Аналіз та тенденції розвитку процесуальних норм

Система процесуального права  в цілому  є багаторівневою системою, що містить норми права, процесуальні інститути та їх об’єднання, а також інші структурні підрозділи, відокремлення кожного з яких у якості складових компонентів цієї системи зумовлюється диференціацією системи процесуальних правовідносин. У теорії права під правовою нормою розуміється загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене або санкціоноване правило поведінки, яке впливає на суспільні відносини з метою їх впорядкування [70, с. 216]. З латині поняття «норма» перекладається як «правило», «точний припис», «зразок», тому прийнято розглядати правову норму як загальне правило поведінки, тобто зразок, еталон поведінки людей, їх колективів.

За критерієм залежності характеру правовідносин, що врегульовуються правовими нормами, розрізняють норми  матеріального і норми процесуального права. Матеріальні правові норми визначають права та обов’язки учасників правовідносин, а процесуальні норми визначають порядок  реалізації прав і обов’язків, встановлених матеріальними правовими нормами [70, с. 228].

Демський Е. Ф. зазначає, що норма права є основою або необхідною передумовою виникнення, зміни і припинення правовідносин, ані цивільно-процесуальні, ані адміністративно-процесуальні відносини, ані які інші правовідносини не виникають самі по собі, оскільки вони узаконені й виникнення їх зумовлене нормами права [71, с. 65]. Поява процесуальної норми права обумовлюється реальними потребами суспільного життя, оскільки існування права набуває сенсу тільки в соціальній конструкції «людина – людина».  Правові норми породжуються необхідністю визначити відносини між людьми і використовуються в рамках людських відносин. Створена процесуальна норма права передбачає наявність у суспільстві певних ситуацій, для розв’язання яких вона повинна бути використана.

У теорії права в поняття процесуальних норм вкладають різний зміст, що можна пояснити різними кутами та діапазоном бачення науковцями предмета регулювання процесуального права, внаслідок чого ми спостерігаємо виділення організаційно-процесуальних [72, с. 87], процедурних [73, с. 262] та процедурно-процесуальних норм [74, с. 102], які доволі важко розмежувати.

Процесуальні норми наділені загальними ознаками, притаманними для усіх норм права, але, досліджуючи специфіку процесуальних норм, можна виділити такі особливості (ознаки) процесуальних норм:

1. Процесуальна норма права втілює волю тих прошарків населення, які наділені найбільшими можливостями впливати на правоутворення.

Якщо в радянському праві був сформульований погляд на правову норму як на втілення волі пануючого класу, то Л. М. Борисова вважає за доцільне розглядати пануючий клас як пануючу еліту, оскільки на її погляд такий термін більш точно відображає сукупність тих прошарків населення, які володіють найбільшими можливостями впливати на нормотворчість як з безпосередньою метою прийняття закону, так і з метою загальмувати його прийняття [75, с. 7].  

2. Процесуальна норма права встановлюється уповноваженими державою органами й охороняється примусовою силою держави.

Л. М. Борисова розглядає примусовість виконання процесуальних норм як можливість застосування державними органами заходів з метою виконання приписів всупереч волі суб’єкта, але визнає і добровільну реалізацію процесуальних норм, опираючись на погляди К. Екштайна, Р. Шафхаузера,              С. Вершиніна. У свою чергу, К. Екштайн, Р. Шафхаузер, С. Вершинін визначають, що добровільна і свідома реалізація прав і виконання обов’язків залежать від загального рівня правової культури, коли законослухняна поведінка є необхідним елементом позитивного соціального сприйняття особистості [76, с. 42].  

Зусилля держави, частково відображені в застосуванні примусової сили, спрямовані не на реалізацію власних можливостей, а навпаки, ці можливості закликані формувати сприйняття правових норм як об’єктивної необхідності, яка існує в інтересах суспільства, оточуючого індивида, яких потрібно дотримуватись по переконанню. У цьому сенсі процесуальні норми права виділяються серед інших правових норм тим, що представляють уповноваженим особам набагато більшу свободу дій, яка не тільки забезпечує реалізацію якостей особистості, але і покладає більше обов’язків, змушуючи відповідати не тільки за пряме виконання чи невиконання приписів, але і за власний вибір. Ця обставина дозволяє в більшому ступені формувати відповідальність особистості перед суспільством, ніж просто виконання передбаченого способу поведінки.

3. Процесуальна норма має загальнообов’язковий характер, оскільки являє собою правило поведінки загального характеру, обов’язкове для виконання кожного разу, коли настають вказані в нормі умови. Умови, що викликають дію норми, можуть бути типовими, часто повторюваними, а можуть існувати як виключення з правил.

4. Приписи процесуальних норм формально визначені, що є визнанням такої властивості норм, як їх текстуальна визначеність. Точність приписів процесуальних норм є бажаною, а не фактичною властивістю, скоріше для норм цього виду притаманна максимальна наближеність до абсолютності формулювання установлення.

Норми вітчизняного процесуального права багаточисленні за своїм предметним змістом – характером забезпечення матеріально-правових відносин. Процесуальні норми мають властивості стабільності змісту та призначення.  У своїй сукупності їх слід розглядати як складну та цілістну систему. Цю систему прийнято іменувати як процесуальне право України або загальний юридичний процес. Тому відразу постає питання про розмежування даних юридичних категорій, яке детально розглядається в п. 2.3. цієї роботи.

 На погляд Л. М. Борисової, для розуміння системних властивостей чинних процесуальних норм (першого складового компонента системи процесуального права) особливого значення набуває їх класифікація за принципом загальних, спеціальних та виключних норм. Відповідно до загальноприйнятої доктрини, «загальні процесуальні норми» стосуються всього міжнародного судового процесу та регулюють процесуальні правовідносини всіх видів судочинства на всіх його стадіях. До «спеціальних процесуальних норм» належать норми, які регулюють процесуальні правовідносини тільки в обмеженій сфері. Нарешті, «виключні процесуальні норми» доповнюють загальні та спеціальні норми; при цьому вони встановлюють винятки з правил, передбачених загальними та спеціальними процесуальними нормами [77, с. 156–166].  

Динаміку та тенденції розвитку процесуальних норм можна простежити в контексті розвитку права як цілісної системи та розвитку традиційно процесуальних галузей.  Якщо матеріальні галузі права прямо регулюють суспільні відносини, то процесуальні галузі права визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього. До них належать цивільне процесуальне право, адміністративне процесуальне право, кримінальне процесуальне право. Останнім часом до цього списку увійшло і господарське процесуальне право.  Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета регулювання матеріальних галузей права. Ним є  організаційні відносини, які формуються в результаті діяльності уповноважених суб’єктів, пов’язаної із застосуванням норм матеріального права.

Для більш наочного аналізу сучасних тенденцій розвитку процесуальних норм звернемось у першу чергу до аналізу динаміки норм традиційно процесуальних галузей.

1. Норми цивільного процесуального права.

Реалізація судово-правової реформи в Україні вимагає активізації функціонально-змістовного аналізу норм цивільного процесуального права для  створення науково обґрунтованої методологічної основи розвитку правосуддя в Україні та вдосконалення законодавства в цій сфері. Норми цивільного процесуального права в основній сукупності містяться в Цивільному процесуальному кодексі України, що є основним спеціалізованим джерелом цивільного процесуального права. Відомий дослідник цивільного процесуального права М. Й. Штефан вважає, що цивільному процесуальному праву належить значна роль в управлінні суспільством, у забезпеченні соціально-економічних і політичних перетворень у країні, оскільки ним закріплений процесуальний порядок захисту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, гарантованих Конституцією України й іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів приватних, колективних, державних підприємств, установ, організацій і держави [78, с. 96].

Якщо предметом цивільного права відповідно до ст. 1 ЦК України є особисті немайнові та  майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, то предметом регулювання цивільного процесуального права більшість сучасних вітчизняних авторів, зокрема М. Й. Штефан, В. І. Тертишніков, Ю. В. Білоусов, С. І. Чорнооченко, вважають неоднорідним і  визнають за ним суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження в цивільних справах, встановлений ЦПК України та іншими законами України. Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільного процесуального права визначається системою процесуальних дій, які виконуються судом, органом судового виконання, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільних процесуальних прав і обов’язків суб’єктів правовідносин, які визначають зміст цивільних процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і обов’язків [78, с. 10–11].

Необхідність дотримання процесуальних норм була закріплена ще у Статуті цивільного судочинства 1864 року. А. Х. Гольмстен вказував: «Нарушение существенных по своему влиянию на решение обрядов и форм судопроизводства следует понимать как нарушение норм процессуального права; а нарушение существенных обрядов и форм должно быть понимаемо так, что между данным нарушенным обрядом, формой и решением должна быть причинная связь, дающая основание предположению, что будь данный обряд или данная форма выполнена, получилось бы противоположное решение или никакого решения не состоялось бы»

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37740.html