Теоретико-правовий аналіз галузей та підгалузей процесуального права

Галузь права – це головний підрозділ системи права, який відрізняється специфічним режимом юридичного регулювання й охоплює певні ділянки, комплекси однорідних суспільних відносин. Галузь права не є механічним об’єднанням норм кількох інститутів права. Вона є цілісним утворенням, якому притаманні низка ознак, рис, які не властиві правовим інститутам. Галузь права регулює суспільні відносини, пов’язанні зі здійсненням будь-якої широкої сфери предметної діяльності суспільства, держави, громадян та інших суб’єктів права. Здатність регулювати поширену сферу суспільних відносин відрізняє галузь права від будь-якого правового інституту, регулятивні функції якого обмежені певною відносно вузькою сукупністю відносин. Крім того, на відміну від інституту, галузь права містить вичерпний набір юридичних засобів, методів правової дії, які встановлено державою в процесі регулювання відносин відповідної сфери.

Як уже було вказано, питання про критерії поділу права на галузі й інститути постійно перебуває в центрі уваги вчених-юристів і є предметом обговорення низки наукових дискусій, у ході яких на сьогодні випрацьовано два системоутворюючі критеріі: предмет правового регулювання та метод пра­вового регулювання.

С. М. Братусь, І. С. Самощенко, В. В. Копєйчиков, А. Ю. Олійник та інші відомі правники відзначають, що в основі автономізації кожної галузі права в рамках загальної системи юридичних норм завжди лежить специфічний, притаманний лише цій галузі метод правового регулювання. Водночас вони вказують на факультативність ролі, яку метод правової регламентації відіграє у галузетворенні [113, с. 8–12; 114, с. 99; 115, с. 323]. Головним матеріальним критерієм розмежування норм права за галузями, на думку названих науковців, є предмет регламентації, який, маючи об’єктивний зміст, обумовлюється характером суспільних відносин і не залежить від волі законодавця. Метод слугує лише додатковим юридичним критерієм, оскільки він є похідним від предмета [116, с. 83; 117, с. 37, 55]. Рамками цієї концепції охоплюється також теза, відповідно до якої «предмет і метод є рівноправними, рівнозначними та взаємообумовлюючими критеріями розмежування галузей права» [118, с. 31].

Аналізуючи наведені вище підходи до розуміння сутності методу правового регулювання на галузевому рівні, зазначимо, що найбільш обґрунтованими та послідовними аргументами підкріплена позиція В. Д. Сорокіна. З нашої точки зору, хоча винятково індивідуальна пропорція прийомів правового регулювання є притаманною кожній окремій юридичній галузі, проте чітко відокремити її, а, тим більше, побудувати логічно довершену конструкцію відповідного поняття є завданням практично нездійсненним. Можна лише вказувати на домінування у методі регулювання певної галузі того або іншого його прийому (прийомів). Та цього явно недостатньо для розмежування усіх галузей правової системи.

О. В. Кузьменко вважає, що ознакою методу регулювання можуть бути розмежовані адміністративне, кримінальне та цивільне право, а також наближені до них галузі. Проте  якщо цей критерій спрацьовує на рівні трьох вказаних галузевих груп, то всередині них спостерігається зовсім інша картина. Як уже неодноразово вказувалося, специфіка методу правового регулювання конкретної галузі полягає у питомій вазі, яку в ньому займають окремі його складники – прийоми регламентації. Така обставина ставить практично непереборну перепону для розмежування тих галузей, у методі регулювання яких превалює один і той же прийом. Так, порівнюючи галузі трудового та земельного права, неважко помітити, що у використовуваних ними методах чільне місце займає такий прийом, як припис. Отже, перед дослідником постають два шляхи: перший полягає у визнанні того, що названі галузі використовують адміністративно-правовий метод регламентації, тобто метод, котрий «належить» іншій галузі права; другий – у спробі обґрунтувати відмінність пропорційного співвідношення прийомів у методах трудового та земельного права [90, с.15].

П. М. Рабінович, виділяє такі  критерії (підстави) розподілу норм за галузями:   

– предмет правового регулювання (сукупність суспільних відносин, які врегульовані правом);

– метод правового регулювання (специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів). Поняття предмета правового регулювання дає знання про те, що саме регулюється правом, а поняття методу правового регулювання дає відповідь на питання, як (яким чином, засобом, способом) держава вчиняє нормативний вплив на суспільні відносини. Зазначені чинники об’єднання юридичних норм у галузі права є неоднозначними, нерівноцінними: первинним, визначальним серед них є предмет правового регулювання, який начебто «веде» за собою метод: як регулювати залежить від того, що слід регулювати. Суспільні відносини, котрі суттєво відрізняються за їх характером, змістом, взаємним положенням суб’єктів (скажімо, відносини між слідчим і обвинуваченим та між батьками і дітьми), неможливо врегулювати одним і тим самим методом [53, с. 107].

З точки зору логіки, для виявлення співвідношення загального предмета процесуального права та галузевих предметів обов’язково мають бути встановлені усі ознаки, наявність яких обумовлена підпорядкованістю найближчому родовому поняттю. При цьому згідно із законом оберненого співвідношення обсягу та змісту понять [118, с. 88], тоді, коли обсяг поняття предмета правової галузі є вужчим і включається до об’єму більш широкого поняття – «предмет процесуального права», зміст останнього у всій сукупності своїх іманентних ознак повністю входить до змісту будь-якої своєї підмножини: предмета регулювання процесуальної галузі, інституту або ж окремої норми.

Зі змісту щойно наведеної дефініції поняття предмета процесуального права можна виокремити риси, характерні для усіх його видів, а саме:

1) предмет процесуального права – це завжди суспільні відносини;

2) ці відносини виникають у зв’язку з реалізацією певних організаційно-правових форм;

3) отже, вони складаються з приводу реалізації уповноваженими суб’єктами формально-визначеного порядку розгляду та вирішення індивідуальних конкретних справ, який має обов’язкові юридичні наслідки;

4) під індивідуальною конкретною справою слід розуміти питання, що виникає у певній сфері державної діяльності, вирішення якого пов’язане із реалізацією уповноваженими суб’єктами норм однієї або кількох галузей права;

5) явище предмета процесуального права нерозривно пов’язується із застосуванням юридичних норм матеріального характеру.

Кожна галузь права як складова субстанції є, у свою чергу, розвинутою складною системою, якій притаманні свої процеси. Тому неможливо погодитися з твердженнями про те, що норми, які регулюють процеси, притаманні деяким галузям права, не мають під собою достатнього методологічного підґрунтя. Прихильники вузького розуміння процесу як правової форми діяльності лише судових та деяких адміністративних органів [119, с. 60–62] не схильні враховувати, що процес – це форма життя будь-якого явища. Дії, спрямовані на формування і прийняття будь-якого закону, – це процес, його застосування – також процес, порядок здійснення компетенції – також процес. Автори, які заперечують процесуальний порядок у матеріальних галузях права, припускаючи їх існування лише в окремих галузях (які називають процесуальними галузями), не враховують суверенності держави, яка сама через свої органи вирішує питання про те, коли і в яких галузях суспільних відносин необхідно правовим шляхом встановити процес щодо реалізації прав та обов’язків учасників суспільних відносин, коли і в яких конкретних життєвих ситуаціях потрібно використовувати процесуальні норми для регулювання конкретних відносин.

Крім того, в силу особливостей законодавчої техніки законодавець іноді повинен викладати приписи правової норми таким чином, що виникає необхідність прийняття спеціальних додаткових правових норм, які встановлюють процес та етапи реалізації її (правової норми) приписів. Усе це також обумовлює наявність відповідних процесуальних норм у всіх галузях права.

Виходячи з вищенаведеного, вважаємо за доцільне, розглядати предмет процесуального права як сукупність суспільних відносин, покликаних забезпечити реалізацію норм матеріального права, що, в свою чергу, забезпечує функціонування матеріальних галузей права – цивільного, земельного, кримінального тощо. Проте це не перешкоджає визнанню цивільного процесуального права, господарського процесуального права, кримінального процесуального права, адміністративного процесуального права самостійними галузями права, оскільки їх норми регулюють цілком однорідні відносини, що виникають у разі звернення особи до суду.

Більшість галузей національного права особливим чином поєднує в собі елементи матеріального і процесуального права, є, так би мовити, матеріально-процесуальними. Наприклад, конституційне право особливим чином поєднує в собі елементи матеріального і процесуального права, але для виділення з конституційного права окремої галузі – конституційно-процесуальної – нині достатніх підстав не існує. До того ж у багатьох випадках поділити норми конституційного права на матеріальні і процесуальні та зосередити останні в одному процесуальному акті практично неможливо, тобто є проблеми кодифікації таких норм тощо. Очевидно, оптимальним варіантом у сучасних умовах може бути виділений конституційний процес у межах конституційного права України. Аналогічна ситуація з фінансовим та трудовим правом. Таке виділення повністю відповідає сучасному науковому розумінню підгалузі права, яка визначається як  певна сукупність (об’єднання) правових інститутів, що об’єктивно складаються в межах однієї галузі права

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37740.html