зокрема «Вигадування», де він  відзначав: «...матеріальне право... має свої необхідні, властиві йому процесуальні форми... Один і той же дух повинен одушевляти процес і закони, бо процес є лише формою  життя закону, проявом його внутрішнього життя» [23, с. 102]. Таким чином, матеріальне і процесуальне право почали розглядати як юридичні категорії, що виражають діалектичну єдність двох сторін правового регулювання: безпосередньої юридичної регламентації суспільних стосунків і встановлення процесуальних форм судового захисту цих стосунків. К. Маркс характеризує процесуальні форми тільки у нерозривному зв’язку з матеріальним правом, незалежно від їх галузевої приналежності і підкреслює їх системність, тобто загальність: він розглядає процесуальні норми як зовнішній процедурний порядок, частину правореалізації матеріальних норм різних галузей права в конкретних правовідношеннях.

Наприкінці 50-хх. рр. відбулася майже суцільна кодифікація галузей радянського права, що потягло за собою переоцінку теорії юридичного процесу.

Вперше розглянув юридичний процес як обов’язкову складову правової держави В. О. Рязановський в той час, як Д. Мачеровський та Н. М. Полянський висунули концепцію про можливість об’єднання цивільного та кримінального процесів у «судове право» за критеріями спільності їх положень, принципів та правил. Розуміння процесуального права на той час, пов’язувалось з різновидами діяльності судових органів. Слід відмітити працю В. О. Рязановського «Единство процесса», в якій він напрацьовує підходи розгляду процесу як єдину наукову дисципліну, побудовану на спільних категоріях, а окремі процеси – цивільний, кримінальний, адміністративний – як вторинні різновиди одного основного виду.

У результаті наукових переосмислень функцій процесуального права у системі радянського права такими вченими як С. С. Студенікін, Г. І. Петров, А. Є. Лунєв, А. І. Кім, В. С. Основін, С. М. Якуба, І. Н. Пахомов, Ю. М. Козлова, В. І. Попов, В. М. Манохін, Е. В. Додін, Л. І. Бахрах, виробилася концепція загального юридичного процесу, зміст якої полягає в тому, що функції процесуального права неможливо обмежувати тільки регламентацією примусу або вирішення цивільно-правових спорів що крім кримінального і цивільного процесів, у системі матеріальних галузей радянського права містяться багаточисленні процесуальні норми та інститути, на підставі яких здійснюється діяльність з реалізації приписів матеріально-правових норм різних галузей права. Важливим кроком було зняття обмеження існування процесу тільки в цивільному та кримінальному праві.

Нове розуміння призначення процесуальних форм розвинув у своїх роботах В. М. Горшенев, зокрема він висунув ідею про поділ та призначення правових норм: «У системі радянського соціалістичного права взаємодіють два види нормативних розпоряджень – матеріальні і процесуальні правові норми. Матеріальні норми мають своїм головним призначенням регулювання соціальних зв’язків з погляду їх змісту; процесуальні – призначені забезпечувати реалізацію матеріально-правового змісту у відповідній, найбільш раціональній формі» [24, с. 23], – а в подальшому визначив наявність у радянському праві його самостійної частини – радянського процесуального права. У результаті дослідження норм радянського процесуального права В. М. Горшеневим була відпрацьована концепція про наявність процесу в усіх випадках правозастосовчої діяльності з реалізації матеріально-правових приписів будь-яких галузей права.

Така теза тягне за собою висновок про зв’язок  наявності чи відсутності процесу з наявністю чи відсутністю правозастосовчої діяльності. Загальновідомого значення в теорії права набули висновки В. М. Горшенева про генетичні особливості загального юридичного процесу, які найбільш втілені в юрисдикційних формах діяльності держави. Наведені висновки знаходять як прихильників такого широкого тлумачення процесу, так і невизнання концепції загального юридичного процесу. Джерелом наведених ідей була монографія «Юридическая процесуальная форма. Теория и практика» за ред. проф. П. Є. Недбайло та В. М. Горшенева. У ній автори стверджували, зокрема, що «процесуальна форма має місце не тільки в юрисдикційній (правоохоронній сфері) застосування норм права, але і в інших сферах… Будь-яка галузь матеріального права закликає до життя відповідні процесуальні норми…  Специфічні процесуальні норми потрібні, наприклад, у фінансовому, трудовому, земельному, колгоспному та інших галузях права» [25, с.12]. Широке розуміння процесуальної форми відмічали П. М. Рабіновіч [26, с. 246–247], О. Є. Лейст [27, с. 17], В. А. Юсупов [28, с.26–27], Н. В. Вітрук [29, с. 35–42] та ін.

Адміністративісти послідовно відстоювали свою точку зору про те, що вся діяльність адміністративних органів протікає в процесуальній формі, а норми, що її регулюють, є адміністративно-процесуальними [30; 31; 32; 33]. До розробки поняття «провадження у справах про адміністративні правопорушення» радянські вчені підходили з прагненням забезпечити законність у діяльності державного управління шляхом упорядкування законом їхніх владних дій і процедури цих дій, при відносинах влади з громадянами. Тому А. Е. Лунєв підкреслював, що під адміністративним процесом варто розуміти порядок діяльності всіх органів державного управління по здійсненню їхньої компетенції, порядок розв’язання справ, що виникають у процесі управління, а також застосування норм матеріального адміністративного права. Він писав: «Усе це широке коло питань, що мають важливе значення поліпшення роботи органів державного управління, входить у поняття адміністративного процесу».

Загальна теорія права найчастіше ухилялася від дослідження процесуальних питань, такими питаннями займалися вчені, які працювали в окремих галузях права, тому когорта науковців висловлювали свою точку зору про те, що «кожний вид процесу (кримінальний, цивільний, адміністративний) є урегульованим відповідними процесуальними нормами порядоком реалізації матеріальних норм різних галузей радянського права» [32, с. 26].

Серед поодиноких висловлень теоретиків права про процес можна провести думку О. Е. Лейста: «Розрізняються норми матеріального права (визначальний зміст прав, обов’язків і заборон, безпосередньо спрямованих на регулювання суспільних відносин) і норми процесуального права (визначальний порядок, процедуру, форму реалізації норм матеріального права)». Не кожна реалізація норми – це процес у правовому змісті. Д. М. Чечот пише, що в деяких випадках і суд може діяти як адміністративний орган, а отже, його відносини не будуть у цьому випадку процесуальними.

Д. Н. Бахрах стверджував, що адміністративний процес стоїть в одному ряду з такими юридичними процесами, як кримінальний, цивільний, законодавчий, бютжетний [34, с. 153–156]. Наукова спільнота не визнала таку точка зору прийнятною, оскільки цивільний і кримінальний процеси судочинні по своїй суті. Деякі дослідники розглядали процесуальне право як синонім процедурного порядку правозастосовчої діяльності [35, с. 22; 36, с. 59–61]. На підтвердження такого погляду наводили вислів М. С. Строговича про те, що «процесуальне право – це завжди право, що встановлює певну процедуру,…це право, що визначає процес, тобто рух, розвиток діяльності органів та осіб» [37, с. 44–45]. Але пізніше, в колективній монографії  вищевказана точка зору була скорегована, оскільки автори дійшли до висновку, що процесуальне право, юридичний процес – це судово-процесуальне право, судочинство [38, с. 31]. До процесуального права М. С. Строгович відносив і судочинство по адміністративних справах – у тій мірі, в якій справи про адміністративні правопорушення віднесені до компетенції судів, а не вирішуюються самими адміністративними органами.

Інші науковці з різних правових галузей розробляли «процеси», відповідні галузям матеріального права: таким чином, Є. М. Акопова обґрунтувала теорію трудового процесу [39, с. 159–163], Я. М. Фогель обґрунтував наявність пенсійного процесу [40, с. 28], І. А. Іконицька – земельного процесу [41, с.17–23]. С. С. Алексєєв назвав такі утворення процедурно-процесуальними інститутами [42, с. 167].

Слід звернути увагу на те, що формування наведених наукових точок зору відбувалося під впливом пануючої в 60–70 рр. в суспільстві ідеологічної доктрини про поступове формування спільнонародної держави і передання функцій державних органів громадським органам [43, с. 120–121]. Стан науково-правової розробки теорії процесуального права того періоду спонукав окремих учених-процесуалістів до відпрацювання концепції суспільно-громадянського судочинства. Зокрема представником теорії «об’єднуючого процесу» був Є. І. Філіпов, який пропонував концепцію супергалузі – процесуально-охоронного права, яка об’єднує такі галузі: кримінально-процесуальне право, адміністративно-процесуальне право, нотаріат, господарсько-процесуальне право, третейско-процесуальне право, суспільно-кооперативне процесуальне право, суспільно-громадянське процесуальне право, профспілково-процесуальне право [44, с. 138]. З таким широким трактуванням процесуальної форми не погоджується Н. А. Чечина, яка вважала цю позицію відмовою від прийнятих теоретичних критеріїв розмежування галузей права [45, с.112]. Вона вважає, що цивільна процесуальна форма – це система встановлених законом правил, регулюючих порядок здійснення правосуддя в цивільних справах, порядок діяльності кожного суб’єкта процесу і всіх їх дій [43, с. 52].

Безумовно, розбіжності поглядів та підходів авторів до проблеми розробки загальнотеоретичних ознак юридичного процесу привернули увагу наукового середовища до цього питання. Відкидаючи саму ідею загального юридичного процесу, окремі науковці визнали, що діяльності державних та суспільних організацій притаманні «багаточисленні та різнорідні процедурні правила», але ці правила «істотно розрізняються за своїми видами, метою, змістом і основними принципами; тому ідея їх об’єднання загальними процесуальними поняттями і тим більше єдиним процесуальним правом, єдиним процесуальним законодавством, єдиною процесуальною наукою теоретично і практично неспроможна» [47, с. 30]. Наслідком критики концепції широкого розуміння юридичного процесу стала певна зміна загальнотеоретичної наукової позиції, яка полягала в тому, що при розподілі правових явищ на матеріальні та процесуальні перестав робитися акцент на правозастосування як на критерії такого розподілу. В.Н. Протасов відмітив, що недоліки концепції широкого трактування юридичного процесу не залишають перспектив розвитку ні в теоретичному, ні в практичному аспекті. Відсутність чіткого єдиного критерію розмежування матеріальних і процесуальних явищ у праві значно ускладнює розуміння концепції широкого юридичного процесу. Саме цим і визначається її слабкість у вирішенні проблем системи права і законодавства [48, с. 49]. Подібна точка зору не отримала широкої підтримки наукової спільноти, і згодом В. Н. Протасов дещо скорегував свій погляд на це правове явище: «Прибічники «широкого» розуміння процесуального права намагаються ототожнити поняття «процес» і «процедура», таким чином приділяючи увагу процедурним моментам юридичної діяльності. Це, безумовно, має позитивне значення, так як неможливо заперечувати наявність вказаного явища в правовій матерії…» [49, с. 42].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37740.html