---

Процесуальне право як загальнотеоретична категорія

При дослідженні процесуального права як загальнотеоретичної категорії, в першу чергу, привертає увагу питання відсутності єдності підходів до визначення процесуального права. Серед існуючих трактувань процесуального права можна зустріти такі визначення:

1) процесуальне право являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення правосуддя, в зв’язку з ним або в зв’язку з діяльністю по організації здійснення правосуддя;

2) процесуальне право – це сукупність правових норм, які регулюють діяльність, спрямовану на вирішення спорів про право і здійснення правового примусу;

3) процесуальне право регулює суспільні відносини, що складаються в процесі правоутворення і правозастосування норм матеріального права;

4) процесуальне право являє собою «інструкцію» по реалізації матеріального права. В основу такого підходу покладена теорія П. М. Рабіновіча, за якою матеріальні та процесуальні норми і відносини не мають абсолютних ознак, а розглядаються в такій якості лише в певному співвідношенні, в залежності від функції, яку вони виконують щодо інших норм і відношень [26, с. 251];

5)  процесуальне право – це сукупність правових норм, регулюючих всю юридичну діяльність державних органів.

6) процесуальне право – це складне за змістом і структурою процедурне право, що зумовлюється його предметом – відносини, які виникають у зв’язку з порушенням права або спору про право. Процедури повинні забезпечити діяльність юрисдикційних органів щодо застосування норм матеріального права стосовно конкретних життєвих обставин. Процесуальне право – організаційне право, яке об’єднує правові галузі, що регламентують правові процедури при вирішенні спорів або визначенні відповідальності за правопорушення [53. с. 114].

Для аналізу вищенаведених визначень процесуального права має значення розуміння обсягу предмета процесуального права, яке може  різнитися в залежності від правових підходів тлумачення концепції процесуального права, оскільки при формуванні визначення ключову роль відіграє  прихильність дослідників, науковців до концепції «широкого» трактування процесуального права – прототип теорії «загального юридичного процесу», або відносно «вузького» трактування – прототип теорії «судового права». Спробуємо систематизувати та узагальнити наукові погляди на обсяги предмета правового регулювання процесуального права, для чого вважаємо за доцільне зупинитися на існуючих поглядах стосовно того, що являє собою така правова категорія, як «процес». У юридичній літературі присутні різні думки з цього питання.

У словниках вказується, що цей термін походить з латині і тлумачиться у таких варіантах:

– судова справа; порядок здійснення діяльності слідчих, адміністративних і судових органів [56, с. 407];

– послідовна зміна станів або явищ, що відбувається в законному порядку [57, с. 619];

– хід будь-якого явища, послідовна зміна станів, стадій розвитку [58, с. 558].

З точки зору філософії права, поняття «процес» є відображенням динаміки, руху, його можна уявляти як послідовні або непослідовні дії. Послідовно змінні стани процесу утворять послідовно змінні кінцеві часові проміжки, оскільки несубстанціональний час не переходить від стану до стану, як і від об’єкта до об’єкта [59, с. 52].

Не можна погодитися з думкою В. Колпакова [60, с. 358], що категорія «процес» не існує і не може існувати в реальності, оскільки є артефактом і онтологічною субстанцією. Він – тільки узагальнений, абстрактний відбиток юридичних подій минулого, що виконує функцію «кальки» для вирішення конкретних справ. Його ознака – інтегративна категорія, що сформована в результаті взаємодії ознак складових системи, якими є процесуальні частини матеріального права. Ці складові можуть функціонувати як окремо, так і в загальній процесуальній системі, взаємодіяти між собою, оновлюватися та збагачуватися за рахунок один одного і в результаті утворювати якісно нове правове поняття – «юридичний процес». Проте кожна з таких процесуальних частин також не є реально існуючою. Усі вони – результат узагальнення відповідних конкретних напрямів процесуальної діяльності, що знайшли вираз у системі процесуальних галузей, а від поняття «юридичний процес» їх відрізняє ступінь узагальнення. Реально існуючим є тільки конкретне провадження, що зафіксоване в документах і є гносеологічним відбитком юридичних реалій.

Науковці зазначають, що процес – це форма існування будь-якого явища, а вузьке розуміння юридичного процесу суперечить фактам об’єктивної дійсності й філософському змісту самого поняття «процес» [61, с. 95]. Процес має місце завжди, коли здійснюється правозастосовна діяльність з реалізації матеріально-правових приписів, оскільки будь-яка правотворча або правозастосовна діяльність, що проводиться в межах певної процедури, має зміст процесуальної. Основним прибічником такої концепції в теорії права є В. М. Горшенев. Він визначив процес як комплексну систему органічно взаємопов’язаних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у вирішенні різноманітних юридичних справ інших суб’єктів права, що відображається:

а) у здійсненні операцій з нормами права у зв’язку з вирішенням юридичних справ;

б) здійснюється уповноваженими органами держави на користь зацікавлених  суб’єктів права;

в) закріплюється у правових актах – офіційних документах;

г) регулюється процедурно-процесуальними нормами;

д) забезпечується відповідними засобами правової техніки.  

Навколо такого підходу формуються уявлення прибічників вказаної концепції, оскільки на час її формування це був новий підхід, який розширив бачення предмета процесуального права від включення до нього тільки суспільних процесуальних відносин, пов’язаних із здійсненням судочинства до усіх видів процедурно-процесуальної діяльності в державі. У витоків «широкої» концепції юридичного процесу стояли Г. Петрова, Д. Бахрах, В. Основін, П. Недбайло, В. Сорокін, Ю. Козлов, А. Альохін, А. Коренєв, В. Манохін, І. Панова та ін. Останніми роками в юридичній літературі з’явилося чимало висловлювань на користь широкого трактування процесуального права і юридичного процесу. Зміст цих висловлювань полягає в тому, що не варто поняття «процес» обмежувати рамками судово-процесуальної  діяльності. Сутність «широкої» концепції юридичного процесу полягає в тому, що функції процесуального права не обмежуються тільки регламентацією примусу і розглядом цивільно-правових спорів. У системі матеріальних галузей права, крім кримінального і цивільного процесів, існують процесуальні норми та інститути, на основі яких здійснюється діяльність щодо застосування матеріально-правових норм інших галузей права. Тому широке розуміння процесу повинно сприяти більш глибокому науковому вивченню й осмисленню цієї категорії, загальнотеоретичному розвитку і закріпленню у відповідних процесуальних нормах законодавства, більш чіткому нормативному регулюванню і практичному застосуванню на основі загальних правил і принципів у діяльності всіх гілок державної влади, що здійснюють не тільки юрисдикційну діяльність, але й іншу правозастосовну діяльність позитивного характеру.

З узагальнення вищенаведеної позиції до предмета процесуального права входить регулювання та організація упорядкування правової діяльності, спрямовані на оптимальне задоволення і гарантування інтересів суб’єктів права. Виходячи з подібного трактування предмета процесуального права, Борисова Л. М., досліджуючи процесуальні норми, виділяє такі їх види, як організаційні, службові та процесуальні [62, с. 6–10].

Тому можна зробити висновок про регулювання нормами процесуального права динамічних правовідносин у суспільстві. Процесуальні норми здебільшого спрямовані на реалізацію матеріальних норм, а також правоохоронних відносин та відносин по застосуванню правових санкцій. Така ознака процесуального права, деякими науковцями розглядається як процесуальна форма [63, с. 8–11].

Багато дослідників пов’язують саме поняття «юридичний процес» з такими правовими категоріями, як дія, діяльність і прирівнюють його до категорій, що характеризують форму, формальний бік правового стану, дії тощо. Але маємо вказати, що категорія «юридичний процес» є збірним науковим поняттям, яке характеризує будь-яку юридично значущу діяльність з її процедурного боку, оскільки до характерних ознак процесуального права належать  правила процедури, виконання яких призводить до найбільш точного та раціонального досягнення мети процесуальної діяльності та правовий статус учасників процесуальної діяльності, наявність у них низки прав, свобод та повноважень, які вони використовують для досягнення мети.

Наступний підхід до визначення обсягу суспільних відносин, що охоплюються процесуальним правом, виходить з включення до нього суто процесуальних галузей, що регулюють процесуальний порядок здійснення судочинства. У цьому контексті представляє певний інтерес робота  В. Рязановського «Єдність процесу», яку вперше було надруковано в 1920 р. (вона була одним із глибинних досліджень щодо процесу, який розглядався вченим як необхідний прояв правової державності) [64, с.229], а також праця  Й. В. Михайловського, професора права Томського університету, «Судове право як самостійна юридична наука», що датується 1908 роком.

Прихильники  теорії  судового  права (М. Полянський, М. Строгович,            В. Савицький)  розглядають наповнення юридичного процесу як сукупність кримінального і цивільного судового проваджень. На їхню думку, процесуальне право – це судове право; юридичний процес – судовий процес, судове провадження. Таке розуміння процесу і процесуального права як специфічної форми судової діяльності прийнято називати «вузьким», традиційним. Як зазначає В. Протасов [48, с. 61], традиційним цей підхід важається тому, що він  відображає погляди представників  традиційних  процесуальних  наук  на  свої  галузеві  процеси  – цивільний, кримінальний, адміністративний – як на юрисдикційну процедуру, спрямовану на вирішення спорів про право і здійснення правового примусу.

А. Ткач вважає [ 65, с. 8], що нині в юридичній науці, як це не парадоксально, переважає вузьке розуміння процесу, так зване традиційне. На нашу думку, це твердження є дискусійним. Навряд чи можливо однозначно визначити, яка із двох концепцій юридичного процесу переважає або є традиційною. Ми підтримуємо думку В. Панової про те, що відсутня будь-яка традиція в розробці загальноправових проблем процесу [66, с. 19], та погоджуємось з  В. Горшеневим, щодо того, що розуміння юридичного процесу як діяльності суду має суттєві недоліки, оскільки не відображає реальних змін, які відбуваються у праві. Вони не помічають природних тенденцій щодо розширення процедурної регламентації різних сторін державної діяльності [67, с. 13]. Не можна погодитися з думкою, що тільки судова діяльність повинна здійснюватися при суворому дотриманні процесуального порядку, а інші правові форми можуть з ним не рахуватися, коли написання будь-якого закону, його застосування, порядок здійснення компетенції – це також певні процеси.

Шляхом критичного аналізу та узагальнення існуючого у юридичній літературі відносно вузького розуміння предмета процесуального права останній можна визначити як: «суспільні відносини, що складаються з приводу реалізації організаційно-правових форм діяльності щодо застосування ними норм матеріального права» [68, с. 12].

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37740.html